Розділ другий

До заміського будинку Лісовського ми доїхали без пригод. Не знаю, що найшло на Платона, але він кермував, наче нормальна людина, а не божевільний, що звідкись втікає, не проїхав ніде на червоне та жовте світло і навіть двадцять секунд любувався на абсолютно порожній перехід, доки ми чекали на дозвіл проїхати.

– Ви вмієте дотримуватись правил дорожнього руху, – осміхнулась я, кутаючись в його піджак. – Дивина!

– Я в своєму житті не нашкодив ще жодній людині, сидячи за кермом.

– Крім себе.

– Так, крім себе. Але в цілому – жодній людині! – посміхнувся Платон, зупиняючись біля воріт власного маєтку. – Хей! Ти що, знов заклинило?!

Ворота повільно поповзли в різні боки.

– Отак, – зітхнув він. – Хочеш вразити дівчину, а твої ворота, напхані штучним інтелектом по самий край, відкриваються зі швидкістю замороженого слимака.

– Заморожені слимаки хіба мають швидкість? І з якого часу ви намагаєтесь мене вразити? 

– Нульову, як і ці ворота, – гмикнув Платон. – А вразити намагаюсь увесь сьогоднішній день. Хоча зазвичай всім подобається кататись з вітерцем…

– Мені подобається їздити відповідно до правил дорожнього руху, – м’яко усміхнулась я. – Дякую.

– То мені вдалось тебе вразити?

– Ще тоді, коли ви мене врятували, Платоне Дмитровичу.

Шеф зітхнув.

– Слухай… Можна тебе попросити?

– Дивлячись що.

– Загуби десь отого «Дмитровича», будь ласка, – він кривувато посміхнувся. – Я відчуваю себе стариганом.

– Ви не стариган, – усміхнулась я.

– Так, том оте «ви» також десь загуби. Хоча б на сьогодні, – він кинув на мене погляд. – Чи я видаюсь тобі чимось схожим на ніщо неспроможного тирана-начальника, до якого треба звертатись саме так, бо інакше воно, старе та шепеляве, образиться?

– Я ж вже сказала, що ні. Ви…

– Ти.

– Ти молодий привабливий чоловік, – я закусила губу. – Просто мій начальник, і це якось неправильно – так відверто фамільярно до вас… До тебе звертатись.

– Але ж якщо я твій начальник, то я встановлюю правила, так?

– Типу того.

– Тоді тільки на «ти» і ніякого «Дмитровича». Давно хотів тебе про це попросити.

– Нас не зрозуміють, – усміхнулась я. – Почнуть пліткувати…

– Ну то хай пліткують.

Ворота нарешті відкрились нормально, і Платон повільно заїхав на територію маєтку. Я озирнулась, дивлячись на ледь помітні в темряві кущі. Було вже дуже пізно, дарма, що літо, все одно ніч, а Лісовський не поспішав вмикати фари. Територія його будинку потонула в чорноті.

Я була тут сотні разів, тому бачила це все, та ось таким темним, загадковим – ніколи. Навіть стало дивно, з чого б то раптом Лісовський вимкнув все освітлення? Та йому краще знати, може, для якогось чергового винаходу щось треба.

– Якщо ти запитуєш, чому тут нема світла, то відповідь проста: я трохи перевантажив генератор, і тепер сюди треба ремонтну бригаду, – пояснив Платон.

– Давно? – здивувалась я.

– Та дні три як.

– То чому не викликали досі?

– Поліно!

– Чому не викликав досі? – виправилась я.

– Мені подобається сад у темряві, – усміхнувся Лісовський. – А в будинку світло є, так що…

– Ти не знаєш, як викликати ремонтників, – зітхнула я.

– Так, не знаю.

Що ж, я навіть зраділа, що було так темно, бо могла демонстративно закотити очі і бути впевненою, що мені не доведеться пояснювати Платонові цей свій жест. Ну як, як дорослий самодостатній чоловік може бути настільки дитям в побутових питаннях?

– Я планував полагодити сам, – пояснив він. – Але все не було часу. А ти займалась звітом, тому я не став просити тебе про такі дурниці.

– Це мої обов’язки.

– Ну, можу ж я тебе трошки поберегти.

Ми заїхали до гаража. Тут світло вже було, причому досить яскраве. Платон вибрався з салону автомобіля, відкрив дверцята з мого боку і подав руку, допомагаючи вибратись з автомобіля. Раніше він не робив цього ніколи, ніяких джентльменських нахилів я в його поведінці не спостерігала, але сьогодні, напевне, був день спроб щиро мене здивувати. Що ж, якоюсь мірою це навіть дуже приємно.

Я прийняла його руку, вибралась назовні і похитнулась. Втома давала про себе знати. Хотілось спати, їсти і в душ – можна в зворотному порядку. Говорити про це я, звісно ж, не стала, просто закуталась міцніше в піджак, який дав мені Платон, і зітхнула. Що ж, якщо він привіз мене для того, щоб звалити на голову чергову роботу, то це погана ідея, бо я не здатна робити геть нічого, тільки дивитись у стелю.

– Ходімо? – шеф обійняв мене за талію. – Ти якась бліда. Він точно не встиг тебе зачепити.

– Точно, – видихнула я. – Просто… Втома, стрес. Все нормально. Відійду.