Глава 4

Нахиляю голову, щоб не привертати зайвої уваги, коли чую, як один з офіціантів вигукує:

– Ось вона!

Підіймаю голову й скоса поглядаю на Лозицького, який теж повертається в ту сторону, куди вказує офіціант. Наші погляди зустрічаються і я примхливо закочую очі.

– Вона? – запитує, озирнувшись на офіціанта шеф-кухар.

– Так, – усміхається той.

Дмитро, здається, секунду збирається з думками й нарешті озирається навкруги.

– Клієнт у захваті! – промовляє він. – Тож вітаємо у нашому колективі! Ти молодець! Такі люди нам потрібні!

А я ошелешено поглядаю на чоловіка, не вірячи власним вухам. Це сказав він? Шеф-кухар? Декілька разів кліпаю очима, коли чую спочатку поодинокі оплески, а потім шквал аплодисментів. Серце ледве не вистрибує з грудей. Руки тремтять, а судинами розноситься гормон щастя.

– Ну все! – голосно говорить Дмитро. – Якщо привітання скінчилися, то стаємо всі до роботи!

До вечора він більше мене не зачіпав. Тож о другій годині ночі, я ледве ноги волочила. Складала все до холодильника, коли за спиною почула чиїсь кроки.

Озирнувшись, заклякла на місці. Бо переді мною стояв сам Лозицький, розглядаючи мене насмішкуватим поглядом. 

– Ти довго тут копирсатимешся? – запитав він, склавши руки на грудях.

– Ні! Я вже все склала…

– Добре! – усміхнувся він. – Завтра в нас банкет, тож роботи буде багато!  

Швидко перевдягаюся і виходжу до залу, де шеф-кухар і мій ранковий знайомий щось обговорюють.

– Добраніч! – кидаю швидко й зникаю за дверима ресторану.

Холодне повітря відразу приймає мене у свої обійми. Вкутуюся в кофтину й прямую до зупинки маршруток. Навкруги темрява, хоч око виколи. Сідаю на лавці в очікуванні громадського транспорту. Мимо проїжджають авто, присвічуючи фарами прямо мені в очі. Мружуся й відвертаюся. І раптом чую, як якесь авто зупиняється біля мене.

Злякано роблю крок назад, коли вікно пасажирського сидіння опускається, і бачу за кермом Дмитра Лозицького.

– Сідай! Підвезу додому! – пропонує, вистукуючи пальцями в такт музики, яка гупає в авто.

– Я… краще почекаю… маршрутку, – запинаючись, відповідаю.

– Я не кусаюся, Ярославо! – говорить він. – І маршрутки о такій годині навряд чи вже дочекаєшся! А залишатися на вулиці о такій порі небезпечно!

Ого! Він, навіть, знає моє ім’я? Нічого собі! 

– Гаразд! – а що маю сказати на це? Не сидіти ж мені на цій зупинці до ранку?

Сідаю в авто, відчуваючи, що в салоні тепло. Потираю долоні, коли автомобіль Лозицького зривається з місця.

– Наступного разу не барися, а їдь зі всіма, – навчає він. – Вони викликають таксі й оплачують його всі разом. От і виходить, що багато ти не переплачуєш, а з комфортом дістанешся додому…  

– Дякую! – відповідаю тихо, склавши руки на колінах.

– Хоча я не мав би тобі допомагати через твій ранковий вчинок, – фиркає він. – Та чогось в мені прокинулись добрі наміри.

– Ти про що? – запитую здивовано.

– Про васабі! – відповідає задумливо.

– Звідки…?

І замовкаю. Дідько забирай! Видала себе з головою. Не язик, а помело!

– Запитуєш, звідки я дізнався? – фиркає, впевнено тримаючи кермо. – Мої б на таке в житті не зважилися!

– Чому?

– Бо я ж це так не залишу! – усміхається. Його обличчя освітлює авто, яке рухається назустріч нам. А потім його очі меркнуть і потопають у темряві.

– Ну… ти теж повівся не гідно, – виправдовуюся. – І це лише відповідь! Не будеш більше обманювати стосовно початку роботи. Я ж летіла, як навіжена, боячись запізнитися в перший же робочий день. А виявляється, мала ще чотири години чекати, поки всі зберуться.

– Це була просто посвята! – промовив Дмитро. – І її проходять всі! А от васабі скуштувати шеф-кухаря не змушував ще ніхто!

Усміхаюся у відповідь.

– До речі, куди їхати? – запитує Лозицький.

Називаю адресу, відчуваючи, що він не такий поганий, яким може здатися на перший погляд. Трішки грубуватий, але непоганий! 

Він прикручує музику, оскільки в нього дзвенить телефон. На дисплеї висвічується жіноче ім’я Даша. Чоловік декілька секунд дивиться на дисплей і швидко підіймає трубку.

– Ти чого не спиш? – гаркає. – Ти бачила котра година? Що? Ти знущаєшся? Я скоро буду вдома…

Боже! Він, виявляється одружений? Нічого собі! А що було б, якби його оця Даша дізналася, що він  о другій ночі підвозить іншу жінку додому? Сварки не уникнути!  

Далі ми мовчимо, кожен думаючи про своє. А про що говорити. Родина – це головне! Он і я мріяла, що з Олегом створю справжню родину. Та через два роки він так і не зважився покликати мене заміж. Ще й зраджував. Тож я зібрала речі й зникла з його ліжка, з його будинку, з його життя.

Біля під’їзду темно. Лише поодинокий ліхтар освітлює вхід. Дмитро під’їжджає до дверей під’їзди й зупиняє авто.

– Завтра без запізнень! – буркає.

– Дякую! – відстібаю ремінь безпеки й вибираюся з авто. – Добраніч!

– Тобі теж! – промовляє чоловік.

Авто шеф-кухаря від’їжджає, а я ще декілька хвилин дивлюся вслід, поки миготливі вогники не зникають за рогом.

Підіймаюся сходами до квартири й валюся на ліжко без задніх ніг. Звичайно темп роботи шалений, але маю впоратися. Інакше не зможу претендувати на Сашка, якщо соціальні служби вирішать забрати його у батька.

Прокидаюся від дзвінка. Протягую руку, відчуваючи, як болить голова від недосипання. Сашко! Дідько! Щось сталося?

– Алло! – буркаю в трубку сонним голосом.

– Ти що до цього часу спиш? – чую в трубці бадьорий голос брата.

– Я до другої ночі працювала, – хриплим голосом сичу в трубку. – Щось сталося?

– Нічого не сталося, – фиркає брат. – Просто захотів почути твій голос.

– Батько як там?

– Вчора був напідпитку, – відповідає Шурка. – А це ще гірше, ніж п’яний!

– Ти хоча б щось готував їсти? – остаточно прокидаюся від сну й позіхаю, поглядаючи на годинника. Восьма ранку. – А ти в школу йдеш?