23.

Зранку в суботу ми надіслали готову презентацію, всі документи, файли й тексти. Нам залишилось лише чекати. Хоч всі нюанси були кілька разів обговорені з клієнтами, але  їм може щось не сподобатися.

Більша частина моєї команди через це нервувала, я ж з цього приводу була спокійна. Ми зробили все, що могли, а зараз вже нічого змінити чи повернути не можемо. Тож який сенс хвилюватися через це?

В мене є інший привід для хвилювання. В п’ятницю в мене була одна цікава телефонна розмова.

— Танцюй, — весело говорив до мене телефон голосом Олексія. – Завтра в одинадцятій Олеся буде тебе чекати. І цілий день у вашому розпорядженні, мала має повернутися  аж до сьомої години вечора.

В животі задріботіли крилами метелики. Я до останнього не вірила, що нам вийде таки погуляти. І ось вісник в білому халаті приніс мені гарну новину.  Не встигла подякувати, як хлопець видав мені ще одну.

—  Ти впораєшся з дитиною? Бо ми з Ярою не зможемо з вами піти, в нас є деякі плани.  — Останні слова він сказав тихо та невиразно. Схоже в когось планується романтичне побачення. Вирішила не допитувати хлопця, має ж він право на особисті секрети. Запитаю сестру.

— Я боюсь, що це швидше Олесі доведеться впоратися зі мною.  — Засміялась я.  — А взагалі час задуматися над автошколою та машиною. Дитячий будинок знаходиться за містом, поки дістанусь. Добре, що вихідний день.

—  Тоді давай ми вас підкинемо, а потім поїдемо по своїх справах?  — Льоша, як джентльмен, запропонував допомогти, але по голосу було чути, що сподівався, що відмовлюсь. Так я загалом і зробила. Пообіцяла, що замовлю таксі.

—  Але і для себе, щоб ти не їхала маршрутками до Олесі. Бо поки доїдеш по спеці, то будеш в стані «пожували й виплюнули».

—  Як скажеш. Слухаюсь і повинуюсь, пане ветеринаре.

Хлопець хотів ще щось сказати, але до нього нові пацієнти привели своїх людей. Тож він буркнув  на мене і вибив дзвінок.  А посмішка з мого обличчя не сходила ще кілька хвилин.

—  Тату, я…  — Я забігла до батька попрощатися до неділі, адже на суботу в мене плани.

—  Мені дзвонила твоя сестра і попросила завезти тебе завтра в дитячий будинок, а потім в зоопарк.  — Не встигла я договорити, як чоловік почав говорити. Краєм ока я помітила, що на дивані сидить Роман, але не звернула на нього увагу.

—  Я можу взяти таксі, — ледве встигла вставити речення, поки тато переводив подих.

—  Тебе завезе Роман, я домовився.  — З серйозним обличчям сказав батько, але я бачила лукаві іскри в його очах. От же інтриган. Чи не спеціально він домовився з сестрою про капость? Але й не дізнаюсь, бо Яра така сама.

—  Не варто хвилюватися, — хитаю заперечно головою. Ще що придумали. Я тільки кілька днів, як зрозуміла, що він може бути нормальним, а мене ледве не на побачення відправляють. Дякую, обійдусь.  — Я без проблем візьму таксі.

Після своїх слів я спробувала швидко втекти, щоб закінчити на цьому розмову, але у дверях мене догнав командирський голос заступника директора.

— Я заїду за тобою о десятій ранку.

Дверима я брязнула, не змогла стримати емоцій. Адже ненавиджу коли мене заганяють в якісь рамки. А в цьому випадку мене ледве не перев’язали бантиком і вручили хлопцю. І головне хто? Найближчі люди, яким я довіряю.

Тож всі мої «фе» вже за дві години слухала сестра. Ми зустрілись в кафе, щоб попити кави та поговорити. А хтось ще й обуритися несправедливістю. Що цікаво: обурювались ми двоє.

Адже мене спихнули Роману, а Яру кудись повезе Льоша і він відмовився розповідати куди, сказав, що сюрприз. Тому Ярослава, яка ненавидить сюрпризи, дещо розізлилась на нього.

Довелось мені її заспокоювати та переконувати, що сюрпризи це класно і варто впустити у своє життя трохи авантюризму та спробувати довіритися течії.

Говорила я гарно, шкода лише, що мої слова використали потім проти мене.

Тож замість того, щоб втекти швидше і написати Роману о десятій, що я вже на місці, я чемно його чекала біля під’їзду і вірила, що він лише підвезе нас.

Угу, звісно.

І ось стояла вся така красива, в джинсах, футболці з гулькою на голові, виглядала якусь нову та круту машину, яка залетіла б скаженим вітром у двір. Не дочекалась. Рівно о десятій на стоянку під під’їздом поволі заїхав старенький Volkswagen Passat срібного кольору.

Спочатку я не звернула увагу на автомобіль, все виглядала щось круте та дороге. Але з водійського сидіння вийшов Роман, забрав великий пакунок, який я підготувала для Олесі, запхав в багажник та відкрив перед мною передні двері.

Я скористалась запрошенням та сіла в машину, а хлопець швидко закрив двері й повернувся на місце водія. Все це проходило майже в повній тиші. Адже ми лише привітались.  В мене не сходився плюс з мінусом, а Роман був чимось замислений.

Лише коли ми виїхали за межі міста я вирішила подати голос.

— А ця машина… — Я намагалась підібрати слова, щоб не образити хлопця і не натякнути, що він їздить на машині, яка не зовсім відповідає його статусу.

—  Я отримав її в спадок від дідуся, тож рука не підіймається її продати.  — Рома відповів на моє не озвучене запитання.  — Якщо ти очікувала, що я приїду на шалено дорогому BMW, то розчарую, моя машина все одно на плановому ремонті, а в цій вже стоїть дитяче автокрісло.

І справді, на задньому сидінні я побачила вже прикріплене  автокрісло. Відверто кажучи, я навіть не знала, що для дітей віку Олесі воно теж потрібне.

—  Мені здається чи ти злий на мене?

Найбільше у своєму житті я ненавиджу атмосферу невизначеності та напруги в повітрі. Живу за правилом: краще сказати, ніж мовчати. При всій своїй соціофобії я емпат, тому всі емоції інших людей гостро б’ють по мені.

Роман довго не відповідав, щось думав, стукав пальцями по керму та дивився в дзеркало. Відповідь я почула лише коли ми зупинились на світлофорі біля пішохідного переходу. Хлопець провів рукою по обличчю, закрив на кілька секунд очі, зітхнув та заговорив: