Санта Рум

VII

VII

 

На цей раз Романович нічого не відповів - він здогадувався, хто там за дверима. І за декілька секунд двері відкрились і ввійшла вона.

- Доброго ранку, - привіталась Яна, кивнувши головою, і Романовичу, і Миронівні.

- А, ось наша інтерн. У вас ще ранок? А у нас, як бачите, вже день повним ходом, - вуса Романовича знову напружились в невдалій спробі посмішки, - Нарешті змогли добратись до нас. Вже святкуєте? - спитав він, вдивляючись в очі Яни, особливо в мішечки під ними. 

І Яна їх тепер також помітила у великому дзеркалі на стіні. ‘Якого біса не зробила щось з ними?! Підпухла, ніби цілу ніч пила...'

- Ні. По домашнім обставинам не могла приїхати зранку. Я вам дзвонила попередити, що запізнюсь. 

- Хіба? Гмм.. Я щось не бачив, - і Романович витягнув свій телефон, ніби не знав за пропущений дзвінок, - А. Ось. Справді є. Ха. Це я, напевно, прогавив, коли був у дорозі сюди. Так. Я чудово розумію, підготовка до свят дуже важлива справа, але ж не в ущерб роботі! - продовжував Романович, незважаючи на заперечення Яни, - Тим більше у вас було два вихідних. І хоч ви ще, скажем так, не стовідсотковий лікар, і ні за що тут не відповідаєте, але за вашу роботу і ваших пацієнтів відповідаю я. А святкувати мені теж хочеться, як і вам.  

Яна ще раз намагалась пояснити причину свого запізнення, та Романович рукою показав їй мовчати. І вона затихла. Щоправда, більше через те, що їй не дуже хотілось вдаватись в якісь подробиці перед медсестрою, хоч і старшою.

- І якщо добре все зважити, то найбільше це потрібно саме вам, - продовжував свою ‘лекцію’ Олег Романович, - І не тільки заради успішного закінчення інтернатури, але й для вашого досвіду. І я би порадив вам якнайбільше проводити часу серед нашого досвідченого персоналу, поки у вас є така можливість - ви звідсіля багато чого зможете для себе взяти - більше чим з книжок чи деінде. І я б на вашому місці провів би ці два наступних місяці якомога ефективніше. 

‘Був би ти на моєму місці, ти б давно вже звідси звалив...’ - подумалось Яні.

Романович скривив свої вуса і сповістив рукою, що лекція скінчилась, і лектор готовий почути студентів. 

- На рахунок цього я і хотіла з вами поговорити, - сказала Яна ввічливо, хоча на думці було зовсім інше і незовсім цензурне.

- Так. Уважно вас слухаю, - сказав Романович, діставши телефон з кишені. 

Коли голосу Яни не почулось, він підняв очі від екрану і помітив її погляд на Миронівні.

- Стефанія Миронівна в курсі всіх справ у відділенні, тому можете говорити при ній, - сказав Романович, дивлячись на цю всезнаючу жіночку, - Правду кажу, Миронівна? 

- Якщо я заважаю, я можу вийти. Мені чужих секретів не треба, - ображеним тоном сказала Миронівна, хоча вираз обличчя показував зовсім протилежне.

- Перестаньте. Ми тут всі одна велика сім’я – ні в кого ніяких секретів. А ви нам всім наче мама.

Від такого порівняння Миронівна засяяла в блискучій золотій усміщці, яку своєю жовтизною псували кілька спражніх зубів. Коли вона обернулась до Яни, ця усмішка вже була схожа більше на оскал якогось залізного собаки.

‘З такою мамою, я б краще була сиротою.’ – подумки вирішила Яна, і якщо до цього у неї ще були якісь сумніви стосовно її рішення по роботі, то тепер від них не залишилось і сліду, і вона впевнено сказала:

- Дякую за ваші поради, але я вирішила йти від вас. Завтра мене вже тут не буде.

Усмішка в Миронівни моментально зникла, а брови набрались обурення. Від піни рот заблищав ще зловісніше.

- Це як так? Вже всі спланували свої відпуски! Хіба так можна? – захвилювалась Миронівна.
Романович на це, навпаки, відреагував спокійно, ніби вони далі обговорювали тему святкового столу.

- Справді? А як же ваша інтернатура? Ви ж розумієте, чим це грозить? Хоча, це не мої справи..., - його вуса знову оживилась. 

Миронівна далі продовжувала дивитись з-під похмурих брів. Спочатку Яні було важко зрозуміти, при чому тут Миронівна до її рішення звільнитись? Вона навпаки, мала би радуватись, тому що з самого початку невзлюбила Яну за її постійні скарги начальству, що в їхньому відділенні не вистачає того чи іншого. 

Але Тоді Яна згадала, що Миронівна з наступного дня виходить на пенсію. ‘Напевно переживає, що їй ще на тиждень-другий прийдеться затриматись. Якраз на самі свята. От було б добре’, - Яні від цього стало смішно, але усміхнутись вона не наважилась. Особливо, коли побачила, що її стара колега готова відстоювати свій вихід на пенсію і вже навіть стиснула кулаки і зашургала тапочками в її бік. Вони були майже одного росту, але в ширину Миронівна була вдвічі ширша. Старша вона була десь втричі за Яну, але і в такому віці залишалась ще досить жвавою. Деколи навіть задуже. 

- Не переживайте! Ваш вихід на пенсію в силі, незалежно ні від чого, - заспокоїв Романович Миронівну, поклавши їй руку на плече, - Хіба що самі передумаєте і захочете ще побути з нами. 

При цих словах, Яні здалось, що Романович підморгнув Миронівні, від чого та знову засвітилась золотою посмішкою.

- Так. Ну, а щодо вас..., – обернувся Романович до Яни, - Якщо ви вирішили, то, як на мене, можете йти хоч сьогодні - один день вже нічого не змінить. Ми, звичайно, дуже шкодуємо про ваше рішення, але постараємось вас не затримувати і справимось якось вже без вас, - при цих словах Романович знову поліз в кишеню за телефоном і тицьнувши декілька раз, підніс його до вуха. 

- Петрович? Зручно розмовляти? Маю для вас сумні новини, - при цих словах він навіть сумно нахмурив брови і повісив вуса, наче Петрович міг його побачити, - Наша столична гостя Яна, е, Володимирівна, на жаль, йде від нас.. Так, так. Ні, вам не почулось. Йде геть. Ну я так і сказав їй. Але, схоже, наш Чибогорд їй не до душі. Ні, я її вже відпустив. Та ви не переживайте, Ксенія з цим справиться. Ви ж знаєте, вона у нас молодець. Так. Кому, Ксенії?... 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше