Саша та кінь в тулупі

Частина 11

- Обережніше, - зашипіла Саша на Алексу, яка приймала фамільярів унизу.
Сама вона, звісившись до половини всередину лаза, утримувалася тільки вагою тіла Міхаеля. Степан, пірнувши за Шнирки був виконуючим функцію: «стій на варті».
Три місця, три аномалії. Одна аномалія, яка виявилася, кабінетом Джимбо була вивчена докладно.
Другу аномалію, точніше лаз під землю, я знайшла у щоденнику Джимбо, і через відсутність наставника підбила на вилазку решту друзів.
Три дні я чатувала на примару внизу, бажаючи розповісти про ключ, але він все не йшов, і не йшов.
Ось я і поділилася з сестрою, після того як вона розповіла, що з усього виходить, що у викладацькому крилі завівся щур.
Плита, якою прикривалося те, що нас цікавило, виглядала непідйомною. Пробратися в карантинне крило виявилось простіше простого. Хтось не зачинив шпінгалет, і ми опинилися спочатку всередині, а потім і спустилися в мій підвал. Якраз під нашою кімнатою, на підлозі лежала масивна кам'яна плита. Я ще ніяк не могла зрозуміти, навіщо тут ця сходинка.
- Нам її не підняти, - винесла вердикт відьма, - ось чому твоя Феня дряпала підлогу.
- Дряпати - дряпала, а хід не відчувала, - вона вказувала на прохід за стіною, а не під підлогою.
- Потрібні чоловіки, відведення очей і підемо з фамільярами, - Алекса ретельно дослідила поверхню стіни і в черговий раз нічого не виявивши зітхнула, - з Міхаелем проблем бути не повинно, Степана як ангажувати?
- Так скажу, що Феня за Шнирки скучила, запропоную вигуляти.
Степан, почувши пропозицію, подивився на мене і запитав, чи потрібно брати з собою рюкзак. І я, як справжня землянка, сказала, що потрібно.
Ось він зараз ліхтариком світив у коридор, а другий залишив у вертикальному положенні на місці, де Алекса спіймала Феню.
Плиту зрушили лише за допомогою важеля. Попередньо заколотивши під неї зубило, з одного боку, а потім, просунувши монтировку, втиснули трубу, не зрозуміло звідки здобуту Степаном.
На трубі висіли вчотирьох. Ваги чоловіків не вистачило. Здавалося, що щілина, яку вони прочинили, це все на що ми могли розраховувати. Дивлячись на наші потуги, перестановки та перетасовування в якийсь момент Феня не витримала і заскочила на спину до Міхаеля.
- Зніми її, - видавив він із себе.
- Ще трохи - трохи, - відповіла я йому, навалюючись усією вагою на трубу.
Вусата морда, яку засунула фенька між плечима чоловіків, розглядаючи нас з Алексою смішно пирхнула.
А потім лисиця підскочила в повітря і з якоюсь нелюдською силою стрибнула передніми лапами в плечі Міхаеля, і я з подивом побачила, як по руках хлопця спалахнуло зеленню, і труба піддалася разом із плитою.
- Сподіваюся, що звідти не полізуть полчища щурів, - сказала Алекса вже після того, як у темний зіву спустився Степан.
Йому подали Алексу, і тепер і мене за руки опустили в її теплі обійми.
Підлога коридору, що вів в незрозумілому напрямку, була досить низько. Якщо в темряві і причаїлися щури, то до відкритого верха вони точно не дістануться. Я ще не знала, як ми вибиратимемося звідси, але зараз це було не головне. Головною проблемою були три години, що залишаються до моменту, коли система гуртожитку звітуватиме ректору про відсутність чотирьох студентів. Враховуючи, що три порушники від порталників, власну групу ми підставимо дуже ґрунтовно.
- Година туди, годину назад, - дала настанову Алекса, чоловіки кивнули.
Якщо дослухатися до власної магії, то в цьому підвалі живого не було.
Рушивши за фамільярами, які за негласним договором розосередилися на кількох рубежах, Шнирки перша, поскакала в темряву, потім услід ковзнув Міхо, і тільки Феня крутилася ззаду, ніби страхуючи, я подумала, що живе неживе теж, мабуть, якось відчувається. Примари я ж покликала. Тож вирішила не підганяти Феню.

Іти довелося довго. Відгалужень коридор не мав. Стіни виглядали витесаними у скелі. Стеля була нижчою, ніж у камері, в яку ми спустилися, але все ж таки досить високою.
Коли в промені світла з'явився Міхо, що сидів на попі, ми зупинилися.
- Чекати, - пояснила Алекса поворот голови кота.
Тиша навалилася важким покривалом. Я аналізувала стукіт сердець моїх друзів, відзначаючи, що жоден з них на межі паніки. Десь тягнуло ледве вловимим запахом води. Стало зрозуміло, чому саме Шнирки рвонула в темряву першою.
- Йдемо, - повідомила Алекса, спостерігаючи як Міхо встав і піднявши хвіст трубою задріботів у пітьму.
Ми опинились у печері. Верх губився десь дуже високо, туди не долітали промені електричних ліхтариків. Озеро було його дном. Чорне і маслянисте від відчутної темряви.
Шнирки сиділа біля нього, чекаючи Степана.
- Я можу спробувати збудувати крижаний міст, - повідомив він, намагаючись розглянути протилежний берег.
- У нас є трохи часу, - погодилася я, - сорок хвилин йшли, якщо годинники не брешуть.
Степан став навколішки перед водою і торкнувся води долонями, закликаючи свою магію.
У момент, коли через озеро побігла крижана доріжка, у глибині озера хтось розплющив єдине око.
- Сторож, - видихнула я, - відстеживши, як Шнирки ковзнула під живіт хазяїна.
- Повільно, назад, - скомандувала Алекса, - не відривай руки від ґрунту, тягни за собою кригу, - тоді сторож подумає, що ми нічого не зрозуміли.
Першими в коридор здали задом ми з Алексою. Наші фамільяри застигли на кордоні коридору та печери, спостерігаючи, як Степан повільно повзе навколішки назад, а Міхаель страхує його спину.
Вони не встигли дійти зо п'ять кроків.
Масляниста вода спучилася величезним смолянистим міхуром з червоним круглим оком на вершині цього міхура.
Чимось чудовисько нагадувало восьминога. Тільки, мабуть, таких кривих зубів ніколи у них не буває.
Міхаїель підняв Степана за комір і відкинув одним ривком у наш коридор.
Шнирки піднялася на задніх лапах і заверещала ультразвуком у чудовисько, що пікірувало з-під стелі.
Не знаю, що вона сказала монстру, але рев, який ми почули за спинами, змусив припустити коридором ще швидше.
- Він сюди не влізе, - через вдих повідомила решту.
- Краще, не перевіряти, - Міхаель біг останнім, страхуючи спини всіх інших.
Чудовисько ревло, і здавалося, що ми знаходимося в якійсь трубі, в яку дме чокнутий музикант.
Найцікавіше, що плиту ми засунули з такою швидкістю, що мені навіть здалося, що це навіть підозріло.
Підозріло звалилося на наші голови, як тільки плита стала на місце, а ми впали поряд без сил.
- Сашо, - забурчав Лавреус.
- Привид! – захоплено видихнув ледь живий Степан.
- Я вже двадцять років, Саша, - буркнула, підводячись на ноги.
- Ви поставили всю Академію на вуха, ладнай портал зараз же, - він розвернувся в бік Алекси, - а то вас усіх виключать! - І зареготав так, що у мене всі волоски на тілі стали строго перпендикулярно.
Ми одночасно схопили за руки Міхаеля.
Здається, Алекса сказала "матуся", перш ніж нагородити примару триповерховим епітетом про його видову приналежність.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше