16.

Настя

Перший свій повноцінний робочий день я вирішила присвятити спостереженню за офісом і його атмосферою.

Гаразд. Якщо відверто, то мусила себе поспостерігати за офісом хоча б кілька годин. Адже для мене велика дикість в робочий час не працювати. Тому довелось переконувати себе, що це теж робота. В дослідженні та пошуку покращень роботи агенції.

З мого робочого місця було видно  не так багато, тому я переїхала з ноутбуком до вікна в зручне крісло-мішок. І намагалась удавати, що працюю. Хоча яскраве сонце за спиною не дало б змоги повноцінно працювати з кольорами. Але нікого це не хвилювало. Взагалі, на мене звертали не так багато уваги, що мене дуже тішило.

Проте не довго. Поки я робила серйозне лице та витріщалась в екран ноутбука мене не чіпали. Але як тільки я зробила «перерву» на каву набігла ціла купа народу з усіх відділів на допит. Питання сипались швидше, ніж я встигала відповідати. І захотілось, як страус, запхати голову в землю та удати, що мене немає.

— Чому ми про тебе не знали? Де ти була? Чим займалась? Як тебе знайшли? А ти станеш власницею агенції?

І ще добрий десяток різноманітних запитань. Як добре, що за кілька днів до цього ми обговорили всі відповіді з сім’єю і мені не довелось відмовчуватися, не знаючи, що сказати.

Хоча на всі запитання я відповідала швидко та коротко. Їжі для пліткарок не додала, але як виявилось згодом  — їм добре і без інформації, самі придумають.

Розігнала цей балаган Діана Сергіївна. Мовчки та без жодних натяків. Як завжди ідеальна, вона зайшла на кухню зробити собі чаю, а весь народ повільно розійшовся по офісу.

Лише коли остання людина покинула кухню і ми залишились у двох я змогла видихнути, Діана ж лише хмикнула, налила кип’ятку в чашку, насипала трав’яний чай в спеціальне решето і відпливла назад до кабінету.

Я ж вирішила не спокушати долю, швидко допила свою каву і повернулась. Навушники у вухах чудово дали зрозуміти, що на продовження розмови я не налаштована. І я продовжила обережно вивчати людей.

Великою несподіванкою для мене стала прокрастинація. Більшість людей відривались постійно на телефон, один на одного, на чай і каву, на голоси людей, на відео, новини та рекламу. А хтось в робочий час взагалі займався своїми справами.

І я б не звертала на це уваги, якби в них не було справ і потрібно було «відсидіти» робочий час. Але дві дівчини, проходячи повз мене, жалілись одна одній, що багато роботи, яку вони не встигають робити, а потім одна з них гортала стрічку в соціальній мережі, а інша читала характеристики мультиварок в магазині, а потім замовила одну з них.

І такою «роботою» страждало багато людей. У зв’язку з чим в мене виникло багато запитань до батька і людини, яка займається персоналом.

Тішили мою душу лише кілька фанатиків своєї справи. Серед них була і моя нова знайома Яна. З якою я вчора познайомилась в парку.

Дівчина впізнала мене, коли я гуляла і вирішила поспілкуватися. Яна виявилась дуже доброю, милою та страшенно балакучою людиною. Вона заповнювала собою весь простір, але робила це не нав’язливо. Тому жодної антипатії в мене не виникло. Навпаки було цікаво слухати про інше життя офісу.

Яна розповідала про корпоративи, внутрішню політику, свята та розіграші, дні народження та подарунки. І настільки захоплено вона це все розповідала, що мені теж захотілось стати частинкою цієї ком’юніті.

Та й про себе та свою роботу вона не забула. Виявилось, що Яна працює зовсім поруч і займається білбордами. Хоча набагато більше задоволення їй приносить робота з відео. Вона монтує на замовлення випускні, дні народження та привітання. Але через те, що вона не має досвіду в маркетингових відео її не переводять на іншу роботу, хоча дівчина постійно про це просить.

Взагалі Яна виявилась майже повною протилежністю Насті. Здається, ніби для неї сонце світить особливо яскраво, адже вона посміхається кожну секунду. А поруч з нею панує атмосфера спокою, радості та щастя. Ось таку вона вибрала для себе маску.

Але таких людей, як Яна, виявилось не багато. Але можливо вони просто не потрапляти на очі. Адже багато працівників працюють з дому і приходять в офіс лише один або два рази в тиждень.

Тож, я зробила свої висновки, хоча може й поспішила з ними. Розчарувавшись у більшості працівників агенції,  я перемкнулась на внутрішню систему компанії. Для кожного працівника створено окремий кабінет в якому можна знайти все про життя компанії. Свіжі угоди, дані про компанію та партнерів, а також вся інформація про замовників.

Варто зазначити, що більш ідеальної бази даних я не бачила. В одному місці можна знайти всі замовлення клієнтів, їхні побажання, зауваження та виправлення. Історія спілкування всіх менеджерів із замовниками зручно розміщена по теках.

Хоча мене здивував такий широкий доступ до даних компанії для працівників. А що як хтось захоче вкрасти інформацію?

Це я й запитала в Романа, коли зустріла його на кухні. Цього разу натовпу не було – в другій половині дня всі взялись за роботу і на кухню забігали хіба по каву або чай.

—  Бо в тебе повний доступ.  — З роздратуванням сказав хлопець, наче я наступила на його улюблений мозоль.

—   Він є лише в кількох людей, звичайним працівникам його не дають. Проте Сергій Петрович дав розпорядження підключити тобі всі можливості.

Останні слова він сказав крізь зуби, а вилиці на його обличчі загострились максимально.

— Чим я тобі заважаю?  — Я не втримала свою цікавість.

—  Ти?!  — Здивувався він.  — Нічим.  — Роман залив каву кип’ятком та з чашкою пішов на вихід. Але у дверях розвернувся, подивився мені в очі та відповів.

—  Ти мені не заважаєш, ти мене дратуєш.

Він пішов, а я залишилась очманіло кліпати очима.

 Та як він сміє таке мені казати?! Дратую я його. То нехай не плутається біля мене. Якщо щось не подобається  — до побачення!

Агресія заіскрила в моїй душі, злість підняла голову та грізно заклекотіла підіймаючи бунт і вимагаючи негайно висловити своє фе.