Самотність як синонім до слова Кіллер

20 глава

Лізі шукала ключі. Де ж вони?! Нік довго чекати не зможе. А це що? Вона побачила рамку з Лорою і  маленьким Джеремі. Ну те що вона його матір, вона вже і так здогадалась. Дівчина хотіла взяти рамку в руки. Але вона похилилась і книги відступили. Там була окрема кімната де було купу портретів Елізабет, на них їй було до двадцяти двох. Вона поблідла. Це означає що він стежив за нею..? Це було моторошно… Треба тікати звідси, і швидко! Помітила ключі біля рамки. Схопила їх і взялась визволяти Ніка. Коли кайдани були зняті, Лізі поклала його руку собі на плече і вони повільно пішли.


- Джоне!!! - Дарла кинулась до коханого. Він тримався за руку, там де був м'яз біцепс. З нього сочилась кров. - Рана глибока?

- Та ні, ти що? Я ще можу стріляти. - він вистрілив в одного з охоронців. Яких вже майже не залишилось.

- Ні, я це так не залишу. - вона надірвала низ майки і перев'язала хлопцю руку. Він лиш посміхнувся. - А тепер, продовжуй.

- Ха! Без проблем! - Джон поцілився але з'явися біль у руці. - Хоча…

Вона відстрілювались і спостерігала за тим щоб Лізі провела Ніка. Та звернувши увагу на його руку просто почала погладжувати. Що ж з нею зробило кохання?

- Дарло, дивись за тим щоб Нік дійшов.

- Зараз…- хлопець не віпізнавав її. Посміхнувся…


- Давай Нік, ще трохи, і ми вийдемо…- тихо сказала вона зі сльозами на очах.

- Принцесо… - він потягнувся за обручкою.

- Так…? - дівчина дивилась під ноги.

- Ти…- але Харпер відчув кулю біля серця. Його очі стали скляними і подивились на Лізі так пронизливо. Він ніби вибачався. Це було так помітно.

Ззаду стояв Джеремі, з пістолетом. Хлопець впав на землю. Холоднокровно він подивився на О'Хару.

- Нік!!! - вона впала на коліна. - Ти, чудовисько!

Елізабет обернулась до Джеремі, який був найспокійніший з усіх.

- Я вже казав тобі. - він пішов. Просто пішов.

- А я не почула!!! - вона вистрілила. Потрапила точно туди. Прямо в серце. Кілька раз вона в нього стріляла. Поки не впевнилась що вже все. Дівчина впала на коліна. На щоках ніби з'явився розрив. Лізі відчула ці тріщини, які впивались в її щоки нестерпним болем, вони росли. Джон і Дарла були в шоці. Сльози стікали. Такою злою, жалюгідною і приниженою, вона не почувалась ще ніколи. Вона відчувала як ті самі сльози перетворюються в чорну масу. Липку, чорну масу… О'Хара ставала як ця маса. Це була хвороба, і вона нею захворіла. Її ім'я Біль. Ніколи вона не шкодувала людей яких вбивала. Тепер вона зрозуміла, як же це жахливо. Ненавиділа… тепер дівчина ненавиділа всіх і все. Чому це так… боляче…? Лізі вже дізнавалась що його вбили. Так… чому…?

Як робот Елізабет піднялась і розбила дороге віскі. Мовчки. Потім по черзі. Книги летіли всюди.

- Лізі зупинись. - голос подруги прозвучав як з того світу. Та, у відповідь, тільки покачала головою в знак незгоди. Речі ще швидше почали летіти в сторони.

- Ти мене лякаєш… - вона нічого не відповіла. - Елізабет О'Харо!

Почувся гучний ляпас. Дівчина схопилась за те місце і зрозуміла, що не варто компенсувати біль розбиваючи речі. Вона ставала божевільною. Божевільною, хотіла розбити, але Дарла витягнула її з того світу. Світу самотності і болю.

- Дякую…

- Перевір його пульс!

Кинувшись до Ніка вона побачила що він дихає.

- Нік…? - запитала з надією Лізі.

- Лізі…- тихо сказав він. - Я… хотів сказати… 
Знесилено Харпер витягнув каблучку. - Ось… 
Елізабет взяла її у руку. Сльози покотились самі собою.

- Я вийду за тебе...

- Ні… - сумно посміхнувся Нік. - Мене… вже не буде…

Вона помахала головою не приймаючи того факту, що коханий помре. Їй хотілось віддати своє життя за те, щоб він жив. Дівчина побачила Сатурн який випав. Він… зберіг...

- Ти… зберіг його…

У відповідь Харпер тільки ніжно дивився, ще більше підкреслюючи той факт що помре.


2010р.

- В мене є для тебе подарунок. - Лізі витягнула маленьку коробочку. - З вісімнадцятиліттям!

Харпер подивився на коробочку схожу на ту з якою освідчуются.

- Принцеса хоче заміж? - він взяв її на руки.

- До цього ще далеко. - засміялась вона.

- Я так не думаю. - хитро сказав Нік кудись її несучи.

- Ну і куди іменинник мене несе? - поцікавилась дівчина.

- Сьогодні, ти вся моя, тому, це сюрприз. - так само хитро відказав він.

- Агов, це для тебе повинні бути сюрпризи! - захихотіла Елізабет.

- Принцесо, просто закрий очі.

- Але ж ми на вулиці!

- Закрий очі.

- Ну добре. - посміхнулась вона.

Віяло теплом, червень її улюблений місяць. Лізі знала, що на них дивляться люди. Та перший раз, вона зробила як казав Нік. Не звертала уваги. Бо це їхній шматочок щастя. Пахло вишнями і всіма ягодами, які приносить цей місяць. Вона справді почувалась принцесою. Відчувши що хлопець зупинився вона відчула землю, та руки були на її очах.

- Не відкривай. - Елізабет відчула як Харпер посміхається, зрозуміла що вони не самі.

Трохи підійшовши вона відчула руки на плечах. Невже? Звільнившись від темряви дівчина побачила перед собою жінку яка дуже нагадувала Ніка.

- Місіс Харпер?- радісно запитала вона. Та тільки кивнула. І Лізі обійняла її.

- Давно не бачились Елізабет… - відступивши від дівчини вона показала будинок. Красивий виконаний в лавандових тонах. Перед ним красувалась клумба з трояндами. І тераса.

- Це…? - спитала О'Хара затамувавши подих. Це був будинок, про який вона так довго мріяла. 
Хлопець кивнув.

- Тепер, буде все як ти хотіла... Велика сім'я, великий будинок і багато любові.

- До речі, про велику сім'ю. Коли в мене будуть внуки? - докірливо підсміюючись спитала місіс Харпер. - Я хочу багато внуків!

- Хаха, ми ще занадто молоді, я думаю… - засміявся нервово він.

- Але ж ми не одружені. - розвела руками дівчина.

- Ти мав почути це! - мати подивилась на Харпера. - А цілком я не буду вам заважати. 
Вона вже хотіла іти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше