2.

Іноді варто повернутися в минуле, щоб розв'язати проблеми сьогодення

Я не повірила своїм очам та вухам, коли почула та побачила радісний сміх на території дитячого будинку. Діти грали в якусь дивну гру, доганяли один одного, торкалися рукою і знову тікали. Ми якраз заїжджали на подвір’я, коли один з хлопчаків зловив дівчинку, але не встиг відбігти.

Олексій, як він дуже просив його називати, сказав, що вони грають у квача і коротко пояснив правила. Хоча його відверто шокувало моє незнання.

- Невже існує людина, яка ніколи не грала у квача? Чим же ви займалися в дитинстві? – Задав хлопець мені чергове незручне запитання, але, на щастя, діти побачили машину і вибігли нас зустрічати.

Схоже Олексій був тут не вперше, бо юні мешканці цього жахливого місця юрбою налетіли на нього та почали обіймати та тиснути руку. Одразу стало зрозуміло, що його люблять не лише за подарунки. 

Хлопець ніжно пригортав до себе дітлахів, називав їх по іменах, щось жартував та підколював. І все хотів представити мене, але з розбігу на нього налітали все нові хлопці та дівчата.

Хоча бачила я це все лише на периферії зору. Мій погляд був прикутий до великої будівлі сонячного жовтого кольору. З високими пластиковими вікнами, трьома поверхами, кількома клумбами, з величезним дитячим майданчик та акуратним газоном трохи потоптаним дитячими ніжками. Все було охайне та сучасне, без іржавих гойдалок, що скриплять, як у фільмі жахів, без зламаних парканів та пошарпаних і цвілих стін.

Ніби тут живуть не покинуті та нікому не потрібні діти, а наше майбутнє. Порівнювати з… тим місцем, де колись жила я, не було навіть сенсу.

Поки очі ковзали по території та помічали все нові деталі душа розривалась на частини. Одна вмовляла втекти й ніколи більше не з’являтися в схожих місцях. Друга голосувала, щоб залишитися та раділа, що хоча б до цих дітей доля поставилась лояльніше. А третя… Третя плакала, бо теж колись хотіла покататися на гойдалці, пострибати в ці дивні шнурки, що тягнуться й отримати пакет солодощів і ні з ким не ділити.

О так, зовсім не схоже на це, але з такою ж назвою місце навчило ділитися всім. Останнім цукерком, одягом, написаним домашнім завданням і покараннями. І заставило запам’ятати одну жорстоку істину. Коли ти один – ти ніхто і звати тебе ніяк. Лише одиниці досягають всього самостійно, решті потрібен соціум.

З дверей корпусу до нас поспішала усміхнена жінка. Схожа на колобок, не високого росту, але з чималими об’ємами. Хоча це її не псувало, а робило якоюсь затишною. А смішинки в очах та гусячі лапки на обличчі видавали її оптимістичну та добру натуру. А може те, що вона по дорозі до мого компаньйона погладила по голові всіх дітей до кого дістала та міцно обняла Олексія?

Але з усім тим, коли з офіційною частиною представлення мене завідувачці та дітям, а Ольги Петрівни мені було завершено, хлопець покликав до себе Олесю. Маленька сміхотуха весело про щось розказувала старшим хлопцям та активно розмахувала руками, тож не одразу помітила увагу до її персони.

А коли підійшла ближче в мене відняло мову. Бо це була моя маленька копія. Копиця рудого волосся, яке стирчало у всі сторони, веснянки на щоках, сіро-зелені очі та така ж статура, як була в мене колись.

Різниця лише була в погляді. Що колись, а що зараз мій погляд ніколи не був таким радісним та живим. Можливо лише колись давно, але це абсолютно не точно.

- Малюк, - звернувся ветеринар до дівчинки, - пам’ятаєш, що ти минулого разу просила подарувати тобі на день народження?

Кілька секунд Олеся нахмурившись згадувала, а потім її очі засяяли з новою силою та підскакуючи на кожному крові вона кілька разів пробігла навколо хлопця викрикуючи радісні слова.

- Ти привіз мені собаку. Правда, - питально заглянула в очі, - ти ж привіз мені собаку?

- Ти точно просила собаку? – Вдав, ніби зніяковів хлопець. Сонячний погляд трохи згаснув, але допитливість взяла своє і юна леді з цікавістю зупинилась та чекала, що ж зробить Олексій.

І коли на ньому сфокусувалися нарешті всі допитливі погляди взяв іменинницю за руку, підвів до задніх дверей машини та кивнув мені головою. Двері були тоновані, тому собаку могли бачити лише кілька людей, які стояли попереду машини, але вони лише посміхалися та чекали сюрприз для Олесі.

- Аліса, до мене, - не тягнучи інтригу я відкрила машину та оглухла від крику та вереску, який негайно здійнявся. Всі захотіли терміново поспілкуватися з таким сріблясто-сірим чудом. Але в останню секунду Олексій їх зупинив одним змахом руки та нагадав про поведінку з тваринами та повагу один до одного. Тож діти відносно чемно стали в чергу.

А ми зайнялись розвантаженням подарунків з кількома працівниками дитячого будинку. З кожною новою коробкою ріс мій захват цією сім’єю. Величезні коробки з солодощами та фруктами, настільні  та розвивальні ігри, м’які іграшки, кілька гігантських пакетів новенького одягу, будильник на ніжках, два велосипеди, кілька м’ячів та ще якесь спортивне обладнання. Навіть не очікувала, що стільки всього може влізти у не дуже великий мікроавтобус, хоч і переобладнаний у вантажний. А добив мене подарунок для шістнадцятирічного хлопця - ноутбук.

- Він цікавиться програмуванням та робить не погані успіхи, а скоро буде вступати в університет,  тож ноутбук йому просто необхідний, - шепнув на вухо Олексій поки Андрій, як представився мені пізніше хлопець, ніжно пригортав до себе гаджет. А потім налетів на нас з обіймами.

Загалом поверталась я додому пізно і в роздумах. Поговорити з ветеринаром-благодійником мені так і не вдалось. Але вдалось пообніматися зі всіма дітьми по кілька разів, передивитися всі їхні ігри, книжки, гойдалки, гірки та все куди тягнули юні леді та джентльмени. У квача я теж пограла, наступного разу діти пообіцяли показати мені як пригати в резинки.

Всі думки текли в’яло, адреналін та купа емоцій загнали їх під плінтус. Тож напевно вперше за всю свою кар’єру я прийшла додому, погодувала Аліску та завалилась спати. Подумаю про все завтра.