25,

— Він привіз мене стрибати з парашутом, уявляєш? ­­— Сестра активно махала руками та намотувала кола по кімнаті.

— А в чому проблема? — Не зрозуміла спершу я. Я нарешті переодягнулась та з розбігу впала на своє улюблене ліжко. Аліса влаштувалась поруч зі мною, поклала голову на лапки та одним оком стежила за хаотичним рухом Яри.

— Я боюсь висоти! — Стукнула кулаком по стіні сестра, а потім зажмурилась від болю та затрусила рукою. — От у всьому він винен!

— Навіть не буду сперечатися, — покивала головою у відповідь. Та й не має це сенсу, Яру не перепреш. Якщо вона щось вирішила, то можна нічого не говорити, буде, як горохом об стіну.

— Так от, — повернулась близнючка до теми розмови. — Він притягнув мене на аеродром і мало того — запропонував нам стрибнути разом! Бачте, в нього є посвідчення інструктора.

— То в чому проблема? Чи ти настільки боїшся висоти, що не змогла пересилити себе?

— Я не захотіла ризикувати своїм життям і тим більше не захотіла, щоб моє життя опинилось в руках Льоші! — Підвищила голос Яра.

— Ти йому не довіряєш? — Я не змогла стримати здивування.

— Довіряю. — Тихенько муркнула під ніс сестра та сіла поруч біля мене. — Але раптом парашут би не відкрився або нас занесло кудись в ліс?!

Я лише стиснула плечима. Нічого не знаю про стрибки з парашутом. Хоча Олексій не схожий на людину, яка буде ризикувати життям коханої дівчини, не переконавшись на двісті відсотків в безпечності.

— Але це ж ще не все! — Ярослава з новою силою забігала по кімнаті.  

Я у відповідь підперла щоку кулаком і постаралась не так відверто позіхати. Втомив мене сьогоднішній день як фізично, так і морально. Годинник показував вже десяту годину вечора, якби не сестра я б вже бачила другий сон. Але ж не кину я її наодинці з емоціями.

— Коли я сказала, що я боюсь і не буду стрибати він мені дорікнув, що бачте, на машині ганяти я не боюсь. Сказав, що я безвідповідально ганяю по місту та порушую правила дорожнього руху. І взагалі чудо, що я досі не потрапила в аварію.

— А ти? — Зацікавилась я. В глибині душі я погоджувалась з хлопцем — сестра не їздить, вона літає містом.

— А що я? Сказала, що контролюю ситуацію, коли їжджу, а якщо йому не подобається, то я нікого не змушую зі мною їздити. А якщо я така безвідповідальна і погана, то на цьому можна наші стосунки й закінчити.

— А потім? — Я пильно подивилась на сестру, підозрюючи, що це не кінець.

— Потім… — Ярослава знехотя почала розповідати, тягнучи гуму. — Я сіла в його машину, брязнула дверима та поїхала в місто.

Підіймаю брову, сумніваючись в правдивості слів.

— Ну добре-добре, — скривились сестра і показала мені язик. Вона ще зробила коло по кімнаті й лягла поруч. — Я вжала педаль газу у підлогу і вилетіла з аеродрому.

— Навіть не знаю, що сказати. — Коротко висловилась, намагаючись зібрати думки в купу.

— І ледве не влетіла лоб в лоб з машиною, яка заїжджала. В останню секунду повернула кермо і знесла кущі. — Яра зажмурилась і закінчила, добиваючи мене.

Я закрила очі руками й мовчала кілька хвилин. Напевно треба було б накричати на неї, просити задуматися, здати батьку. Не знаю. Емоції, думки, все покинуло водночас моє тіло. Але уява спрацювала на повну. 

 В моїй голові багато разів повторювалась картина, як сестра не справляється з керуванням, врізається в машину, її забирає швидка, а ми намотуємо кола по лікарні чекаючи новин. І через деякий час сумний лікар виходить до нас і каже, що йому дуже шкода.
Я уявила, як я падаю на коліна і захлинаюсь криком, як Льоша б'є кулаком по стіні, розбиваючи руки в кров і як по обличчю батька котиться скупа сльоза.  Наче на повторі хтось увімкнув відео в моїй голові.

 І ось я прощаюсь з найріднішою людиною, яку тільки знайшла. Знову і знову. Аварія, лікарня, кладовище. На повторі.

Від страшного фільму в голові мене відірвав голосний звук. Відкривши очі я зрозуміла дві речі. Яра голосно ридає і б’є подушку, а я її погано бачу, бо мої очі мокрі від сліз.

Можливо вона наробила купу помилок і ми про це обов’язково поговоримо, але зараз я хочу міцно обійняти свою близнючку і нікуди не відпускати. Це я й зробила.

І вперше за своє свідоме життя я ридала, наче маленька дитина, розмазуючи сльози по обличчю. Від того, що ледве не втратила ту, яку знайшла лише завдяки великому ветеринарному чуду.

— Чуєш, — я взяла сестру за руки та подивились в її заплакані очі, — пообіцяй мені зараз, пообіцяй!  — Я затрясла її плечі, вибиваючи слова.  — Пообіцяй, що ти більше ніколи такого не зробиш!

— Обіцяю, — хлипнула у відповідь Ярослава, вологі стежки знову з’явились на її лиці. А я різко смикнула її на себе й обійняла настільки сильно, аж до болю, наче намагалась стати з нею одним цілим.

— І батько не заслужив того, щоб знову втратити доньку, коли він лише знайшов ще одну. — Я прошепотіла їй на вухо ще кілька важливих слів. 

В обіймах одна одної ми й заснули.