Сад Небуття

Глава 4. Конфронтація

 – Добре, – ледь чутно пробурмотіла спохмурніла Світлана й підняла на однокласника непевний погляд у спробі знайти підтвердження чи спростування власним сумнівам, але Мирослав вже попрощався з нею й попростував до під’їзду.

Коли минуло п’ять хвилин від назначеного часу, хлопець мимоволі видихнув, але варто йому було озирнутись, як він побачив перед собою одягнену у сукню та теплу кофтинку Світлану. Мирослав не міг зрозуміти, чи світло ліхтаря так падає, чи дівчина дійсно почервоніла?

– Привіт, – вона сховала долоні у кишенях кофтинки й нервово закусила губу. – Вибач, я спізнилась.

– Одяг не за погодою, – хлопцеві було холодно навіть дивитися на гарно вбрану дівчину осінньою ніччю. – Але гаразд, ми тут ненадовго, – на цих словах дівчина перелякано здригнулась, але одразу ж швидко кивнула. – Я хочу тобі дещо показати.

Мирослав підійшов до однокласниці й протягнув їй долоню:

– Дай мені руку й закрий очі.

Світлана повільно витягла долоню з кишені й вклала у запропоновану хлопцем руку. Мирослав м’яко потягнув дівчину за собою крізь арку.

– Відкривай очі, – сухо видихнув хлопець й розтиснув пальці.

Світлана повільно розтулила повіки й здивовано озирнулась по сторонах.

– Була ж ніч, – на обличчі дівчини відбилось щире нерозуміння, яке тісно перепліталось з німим захопленням, якому вона боялась дати волю.

– Тут завжди день, – однокласник не зводив пильного погляду з гості саду. – Це мій сад. Я можу потрапити сюди через будь-які двері, арку тощо, якщо закрию очі й уявлю осяяну світлом браму.

Дівчина знову закусила губу, потерла долоні й обережно поглянула на супутника:

– То ти просто хотів, – вона на мить знітилась, але продовжила, – показати мені це місце й розповісти про свої магічні здібності?

Хлопця дивувала інтонація, суті якої він не міг вловити:

– Так.

Світлана розслаблено видихнула, прикрила очі й нечутно розсміялась над власними безглуздими переживаннями:

– Це добре, бо я вже такого надумала…

– Чого надумала?

– Ну, що ти хочеш зблизитись, – коли вона підняла голову, то побачила похмурий погляд і ніяково почала уточнювати причину своїх переживань: – Тобто, ти мені теж дуже подобаєшся. Але я не була певна, що…

– Що?! – нарешті свідомості однокласника торкнулось розуміння. – Як таке взагалі в голову могло прийти?

– Вибач, будь ласка, що так подумала про тебе. Просто ти так казав тоді, що я й… Вибач, – вона помовчала, після чого підняла на хлопця обережний погляд. – Покажеш мені свій сад?

– Так, ходімо, – Мирослава напружувало, що страх однокласниці перед зближенням був суттєво більшим за садок у паралельному світі.

– Вона дуже схожа на Катю, – задумливо відмітила Світлана, коли супутник привів її до фонтану, в центрі якого стояла статуя напівоголеної дівчини з накинутою на плече тканиною. Не встиг хлопець відповісти, що то вона і є, коли однокласниця запитала, чи можна поглянути на неї ближче. Світлана радісно посміхнулась Мирославу, який сухим кивком погодився з її бажанням, скинула босоніжки й ступила у воду. Вона наблизилась до мармурової фігури й помітила дві вологі цівки, які тягнулись від куточків очей до підборіддя. Здивована дівчина торкнулась щоки, коли раптом від її долоні по всій поверхні статуї розлилося яскраве біле світло й вже за мить у воду впала справжня Катерина.

– Будь ласка, не треба, – заплакана Катя відповзла до краю фонтана й затулила обличчя долонями. Кілька секунд Світлана ошелешено спостерігала за наляканою однокласницею, яку ніколи не бачила в такому жалюгідному вигляді. Але вже за пів хвилини дівчина стала майже прозорою і повільно розчинилась у повітрі.

– Що ти накоїла? – погляд Мирослава палав жаром, люттю й… страхом. – Як ти це зробила?

– Я не знаю. Я просто торкнулась щоки статуї, а вона перетворилась на Катю й…

– То вона й була від початку, – хлопець ледь стримував власні емоції. Чи вдасться змусити дівчину зненавидіти його й заточити в садку? Як їй вдалося розчаклувати Катю? – Кожен, хто зробив мені боляче, потрапляє уві сні до мого саду у тому вигляді, якого я забажаю. На ранок вони все пам’ятають.

– Тут ще хтось є? – однокласниця задумливо вивчала дерева за спиною хлопця. – Мені здається, я бачила як там промайнула фігура.

– Тут не може бути нікого, – різко процідив крізь зуби хлопець. Він був впевнений, що Світлана намагається вислизнути, зам’яти питання, аби остаточно зруйнувати все, що він зводив роками. – Ти мене почула? Я перетворюю своїх ворогів на статуї, камені, кущі. Я ненавиджу їх усіх.

Хвилину дівчина осмислювала почуті слова й вдивлялась в тонкі риси злісного обличчя.

– Мені шкода, – з очей миттєво полилися непрохані сльози, які вона підтерла долонею. – Дуже шкода, що тобі довелося пройти через усе це.

– Через що? – Мирославу почало здаватися, що його подружка втекла з психлікарні. – Я тобі ні про що зі свого життя не розповідав.

– Ти ж сам сказав, – вона тихенько шмигнула носом, – що тобі робили боляче.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше