Саньчина юність

Весна

– Андрію, я навідаю куму,
Хрещеник, парубійко вже підріс,
Цим літом чотирнадцять літ йому,
А ще недавно нам хлоп’ям вечерю ніс.

– Чого ж, піди, та тільки не барись,
Якась тривога в душу заповзає.
Десь за годину-дві і повернись,
Бо я сумую, як тебе немає.

На теплий припічок вмостив синів
Та розповів їм приповідну-казку,
Де й брав для них розумних, гарних слів,
Бо не скупий був на добро та ласку.

А он вже й Марфа. Та не йде – біжить!
Ввійшла та вимовить не може й слова,
На стіл схилилася і ну тужить,
Аж згодом повернулася їй мова.

– Кума від’їла руку свого сина,
Померлого. Прости їй, Боже, гріх!
І збожеволіла, її спасти несила.
Невже таке чекає нас усіх?

Невже не діждемо нового хліба,
Загинемо і ти, і діти, й я?
– Нас обмине ота страшна біда,
Приляж, засни, голубонько моя.

А сам собі Андрій втішає душу:
Уже весна, спасу свою родину,
У ямі силосній ще сорго перетрушу,
Та й перебудемо лиху годину.

Затим щавель, затим та кропива,
І Санька привезе якусь крупину.
У полі вже й пшениця ожива,
Калачики зійшли побіля тину…

Подобається

#2893 в Різне
#750 в Поезія
#333 в Історичний роман

Відредаговано: 07.06.2021