Самотні романтики або без права на щастя

ЧАСТИНА ДРУГА. Розділ І

ЧАСТИНА ДРУГА

 

Людина відчуває сенс та мету

власного життя лише тоді,

коли усвідомлює, що потрібна іншим.

 

С.Цвєтаєва

 

Розділ І

 

Київ. Минуло 6 років

На широкому і м’якому ліжку спокійно спала молода симпатична жінка. Від всього життєвого страхіття її рятував тільки сон. Нікому ще не відома таємниця його могутньої сили дарувала їй душевний спокій, врівноваженість, впевненість у собі і… забуття. Дякуючи сну, вона забувала про всі життєві турботи і негаразди, а вранці вставала бадьорою і готовою до нової боротьби за виживання у цьому складному і такому нелегкому світі.

У здоровенне вікно її спальні крізь коричневі штори вже пробивалося весняне сонячне проміння. На підлозі, застеленій гарненьким килимком з якимись чудернацькими червоними візерунками, валялися чорні черевики на високих підборах. На одному з двох сіро-коричневих крісел лежав вчорашній одяг: довга темно-зелена сукня і такого ж самого кольору шифоновий шарф та сірого кольору демісезонний плащ. Особливого безладу у напівтемній кімнаті не було (якщо не враховувати кількох речей, розкиданих по ній), бо господиня цих апартаментів страшенно не любила брудноти і безладдя. У неї завжди панував повний порядок та ідеальна чистота. Але вчора у молодої жінки був дуже поганий і вкрай невдалий день, тож вона дозволила собі ось так безладно роздягтися і не прибрати все належним чином.

Великий настінний годинник, що для більшої зручності висів навпроти ліжка, показував без чверті десяту ранку. Молода особа солодко позіхнула і перевернулася на лівий бік, до вікна. Повільно розплющивши очі, кілька разів ними моргнула. Ще хвилина, і нарешті вона зрозуміла, що вже прокинулася, а там, за вікном, новий день. Робочий день. Прикра реальність знову дала про себе знати. Сьогодні вівторок – другий день робочого тижня – а вона вилежується в ліжку, наче лінива кішка. А що ж їй, власне, робити? Їй немає чого робити, в неї більше немає роботи! Все, хрест, хрест на роботі, кар’єрі і на всьому... Та ну його... Жінка повільно зсунулася з ліжка, наче це було для неї особливо важко, і встала, а густе русяве волосся розсипалося по плечах, майже сягаючи талії. Розправивши довгу, по самі п’яти нічну сорочку одним жестом руки, вона підійшла до вікна і не рішуче, ніби чогось боячись, відкрила штори. Яскраве вранішнє світло враз різонуло її по очах, від чого та аж зажмурилася. Та ще хвилина, і очі звикли до нового освітлення.

Зваривши на кухні свіжу каву, жінка прийшла назад до спальні, сівши у вільне крісло з чашкою в руках. Вона сиділа і згадувала недавню розмову зі своїм шефом, який, на її думку, по всіх його манерах і розмірах був схожий на відгодовану свиню.

- Ласкавенька!.. Тьфу, що за ідіотське прізвище!

- Не смійте мене так ображати! – враз скипіла завжди спокійна Настя. – Це не “ідіотське прізвище”, а прізвище моїх батьків, яке я ношу з превеликою гордістю. Ясно?!

- Досить! Так, Вас викликали, щоб повідомити, що Вас звільнено. Все!

- За що це?

Злий погляд шефа пожирав Ласкавеньку разом з тельбухами.

- Так, ясненько. Красно дякую! Жирна свинюка, - ледь чутно додала вона і грюкнула за собою дверима. В її пам’яті ще було свіжою борозною закарбовано те, як він намагався добитися від неї інтимних стосунків.

Прикро, дуже прикро розуміти, що тебе в три шияки вирядили з роботи. І якби її не звільнили, то вона сама б пішла звідти геть. Це вже точно. Набридло їй те, що замалим не кожен чоловік на роботі хотів залізти їй під спідницю. Звільнили? То може воно й на краще. Не перший і, мабуть, не останній раз. Та що вдієш? “Ні, має ж існувати хоч якийсь вихід! – не здавалася Ласкавенька Анастасія Іванівна. – Чим мені платити за цю шикарну оселю? А за що купить хавки? Ну ось, будь ласка, я вже поступово перетворююсь з освіченої людини на якогось вуличного підлітка з його крутими замашками. Так, треба щось робити. Насамперед – застелити ліжко і прибрати весь цей гармидер”.

Одинадцять років тому вона закінчила середню загальноосвітню школу, але жодного разу так і не приїхала на зустріч з однокласниками: все якось часу не вистачало. А тепер і час вільний з’явився, і можна провідати кількох однокласників, та одна тільки біда – вітер по кишенях свище. Ну, може не зовсім порожньо у кишені, але чи на довго вистачить тих мізерних заощаджень? Кепські справи, дуже кепські. Та раптом на думку прийшла стара мамина порада, яка своїм оптимізмом бадьорила душу: “Не падай ніколи духом!” Повеселішавши від приємного спогаду, Анастасія заходилася прибирати розкидані по всій спальні речі. На нічному столику задзвонив телефон. Вона сіла на ліжко і зняла трубку, думаючи, хто б це міг бути.

- Алло?

- Це Анастасія Іванівна? – запитав приємний жіночий голос на іншому кінці дроту.

- Так, вона сама. А хто, дозвольте поцікавитися, її запитує?

- Настуня, привіт! Це я, Дарина. Ти мене ще пам’ятаєш?

- Ой, Даша, привіт! Авжеж, що пам’ятаю. Чого б це я мала забути свою найкращу в світі подругу? Це від тебе вже три роки ні слуху, ні духу. Кілька  вітальних листівок на свята, і все. Ні листа, ні дзвінка. Навіть голос твій чути дивно. Не подумай, я не ображаюся, але я про тебе зовсім нічого не знала. Твій телефон не відповідав. Де тебе шукати – невідомо. А батьків твоїх не хотілося турбувати. Особливо, після затяжної хвороби батька. Як ти?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше