1 розділ

- Мамо! Ну, мамо! – це Соня, моя сестра. Вона засмучена і сердиться на весь світ, бо ніхто її не розуміє. Нічого дивного, період такий.

- Я сказала "ні" і це не обговорюється! - а це наша мама, Маргарита Єгорівна, людина твердих принципів та суворої вдачі. Вона працює директором школи, в якій ми з сестричкою навчаємося. Таке, скажу я вам, щастя! Ні загуляти, ні двійку заробити!

- Але, мамо! Ти не розумієш! Там буде весь клас! Всі! І тільки я не піду! Так не можна! І взагалі мені вже сімнадцять! Я доросла і сама можу вирішувати, що робити!

- Ось коли буде вісімнадцять, тоді й вирішуватимеш! А поки що не переч!

- Мамо!

- Не мамкай!

- Тату, ну скажи ти їй!

О! Це вона даремно! Наш тато дуже добрий і поступливий, іноді навіть рішучий, але він ніколи, ніколи! не піде проти своєї дружини.

- Мила, ну що такого страшного станеться, якщо ти не підеш на це свято? Будуть інші...

- Макс станеться! - А це вже Я! Молодша "улюблена" сестричка.

Мені чотирнадцять, і я зовсім не схожа на сестру. Соня у нас так звана "дівчинка-дівчинка", тобто блакитноока блондинка, фігуриста, "коса до пояса", сукні, спіднички, туфельки. Любить все рожеве та зі стразиками. Ви скажете: «підліток, усі дівчата у її віці хочуть бути красивими, подобатися хлопцям». Але не у цьому випадку! Це розпочалося задовго до кавалерів.

У нас три роки різниці, і коли я ще пішки під стіл ходила, вона вже була головною модницею дитсадка, у шість їй купили першу швейну машинку, вона ляльок одягала навіть краще, ніж деякі кутюр'є, а в десять уже обшивала себе сама. Тепер це її головна мрія стати відомим дизайнером. Ну, а я повна її протилежність: струнка, навіть худа, висока для свого віку, волосся у мене темне і коротке, постійно стовбурчиться в різні боки, очі сірі, правда великі і личко миловидне, а так: хлопчак хлопчиськом! А якщо ще врахувати, що ношу я мішкуваті светри, широкі штани з безліччю кишень, кросівки та часто бандану, то можна легко уявити нашу "любов" один до одного! Ха-ха...

Гаразд! Щось я відволіклася...

Так ось, з чого весь сир-бор почався: щороку тридцять першого грудня ми всією сім'єю вирушаємо в гості до бабусі, на всі вихідні, тобто на два тижні! Живе вона у чорта на рогах! І там зовсім нема чим зайнятися!

Бабуся наша, мамина мама, характер ще той має. Вона двадцять років у нашій школі директором відпрацювала. Потім уже здала пост матері і вдруге вийшла заміж. Чоловік її новий з іншого міста, та умовою її переїзду стала така от новорічна традиція. Але найстрашніше не це! Якщо ми, без вагомої причини, пропустимо це прекрасне свято у родинному колі, бабуся збере речі і повернеться назад, до нас, назавжди! Назавжди! Ви колись жили з двома вчителями в одному будинку? А з двома директрисами? Це справжній жах! Тому ніхто і ніколи навіть не думав про те, щоб прогуляти. А тут на тобі, сестричка занапастилася!

- Хто такий Макс? - Тато задерикувато мені підморгнув.

- Ася! – обурилася Сонька.

- О, Макс - це її нова «велика і світла»!

- Ася, не смій!

- Думаю, у її мріях вони вже одружилися. Тільки він про це ще не знає!

- Аська! - Сестра запустила в мене журналом, який мирно лежав біля телевізора.

- А ти звідки все знаєш? - Нахмурилася мама.

- Та там тільки сліпий нічого не зрозуміє. Сліпий та Макс. У нас уже весь клас ставки робить, що станеться раніше: Сонька зізнається чи Максик прозріє. А тут вечірка, дівчатка, алкоголь. Сестра боїться, що кохання всього її життя украдуть! Профукає, так би мовити, своє щастя. Хе-хе...

- Аська!

– Олександра! – це вже мама. - Що за вирази?

- Ну що ти, мамо? Це я так, по-народному, висловилася, щоб зрозуміліше було.

- Не кривляйся! І ні, Соню, ти поїдеш із нами! Я не залишу тебе тут на два тижні одну. Мені ще потрібна наша квартира!

- Ну, мамо, я сама приїду до вас, після вечірки.

- Угу, першого січня, з п'яним водієм та двома пересадками. Дуже смішно!

- Ася-я, - зашипіла ця фурія, - не втручайся!

- Олександра має рацію. Це дуже небезпечно.

- Мамо...

- Годі! Збирайся! За годину виїжджаємо! - гаркнула Маргарита Єгорівна і зникла на кухні. Усе, коли включається директриса, сперечатися марно.

За годину ми вже сиділи в машині, батьки попереду, ми позаду. Вони про щось тихо перемовлялися, Сонька закопалася носом у модний глянець, а я одягла улюблені навушники. Що трапилося далі, пам'ятаю погано. Здається, я задрімала. Пам'ятаю, дорога була слизькою, снігу навалило, чи то нас занесло, чи може зіткнулися з кимось. Був сильній поштовх, нас закрутило, сильно трясло. Здається, ми навіть кудись котилися... А далі темрява.

Не було ні болю, ні страху, ні світла наприкінці тунелю. Тільки непроглядна, густа темрява навколо. Така щільна, що якби я мала руки, її можна було б черпати долонями, як воду. Цікаво, це вже смерть чи ще кома? І як там батьки, як Сонька? Сподіваюся, їм більше пощастило.