Невеличка розповідь у вигляді опису

Вранішній осінній туман поволі розчиняється у кронах напівголих дерев. Ніс лоскочать прохолода і запах вогкої землі. Міський парк щохвилини міцніше засинає, тихшає. Завмирає до весни. Крізь сиву завісу ледь помітні обриси розлогої лавки під молодим каштаном. Одна з багатьох звичних лавок вздовж алеї у звичному парку.

Примружившись та затамувавши подих, можна розгледіти два чоловічі силуети. Вони вбирають у себе імлу й поволі оживають. Ще мить і чутно низьке хриплувате бубоніння:

— Ну… Я йду?

— Йди-йди. Я тут чекатиму.

Молодий юнак підводиться й крокує до дівчини, що чекає неподалік. Вони всміхаються одне одному, ніжно обіймаються. Його рука ковзає по спині дівчини й звичним рухом розгладжує светр, що підстрибнув.

Хлопець глянув через плече на того, що залишився сидіти на лавці, зляканим, але вдячним поглядом, злегка кивнув головою в знак прощання своєму донедавна єдиному другові.

Той не сумує. Ні. Змірює прискіпливо дівчину, яка радісно цокає підборами поряд з юнаком і важко виштовхує своє тепло в осіннє повітря. Воно вмить розчиняється, наче прохолода й сама шукає порятунку від неминучого.

Покинутий знає, впевнений, що прийде час і між давніми друзями знову гримітимуть довгі монологи, некомфортні запитання, палкі обіцянки й навіть обвинувачення. І цигарки одна за одною до гіркоти у роті. Цей цикл постійний під час опору собі звичному, без яскравої обгортки.

Видих. Напівпрозора пара на мить зависла у повітрі й одразу щезла. Сонце гріє у плечі, ледь чутний шурхіт листя…

— Я хочу бути з тобою. Дозволь! — вривається у тишу тривожний голос.

На протилежному кінці лавки, гупнувши об’ємною сумкою, сіла дівчина. Здається, що сльози вимили прекрасний зелений пігмент з її очей, залишивши тільки натяк на колір. Опухле сіре обличчя препаскудно псує тепло рудих хвилястих прядок волосся, котрі спадають на розщібнуту чорну куртку.

— Я буду тільки з тобою, — трохи віддихавшись, повторює дівчина.

Туман тремтить, танучи під білими променями Зірки. Завертаються клуби, безмовно перетворюючись у щось граційне. Деякі з листочків миряться зі своєю участю й вальсують, підкорені, але дивовижні.

Ворони, як їх стражі, поважно чапають, порушуючи ідилію. Але їм, здається, байдуже. І як доказ цього два-три птаха копають дзьобами наймиліші фарби осені.

— Не квапся з обіцянками. Маєш змогу просто посидіти поряд, — лагідно промовляє та, що з’явилась із марева. Туманна завіса одразу ж починає розтікатись у сторони від господині, просочується під лавку, ліниво підіймається до крон дерев та кружляє у повільному танку навкруг співрозмовниць. — Оглянься. Скільки краси й тепла у цьому осінньому Світі. Насолоджуйся.

— Мені не потрібне тепло. І краса… Нічого не потрібно! — говорить уривчасто руда, упершись поглядом у сіро-червону бруківку під ногами. — Віднині ти мій сенс. Моя близька, найкраща подруга. Хоч ти мене не зраджуй. Не зрадиш?

Каламутні, напевне все ж зелені, оченята дівчини благально бриньчать сльозами й жадібно вивчають добре знайому.

— Я і так завжди поряд. А помічаєш мене тільки наодинці, — опускає погляд співбесідниця, дмухнувши туманом. Прибирає пружні важкі пасма вогняно-рудого волосся за плечі, відкривши тим самим маленьку прикрасу на чорній куртці. — Чому ж ти йдеш від мене? Навіть коли сумніви переповнюють. Тікаєш і цураєшся мене. Не пам’ятаєш у хвилини задоволення. Я бачу тебе завжди тільки нещасною. Мені боляче від цього. Дуже…

Заплакане обличчя дівчини навпроти видовжилось від подиву. А можливо від усвідомлення. Незграбно втягує сиву прохолоду носом, сором’язливо ховає очі й запитує:

— Ти завжди мене чекаєш?

— Так. Я без тебе не існую…

Пригнічена та змучена дівчина ще більше втискається у спинку лавки. Перебираючи щось в умі, нервово розтирає кісточки пальців. Шкіра від доторків змінюється з блідої на червоно-фіолетову.

— Я… Я обіцяю ніколи тебе не залишати, — винувато шепотить.

Гордовита руда дмухає імлою. Розчарування зовсім зіпсувало ніжні обриси. Їй важко. Незаслужено важко. Хіба занадто бажати існування?

— Зізнайся нарешті… Я потрібна тільки тоді, коли серце твоє розтрощене і душа розтерзана. Коли думки блукають біля прірви, а тіло благає смерті. Зізнайся собі! Я повертаю сили, надію, згортаю твої уламки. Постійно. І коли ти знову жива, прошу єдиного: пам’ятай про мене. Адже такою як я тебе ніхто не бачить! — голос зривається.

Та, що винна, не наважившись перечити крижаній правді, тільки міцніше стискає потріскані вуста.

Тиша.

Ворони й далі продовжують пихато шарудіти сухим жовто-червоним листячком, ховаючи горіхи.

Сонце охоче віддає останнє лагідне проміння напівголим деревам, втішаючи їх. Адже це не кінець, а чергова можливість.

Квітів замало у цьому парку. Літні давно відцвіли, залишивши по собі сухе коричнево-сіре бадилля, а прекрасні осінні ніхто не висаджує. Вочевидь восени люди надто звикли сумувати й шкодувати, замість того, щоб огорнути себе соковитими кольорами та насолодою. Простіше звинувачувати кепську погоду, ніж прийняти власні помилки й лінощі. Простіше сидіти на лавці зі своїм знову єдиним кращим другом і трибунити про нескінченну відданість, але забути про нього, ощасливившись. Це так по-людськи…