Вітряк

Старий вітряк помахує крилом,
Свистять вітри в його порожню душу.
Ні борошном не пахне, ні зерном.
Жене лиш сум тяжкий на дику грушу.

Вона тут поряд здавна вже росте
І стримує буремний шквал вітровий,
З млином посиротіли, а проте
До них козак прибився чорнобровий.

Обмів нахабних павуків зі стін
І кам’яні привів до ладу жорна,
Полагодив стілець, старенький стіл,
Вже й крила відновля рука проворна.

Господар вітряка в Сибіру десь,
Навряд чи і поверне в Вкраїну.
А без млина стомився люд увесь,
Надіється на рятівну хлібину.

…Андрій вступив у СОЗ. Куди подітись?
Послали лагодить вітряк для млива.
Вже стали й крила радісно вертітись,
Прибігла Санька, юна і щаслива.

– Ви, татку, в мене майстер знаменитий,
І людям розум ваш завжди в пригоді,
Ось тільки зір щось сумом оповитий.
Вже буде скоро новий хліб в господі!

Я колосків ось трохи назбирала,
Змолола, мама з сорго помішала
Та з кропивою. Бачите, коржі!
Ой, не сваріть! Ми в СОЗі ж не чужі.

Всі вже працюєм, малі навіть хлопці,
Замість погратися десь на толоці
Мамі в кабицю кладуть кураї –
Мама ж для гурту печуть милаї

Та баланду якусь варить з пшона,
Люди всі в полі, вона там одна.
Я оце на городі полола,
Пальця собі будяком підколола

Та хоч на хвильку до вас завітала.
Як я б на крилах оце політала!
– Я тебе ось полечу, навіжена,
Думать не смій! Чи ти зовсім скажена?

Крила змолотять тебе на муку!
Бачили ви неслухняну таку?
Санька сміється. В низи – та й пропала,
Татові аж на горі помахала.

Свариться тато Андрій для порядку.
Хто, як не Санька, виполе грядку?
Випере в ночвах рядно і сорочку,
Чистий повісить рушник на кілочку,

Хлопців обмиє і казку розкаже,
Марфу ж ламає життя оте враже –
П’ятеро діток хвороба скосила,
З ними на цвинтарі й Марфина сила…

А як побрались, яка була гожа,
Всюди встигала і квітла, як рожа.
З жартом та сміхом, як вихор весняний,
Погляд з-під хустки очей полум’яний.

Думає думу Андрій нелегку –
Швидше зерно вже б було в вітряку.
Крила легкі відпустив би з припону –
І закрутилось усе б тут з розгону!

Жорна б скрипіли, текло б борошенце,
Їхали б люди чи йшли до млина.
Як би раділо в мірошника серце,
Поки що ж дума невтішна й сумна.

Тихо навколо, він сам у млині
Лічить до жнив довжелезнії дні.
Тільки б не вимерли, вижили люди!
Потім уже як Бог дасть, так і буде.

…А таки ж діждав тії пори, –
Люди в млин із клунками прийшли,
Пухлі з голоду, слабкі й безсилі.
Вдови – як голубки сизокрилі,

І чоловіки – сухі, як дрова.
Серед всіх і Санька чорноброва:
– Тату, ось і наш мішечок млива!
А сама розвихрена й щаслива.

Вже сьогодні будуть паляниці
З довгожданої тії пшениці.
Хто в живих лишився – їсти буде,
Хто помер – громада не забуде.

…Отак Андрій у вітряку
І заробляв свій хліб насущний –
Міцний ціпочок у кутку,
У праці день благополучний.

Та лихо знов підстерегло:
В господі – свіжа домовина.
Від слабкості, чи ще чого,
Померла ще одна дитина,

Услід – іще один синок.
Лишилось тільки троє в хаті.
І сипав сірий сум з гілок
Старої груші. Ні зітхати,

Ні плакати немає сил,
А треба ж якось далі жити.
Всі дні – як на один копил, –
Щодня роботоньку робити.

Андрій, як прийде вже з млина
Та впорається в господарстві,
Читати Марфі почина
Про житіє в святому царстві,

Старий і Новий Заповіт,
Коли – про мудрість Соломона,
І трохи їй розвиднить світ.
Заслухавшись, засне мадонна.

Рядном прикриє та й собі
Примоститься, щоб відпочити.
Отак вони в своїй журбі
Трималися, щоб далі жити.

А Санька? Звісно ж, молода,
Не всидить вдома вечорами.
Кого вона вже вигляда, –
Єдина радість тата й мами?