Саньчина юність

Тиша перед грозою

Небо хмарами затягло,
Заходило хвилями жито,
Що було і чого не було –
Міцно в пам'ять навіки забито.

Пам'ять наша – такий інструмент,
Котрий вміщує дійсність і мрії –
Вхопить звідкись цікавий момент –
І розвинуться з нього події.

Пам'ять Саньці малює весну
І її на коні вороному –
З татом сіяли вдвох ярину,
Повертали надвечір додому.

Любить Санька свого коня,
Не жене, ніжно гладить гриву,
Бо працюють у парі щодня,
Засіваючи власну ниву.

Поміж справами тато вчать
І про землю, і про скотину.
А при ділі завжди мовчать,
Перегнувши в напрузі спину.

Мама з меншими дітьми вдома,
Санька ж – татова поміч щоденна,
Хоч увечорі й валить втома,
Ця робота така небуденна!

Ще немає тієї біди,
Ще щасливі по селах люди,
На полях пнеться все, як з води,
Тиха радість наповнює груди.

Подобається

#2889 в Різне
#750 в Поезія
#332 в Історичний роман

Відредаговано: 07.06.2021