6 розділ

Як давно я стала іншою? Тієї, якій не все одно. Напевно, це і є горезвісне дорослішання.

Півдня минули, як у тумані. Джо щось дивився, щось купував, з кимось сперечався. Але якщо мене запитають, що і з ким, не згадаю. Ближче до обіду, вибравшись з юрби, він уважно вдивився в моє обличчя, але нічого не сказав. Ще не час. Встигнемо поговорити.

- Ми зараз зайдемо до Гупера у справах, а потім виїжджаємо назад. На ранок будемо вдома.

Добре! Це дуже добре...

Хто б сумнівався, що найбільший і найкрасивіший будинок належить тутешньому старості. Всередину нас впустила миловидна дівчина, років п'ятнадцяти, у простенькому сірому платті до підлоги і білому фартуху. На голові чепчик. (Чепчик! Кошмар... Просто мрія косплеєра. Я мало не заржала вголос...) Погляд у підлогу, пальці зчеплені в замок, спина пряма... І ось на це Джо пропонував мені перетворитися? Мені? У безмовну сіру міль? Слава всім тутешнім богам, що в мене є дар і вистачило мізків відмовитись від привабливої ​​пропозиції згвинтити в ліцей для обраних.

В одній із розкішно обставлених кімнат, на вигляд - вітальні, на нас чекав представницький лисіючий чоловік з пивним животиком і вусами, як у Якубовича. О, мама мені весь мозок винесла цими вусами. Ми з сестрою мало не з дитинства переглянули всі сезони "Поле чудес". Добре, хоч батькові вистачило розуму відмовити дружині на пропозицію відростити собі такі самі.

- Ліерде Грейс, як я радий вас бачити. Може, чаю? - Чоловік привітно посміхався, йдучи нам назустріч. - Сідайте. А хто цей юнак поруч із вами? Мадді, подавай.

Мадді, та сама сіра моль, як я й думала, була донькою старости. Як здогадалась? Так схожі вони: очі, ніс, навіть вуха. Дівчина розлила чай по чашках і тихо вийшла.

- Мій племінник, Олександр Грейс, син покійної сестри.

- О, - здивувався пан Гупер, - не знав, що у вас були родичі.

- Сестру з чоловіком кілька місяців тому підкосила лихоманка. Хлопчик житиме зі мною.

Джо міркував так спокійно та впевнено, що навіть я майже повірила. Ми ще трохи посиділи. Староста скаржився на якихось вірглів, що цього року зовсім розперезалися та зіпсували врожай. А маг, якого мали надіслати з Бігля, ніяк не прибуде. Ще щось про податки, але я вже не слухала.

Крізь вузеньку щілину в двері за нами спостерігало одне око і частина цікавого носика. На зріст цей шпигун був трохи більше метра, в біленькій сукні і, здається з бантиками на русявому волоссі. Помітивши, що я дивлюся на нього, шпигун тихенько пискнув і зачинив двері. Значить, діти тут такі самі, як і в нас: цікаві, веселі, спритні. А якщо так, то не все ще втрачено!

Забравши якісь конверти, ми вирушили назад.

- Говори! - просто сказав Джо, коли ми трохи від'їхали від поселення.

- Про що говорити? - Зітхнула я.

- Що тебе засмутило? Я бачу, ще на ярмарку щось трапилося. Ти зачинилася від усіх.

- Джо, а хіба ти сам не розумієш? - Чоловік негативно махнув головою. – Цей світ ще гірший, ніж я думала. Це ж якийсь жах наяву. Так, і у нас є країни, де права жінок обмежені, але не настільки ж! Знаєш, ще десяток-другий років і у вас буде нова війна, тільки у цій великі маги з тріском програють.

- Чому це? - здивувався чоловік, не розуміючи, до чого я веду.

- Та ти їх бачив? - скипіла я.

- Кого?

- Усіх тих жінок на ринку! Ще Мадді цю...

- Знаєш, у нас не прийнято дивитись на чужих жінок, - буркнув Джо, відвертаючись.

- І я про те! - гаркнула я. - А варто було б. Може б ви помітили, що принижуєте своїх матерів і дружин, що ваші доньки бояться вдихнути зайвий раз у присутності чоловіка. Що вони зацьковані, ніби їх регулярно б'ють... У їхніх очах не кохання і навіть не покірність. Там біль та образа. Саме тому вам варто бути готовими до війни.

Джо важко зітхнув, підганяючи уркуса.

- Знаєш, Сашо, основи закладені століттями не так і просто змінити. Та й ніхто ніколи не намагався цього зробити. Ти не маєш рацію лише в одному, які б нещасні не були б наші жінки, вони ніколи не підуть проти усталеного порядку. Тому що для цього потрібний лідер, сильний, впевнений в собі, що не побоїться говорити і навіть померти за свої слова. Якщо колись такий народиться, йому не дозволять подорослішати. Його волю знищать, зламають ще у дитинстві. Так влаштований наш світ.

- Ну що ж, - я весело посміхнулася зніченому чоловікові, - значить я стану вашою Жанною Д'Арк. Я сильна, смілива і знаю, як має бути. Я переверну цей світ по своєму!

Не знаю, що я сказала, але Джо сміявся від душі. Навіть веселі промінчики зібралися навколо темних очей. Стало легко, ніби вантаж усього світу впав з моїх плечей. А через хвилину в очах потемніло, серце стислося й зупинилося на мить, а потім поскакало галопом, вибиваючи повітря з легень і розриваючи ребра. У вухах зашуміло, навіть, здається, кров із носа пішла.

- Стій, - прохрипіла я і, зістрибнувши з воза, побігла у бік невисоких кущів біля дороги.

– Сашо? - Джо поспішав ззаду, намагаючись зрозуміти, що сталося. - Сашо, тобі погано? Зачекай! Куди ти біжиш? Стривай!

А я не могла зупинитись. Здається, якщо хоч на мить сповільнюся, то помру. Швидше! Ще швидше!