Запис Перший

Сьогодні сталася неймовірна подія, яку я обов’язково маю записати. Моя вимушена самотність нарешті скінчилася! Звісно, я не був один від початку, але, попри мою глибоку вдячність, отець Іоанн це застряглий у середньовіччі бовдур. Здається, всі потрібні йому відповіді отче знаходить у потріпаній книжці з хрестом. От тільки мене вони аж ніяк не влаштовують.

Я відволікся від роботи, почувши церковний дзвін. «Нащо цей дурень знову здійняв галас? – подумав я, спершись на лопату та витерши спітніле чоло. – Чергове релігійне свято?» Мене це не турбувало, тож, трохи перепочивши, я продовжив копати. М’язи жалісно нили, спина не розгиналася, а долоні вкрилися кривавими мозолями, проте я не збирався спинятися. Дослідження води та повітря не дали результатів, тож розгадка мала критися в ґрунті.

За десять хвилин (шлях з дзвіниці у льох неблизький) до мене спустився сам отець Іоанн. Осудливо поглянувши на викопану мною яму в три метри глибиною і п’ять діаметром, він сказав:

– Годі храм ламати, Адамовичу. Ходімо краще нагору.

– Що, вже обід? – здивувався я. – Поїжте без мене. Я потім перекушу.

– Ні, – усміхнувся в бороду священник. – Дзвін чули?

– Так, – скривився я. – Медовий Спас?

– Рано ще, – відказав він. – Я з дзвіниці помітив подорожніх на старому шляху і подав їм знак. Гадаю, за нинішніх обставин, вони не нехтуватимуть нашою гостинністю і невдовзі прибудуть.

Моє серце закалатало, мов божевільне.

– Це ж чудово! – я спробував розігнутися і змучений важкою працею поперек мені цього не пробачив: – Вибачте, Ви не допоможете вибратися?

Коли ми дісталися ґанку, гостей від нас відділяло всього кілька десятків метрів. Їх було троє: здоровань у джинсовій безрукавці на голе тіло і з двоствольним обрізом на плечі; молода жінка, спідниця якої змусила мого співмешканця опустити погляд і худорлявий юнак, трохи старший двадцяти. Всі троє потріпані, брудні й втомлені. Бороди чоловіків сягали грудей, а волосся жінки потребувало довгого й кропіткого розчісування.

З-за скелі, всього в п’яти кроках від мандрівників, виринула вбрана у довгий чорний плащ з каптуром постать. Подорожні відсахнулися, жінка злякано заволала.

– Біжіть до нас! Швидше! – благав я, розмахуючи руками. Отець Іоанн підтримав мене і навіть поривався до них, та я вчасно спинив його, не дозволяючи зійти з ґанку.

Здоровань зірвав з плеча обріз і вистрілив у створіння в чорному. Це виявилося помилкою: невразлива істота навіть не вповільнилася, а скелі одразу всіяли десятки їй подібних. Вони були значно ближче до подорожніх, ніж церква, тож шансів врятуватися ті мали небагато.

Першим схопили велета, який, на відміну від решти, намагався боротися. В нього вирвали зброю і повалили на землю, приховавши від наших очей за чорними плащами. Наступною не пощастило жінці, що спіткнулася і впала. Вона кричала, плакала й репетувала, аж доки також не зникла, поглинута юрбою в чорному.

Юнак підвернув ногу і, накульгуючи, біг до нас. Його наздоганяли, я вже бачив простягнуті до нього руки, що от-от мали схопити відчайдуха. Ось він знесилено впав, постаті в чорному посунули на нього, а потім на мить завмерли і повернули в інший бік.

Полегшено зітхнувши, ми з отцем Іоанном підійшли до бідолахи.

– Ти як, синку? – поцікавився священник, торкнувшись його плеча. Хлопець обернувся і поглянув на нас блискучими від сліз очима.

– Чому вони йдуть? – його бліді вуста тремтіли. – Чому вони не схопили мене?

– Хто його знає, – я підняв камінь і жбурнув у процесію істот в чорному, яка, мов величезна смоляна змія, оминала церкву. – Вони ніколи не підходять до храму.

Страшно заволавши, юнак підхопився і забіг всередину.

– Шок, – пояснив я отцю Іоанну, протираючи окуляри. – Оклигає.

Нашого гостя ми застали скрюченим у кутку. Плечі хлопчини здригалися від беззвучних ридань. Отець Іоанн набрав з криниці кухоль води і запропонував йому:

– Будеш?

Юнак пив жадібно, не відриваючись. Коли він вгамував спрагу, його бороду можна було віджимати, наче губку.

– Спасибі, – хрипко подякував гість. – Вибачте мою поведінку. Я Богдан.

– Гарне ім’я, – посміхнувся священник. – Мене звати отець Іоанн і це моя церква та притулок для всіх нужденних.

– Адамович, – відрекомендувався я.

– Дуже приємно, – парубок підвівся, схоже, остаточно оклигавши. – Ви самі тут живете?

– На жаль так, – я не бачив резону брехати. – Ті двоє були тобі близькі?

– Віталій і Юля? – перепитав він. – Ні, випадкові попутники. Я їх всього три дні знаю. Тобто, знав. У дорозі безпечніше в групі, адже ніколи не знаєш, коли каптури з’являться. Але як вам вдається виживати у церкві посеред нічого?

– Тут не завжди було так порожньо, – пояснив отець Іоанн. – Коли ці демони вперше з’явилися, в пошуках порятунку сюди зійшлися всі довколишні миряни. Принаймні, всі істинно віруючі. Вони принесли їжу, тож ми маємо повний льох консервів, яких вистачить ще років на десять.

– Але куди всі ці люди поділися?