3.

Коли зміни стукають в двері краще їм відкрити, бо можуть полізти у вікно

- Сподіваюсь ти не ображаєшся на мої «підкати»? Мені здається, що це було кумедно і підіймало настрій, - порушив тишу в машині Олексій. Ми їхали вже в третій, на мій власний рахунок, дитячий будинок. Не те, що б від мене була там якась користь, швидше від Аліси. Але напевно з кожною поїздкою моя душа трохи заспокоювалась.

- Ні, ти що, це було дуже надокучливо з твого боку, - хмикнула я, - ой, я це сказала в голос? Я мала на увазі дуже мило.

- Я так і зрозумів, - нагородив мене іронічним поглядом хлопець та знову повернув всю увагу на дорогу. Хоча говорити це не завадило, якийсь дуже балакучий індивід попався.

 – Просто ти мені нагадуєш одну мою знайому. Ми деякий час вчилися в одній з елітних шкіл з нахилом до іноземних мов. Єдина донька солідного бізнесмена, але таку розбійницю потрібно було ще пошукати. Чесно кажучи, коли я тебе побачив вперше подумав, що ти – це Яра, теж яскраво руда, з величезними очиськами та веснянками. Але в тебе погляд зовсім не такий, ніби ти зараз накинешся з обіймами, потім почнеш душити, а після цього розкажеш останні новинки спорту та високої моди.

- Хм, тобто я адекватна, а вона не дуже? – Задала я риторичне запитання.

- Ну можна й так сказати, - засміявся ветеринар-благодійник, - ви як ніби однакові протилежності, в тебе немає випадково родичів із Житомира?

- З чого такі запитання? – Запитала, намагаючись приховати мурашки по всьому тілу, але голос видав зі всією начинкою.

- Вона народилась саме там, а потім після смерті матері переїхали в столицю. Якби не знав її батька, який контролює все у своєму житті й не тільки вирішив би, що ви розлучені в дитинстві близнята, - пожартував хлопець. Вийшло максимально невдало.

- Ти знаєш, - постаралась я підібрати слова, а потім плюнула, - на такі жарти там де я виросла відповідали: «Сказав, як в бочку пукнув» і додавали: «Ще один такий жарт і твій зубний склад відправиться до стоматолога в окремому від рота вагоні».

- Ммм, чую-чую цей аромат, - замахав рукою, ніби направляючи до себе повітря та принюхуючись, - пацанка з дворів, ганяла з хлопцями футбол, курила за гаражами й пила пиво на  дитячому майданчику. Як тільки виросла, - цікавий погляд на мій брендовий одяг та в зону відсутнього декольте, - такою леді.

- Дурень ти Олексій, як є дурень, - тяжко зітхнула, розглядаючи пейзаж за вікном і поки він не встиг нічого ляпнути  пояснила.

- Поруч Житомира є невеличке село, його назва тобі нічого не скаже, але в ньому є невеликий районний дитячий будинок, а в ньому працює чудовий електрик-сантехнік-двірник і все куди відправлять, дід Олег. Це все його фразочки.

- То ти… - почувся скрип шестерень в голові, - з дитячого будинку?

- Бінго, - криво посміхнулась, - пазлик склався.

- Хм, тоді напевно… - драматична пауза, - вибач?

- Ти мене питаєш? – З непідробним інтересом питаю заглядаючи в очі, знову збентежила хлопця. – Ладно, забули й забили, просто ніколи не кажи мені нічого і не питай про рідних та моє дитинство.

- Але ж… - Ну за, що мені таке покарання, цей чоловік вирішив, що став мені другом і може лізти в моє життя, - а раптом ти з Ярою справді родичі?

- Я тобі це кажу перший і останній раз, - просвердлюю до дірок Олексія поглядом, - розмова про моє дитинство та родичів буде останньою між нами. Ще раз і більше ти мене ніколи не побачиш і я не жартую.

- Серйозно? Ти можеш просто так взяти й все покинути? – Не повірив хлопець.

- Легко, - відкладаю з рук телефон і починаю загинати пальці, - Львів – три квартири, в яких я жила, Харків – одна, Чернівці – дві, Одеса – чотири, була ще спроба в Тернополі та третя вже в Києві. Думаєш є хоч щось, що мене тримає крім зручної квартири та локації біля парку?

- А друзі? – Не витримав цей балабол, - знайомі, колеги, сусіди, з кимось ж ти маєш спілкуватися!

- Люди – істоти соціальні, - погодилась я, - це придумали якраз ті, хто не може знаходитися один або не хоче. Страхи, комплекси, неповноцінність, боязнь відповідальності, відсутність самодисципліни – ось правда про яку мовчать. В мене з цим проблем нема, мені ніхто не потрібен.

- Я от тут навіть задумався, - проговорив Олексій, не відриваючись від світлофора, який почав моргати жовтим, - це в тобі говорить самолюбство, яке переконує, що тобі ніхто не потрібен чи страх виявитися комусь важливому не потрібною?

- А може ми завершимо складання мого психологічного портрета? Нам ще довго їхати?

- Вже майже на місці, три хвилини й повертаємо на потрібну вулицю. Головна соціопатка столиці, - хлопець повернув голову до мене, - давай хоч в кіно сходимо, лише по дружньому. Нехай в тебе буде хоч один друг, який буде бажати тобі добра та витягувати хоч іноді з дому.

- Я подумаю, - лише буркнула у відповідь. Льоша… Він попросив його так називати, але лише зараз я змогла хоча б в думках скоротити його ім’я, почав розмірковувати на який же фільм нам піти. А я намагалась, не видавши себе, витерти сльози. Жодного разу на цьому білому світі мені ніхто не пропонував дружбу, а тим більше не пропонував по дружньому сходити в кіно.

- Ми приїхали, - радісний викрик, хоча можна було й нічого не казати, до нас знову бігла юрба дітей, яким точно потрібна наша увага. Тож я зібрала всі емоції в купку та викинула за вікно. А ввечері влаштую собі марафон парком, думки провітрити.