Глава 5

А на кухню влітає високий офіціант в темній уніформі, обшитій червоною тасьмою. На фартусі, який був обв’язаний навколо талії, виднілися плями від їжі.

– Це нормально? – гаркнув він, вказуючи на плями на одязі. – Вони мене доконають!

– Що трапилося? – запитав Дмитро.

А ми завмерли від очікування. Та не встиг юнак відкрити рота, як двері кухні відчинилися і зграя дітлахів пронеслася поміж столами. Ми всі заклякли на місці. А малюки почали хапати порожні каструлі й надягати на голову.

Я ледве стримувалася, щоб не засміятися. Оскільки Лариска вже понеслася до них, щоб вгамувати малечу.

– Ану геть звідси! – гаркнула вона. – Це не місце для ваших ігор!

– А я хочу! – крикнув у відповідь якийсь малюк з краваткою-метеликом на шиї. – Віддай!

Вони вчепилися в каструлю з обох боків і почали перетягувати, ніби канат.

– Говорили ж Кірі Валентинівні, що варто зробити якусь кімнату для отаких ось дітлахів, – буркнула Мусіївна за моєю спиною. – Вони тут рознесуть все!

– А хто любить піцу? – раптом запитала я, сама від себе не очікуючи.

Дітвора завмерла. Красень з краваткою-метеликом відпустив каструлю. І Лариска поточилася назад, ледве не впавши.

– Я! – закричало невеличке біляве дівчисько. – Я люблю!

– І я!

– І я теж!

Вони підстрибували на місці, піднімаючи руки вгору. Ополоник полетів на підлогу. Каструлі теж. А малеча підстрибувала на місці, піднявши справжній ґвалт.

– А готували коли-небудь її самі? – запитую, поглядаючи скоса на шеф-кухаря.

Маленькі гості завмерли, щось обмірковуючи.

– Ні! – кричать вони, мало не одночасно.

– Сьогодні вам випала можливість спробувати піцу власного приготування! – усміхаюся. – Хто любить піцу – за мною!

Спочатку змушую їх вимити руки, розповідаючи про те, що саме так вони дбають про власне здоров’я. Потім виводжу їх з кухні й запрошую до окремої кімнати, де розташований довгий стіл для майстер-класів, які напевно проводить наш Лозицький. Тут і шафи для запікання є.

За мною заходить Ден, який вмикає шафи. Помічаю, як за нами спостерігають ледве не всі працівники кухні. Звичайно, я таке влаштовувала для односельців. А це дітлахи. Та чим вони гірші? Якщо не заліплять один одному очі, або не закидають мене тістом, то вважайте, що завдання виконано.  

– Розташовуйтеся навколо столу, – пропоную дітлахам. – Мене звуть Яся! І ми сьогодні з вами приготуємо найсмачнішу піцу, яку ви лише куштували. Готові?

– Так! – кричать дітлахи, розглядаючи мене щасливими оченятами. Ось в такі моменти я задоволена, бо ці малюки виривають мене з моєї зони комфорту й змушують мій мозок працювати на всі сто відсотків.

Лариска приносить тісто, але хлопчак з краваткою-метеликом забирає в неї тісто.

– Я не хочу, щоб вона нам допомагала, – обурюється він. – Мені вона неприємна!

Я стримуюся, щоб не розсміятися. Як то говорять, вустами маляти говорить істина. Дітлахи бачать нещирість та злість. Їх не обдуриш!

Розрізаю тісто на шматки, щоб вистачило всім дітям. І роздаю качалки для розкачування тіста. Потім притрушую місце на столі мукою й починаю роботу з тістом. Спостерігаю за дітлахами й дивуюся, як то їм вдається повторити мої рухи один в один. Ден посміхається, кладучи на окремому столі ножі, продукти для начинки та дощечки для нарізання продуктів.

Підходжу до білявого дівчиська й допомагаю розкачати тісто ще тонше. Діти сміються, демонструючи один одному власну основу для піци. А в очах палає вогник цікавості. Кому б не хотілося спробувати піцу, яку приготує власними рученятами?

– А якщо я не з’їм її всю, то я можу забрати її додому? – запитує малюк років шести, в якого немає переднього молочного зуба.    

– Ну звичайно! – усміхаюся. – Вона ваша! Ми навіть спеціальні контейнери вам дамо, для того, щоб забрати залишки.

– Мої батьки будуть шоковані через те, що я сам готую, – сміється хлопчина з краваткою-метеликом.

– Ага! – регоче його одноліток поряд. – Вони ще й смакувати моєю будуть, коли принесу додому!

– Отже, основа для піци готова, – роблю висновок. – Тепер беремося за начинку. Всі вміють користуватися ножем? Чи є такі, які не знають, що це засіб, яким можна порізати пальця? Тож маємо бути дуже обережні. Хоча, знаєте, що ми зробимо?

– Що? – запитує біляве дівчисько, зацікавлено розглядаючи мене своїми блакитними очима.

– Кожен буде виконувати власну роботу, – відповідаю. – Один нарізатиме шинку, інший ковбасу, хтось натиратиме сир, а хтось нарізатиме ананаси. Я візьмуся за цибулю,  а ось Ден допоможе нам з помідорами та огірками.

– Я можу нарізати шинку, – пропонує один з дітлахів.

– А я люблю ковбасу, – кричить другий, смачно облизуючись.

– Так її ж не їсти потрібно, а нарізати, – фиркає хлопчак з краваткою-метеликом. – За тобою слідкувати потрібно, інакше всю начинку зжереш.

Діти сміються, а я розкладаю перед ними дощечки для нарізки. Зупиняюся біля кожного, щоб показати, як тоненько нарізати начинку для піци. А далі дітлахи самі вже нарізають продукти.

– А в мене алергія на цибулю, – підходить до мене один з дітлахів.

– А я її взагалі не люблю, – фиркає ще хтось поряд.

– Так ви ж не зрозуміли, друзі, – заспокоюю їх. – Ми наріжемо всі продукти, а кожен з вас наповнюватиме свою основу тим, що найбільше любить. Це вже вибір кожного з вас! 

Спокійно спостерігаю за тим, як ці малюки працюють. В когось від напруги, аж піт на чолі виступив, а хтось язик висолопив, вправно орудуючи ножем.

– Тепер змащуємо шматочком масла жаровні й будемо наповнювати наші піци, – озвучую все, що роблю.

Дітлахи уважно спостерігають за моїми рухами. А в цей час біляве дівча проходить повз кожного і вкладає в їх ротики залишки маринованих ананасів. Всі жують, усміхаючись один до одного. Ананас отримали, навіть, ми з Деном. Тож поки дітлахи накладають начинку, я підіймаю очі й завмираю на секунду. За скляною стіною за нашими діями спостерігає не лише вся кухня, а й батьки, які святкували на банкеті. Помічаю чарівні посмішки матерів, які фотографують свої чад. Зустрічаюся поглядом з Лозицьким, який дивиться на мене довгим, незрозумілим поглядом. Очевидно, що він здивований моєю поведінкою, та мали ж ми якось вгамувати цей гурт навіжених дітлахів? І нехай на годинку, але мені вдалося їх відволікти. Й поки що вони нічого не розтрощили.