42 розділ

Саша

До «Дракайни» повернулася пізно, робочий час майже скінчився. Боялася, що Луклан винесе догану, адже сьогодні, окрім Віка, в залі помічників більше не було. Але ні, чоловік тільки мовчки махнув головою, щоби я пройшла на кухню. Зал, як завжди, був переповнений. Вік вже явно втомився всіх обслуговувати, але не ремствував і навіть не спробував убити мене хоча б поглядом.

На кухні панувало пожвавлення та трохи хаосу. Амелія вправно керувала дівчатками, проте щось нервове було у її рухах. Вона весь час здригалася, а коли Аві випадково впустила ложку, ледь не підстрибнула, схопившись за серце. Тихо підійшла до неї і накрила її руку своєю. Спочатку легке заспокійливе. Скануюче заклинання окрім сильної тривоги та нервового виснаження нічого не виявило. Жінка, побачивши мене, полегшено видихнула. Що це з нею?

На кухню зайшов стурбований Луклан. Він мовчки повів нас із дружиною в житлову частину корчми.

- У тебе все гаразд? - запитав чоловік, закриваючи за нами двері до їхньої спальні.

- Так! - здивувалася ще більше. Що могло такого трапитися за моєї відсутності, що на цих двох лиця немає. - А що…

- Зранку приходив парубок, - Луклан посадив дружину в крісло, а сам залишився стояти поряд. - Сказав, що твій друг. Але, надто вже він виділявся… Надто чистенький та правильний. Знаю я «таких», доводилося бачити. Він точно з якогось знатного роду. Занадто зарозумілий та самовпевнений, ніхто не сміє йому відмовити.

- Е… Може, Раян? - хоча я ніколи не помічала за ним зарозумілості.

- Це той хлопчина, що підробляє час від часу у наших торговців вантажником?

- Так. А звідки ви?..

- Робота у мене така, – усміхнувся чоловік. - Ні, не він. Високий, блондин, обличчя правильне, зелені очі.

- Ізмір? – насупилась. Йому-то, що від мене треба? Я сподівалася, що після вчорашнього він хоч ненадовго про нас забуде. – Що ви йому сказали?

- Нічого. Я своїх співробітників не здаю.

- Дякую, - посміхнулася. Я знала, що не помилилась у ньому.

Дістала з сумки три мішечки зі зборами.

- А це вам! Я записав, про всяк випадок, кому що і скільки приймати. Тільки, будь ласка, не пропускайте. Якщо все зробите правильно…

- Це те, про що я думаю? - в очах Амелії стояли сльози щастя. Вона тремтячими руками потяглася до одного з мішечків і судомно притиснула його до грудей. Луклан тільки спохмурнів. Схоже, дружина йому нічого не розповіла.

- Так, пані Хілл. Не сумнівайтеся, результат стовідсотковий, - поклала на стіл лист із вказівками та піднялася. - Якщо ви не проти, я сьогодні пропущу роботу. Дорога була довгою, і нам варто було б нормально відпочити.

- Добре, - Луклан провів мене до дверей. – У вас із Амелією спільні секрети?

Я бачила, як йому не подобається підозрювати у чомусь свою кохану. Тому тільки втомлено посміхнулася.

- Думаю, вам варто поговорити наодинці. Тільки, будь ласка, будьте по м’якше, у неї загальне та нервове виснаження. А для народження здорової дитини потрібна здорова мати.

Бачили б ви той шок і розгубленість, що позначився на обличчі двометрового грізного шинкаря, зовсім не властивих сильному незалежному чоловікові, якого боїться і поважає два найпідступніші квартали Алеррама!

До гуртожитку повернулися десь о десятій годині. Ейфорія від зробленого доброго діла схлинула ще на середині шляху, тому зараз я ледве волочила ноги. Надто бурхливим видався останній тиждень. Де мої щасливі, необтяжені проблемами, три роки з Джо. До речі, про це, зараз же треба зателефонувати та відзвітувати.

- Тебе Азарійський шукав, - почула за спиною, коли відчиняла двері до своєї кімнати. - Щось він до тебе зачастив останнім часом. Не знаєш чому?

- І тобі "привіт", Вінсе! - обізвалась, не обертаючись. - Наступного разу, спитай у нього сам!

Зачинила двері, важко зітхнувши. Тільки цікавих сусідів мені не вистачало. Потрібно завтра розібратися з Ізміром, бо ще поповзуть непотрібні плітки, а це підвищена увага і зайві запитання. Моє життя і так, не настільки спокійне, як я розраховувала, коли їхала навчатися.

Тільки встигла переодягнутися, коли у двері наполегливо постукали, добре, що корсет я знімаю лише перед сном. За дверима виявився Карл. Ось кого точно не очікувала побачити.

- Ти у бабки Рогнеди був? – спитав бойовик, протискаючись до кімнати, бо впускати його мені не дуже хотілося.

- Угу. Потрібно було поповнити деякі запаси зілля. А що?

- Та тут Раян, разом із цим Азарійським, цілу пошукову команду збирають, якщо до ночі не повернешся. А ще вони, здається, до Горійського ходили, про тебе розпитували. Не знаю, що менторас їм наговорив, але повернулися обидва злі, як демони.

- Ти їм розказав, де мене шукати? – та-ак!.. Пора за голову хапатися і декому руки відривати, або дещо інше ...

- Воно мені треба? – Карл смішно наморщив носа. - Нехай ці два паґґоні (птахи, схожі на павичів, тільки червоні) самі розбираються зі своїми проблемами.

- Ого! – я навіть здивувалася. Бойовик зазвичай більш байдуже ставиться до оточуючих. – З чого така ворожість?