Глава 7

От саме такого вчинку я менше за все очікувала від такого серйозного та врівноваженого кухаря.

– Що за…? – прибираю руками з обох очей крем, щоб можна було хоча б щось бачити. Носом дихати неможливо. Тож долонею витираю носа. Уявляю, який у мене зараз вигляд. Значить, ось як? Ось як ти зі мною, любий шеф-кухарю? Ну начувайся!

А він стоїть з іншої сторони вітрини й регоче. Реально, регоче з мене. Слухаю його щирий сміх, та спостерігаю за щасливим обличчям, відчуваючи, як в самої підіймається настрій.

– От це так по-чоловічому! – ричу, оглядаючи тістечка, еклери, пудинги, кексики та торти, які розділяють нас з Лозицьким.

– Не люблю неврівноважених осіб, які занадто багато собі дозволяють, – кидає він, спираючись долонями на вітрину. – Та ще й працівники – такі собі…

А ось це вже образливо. Відкриваю вітрину й вихоплюю тістечка. Розмахуюся й кидаю. Та от чорт! Цей задавака ухиляється і тістечко потрапляє в закриту кришкою каструлю з вареними овочами. Спостерігаю, як тістечко миттєво розпливається. Певно каструля ще гаряча.

– Що? Не так легко впоратися зі мною?  – регоче Лозицький, витягаючи з вітрини черговий пудинг. – Я тобі не по зубах, мала! Ти не наважишся! Все-таки я твій керівник!

– Який вважає себе ледве не напівбогом, – промовляю, продовжуючи кидати в нього вже тістечками з масляним кремом. Та моя атака з тістечок не приносить результату, оскільки чоловік так вправно ухиляється. Хоча двічі я таки попала йому в плече. Він примружує очі й замахується черговим пудингом.   

Е ні, красунчику! Так справи не підуть. Хапаю еклери обома руками й починаю кидати в чоловіка з подвоєним натиском. Він прагне ухилитися, забувши, напевно, про пудинг, який вислизає з його долонь і падає на дорогі черевики. Очі Лозицького округлюються він несподіванки. А я стаю на носочки, щоб побачити цю красу. Його темні штани та чорні туфлі ніби присипані білим снігом. Я вихоплюю величезний кексик і поки він зайнятий розгляданням своїх черевиків, заліплюю йому в обличчя. Хоча я, звичайно, не така метка, як він, але частина кексика все ж потрапляє йому в підборіддя. А друга половина розпласталася на грудях. Упс! А кексик виявився з вишневим джемом. Від удару він тріскає і джем повільно розтікається по його фартухові. Зараз він схожий на персонажа фільму жахів. Зі сторони здається, що він вампір, який щойно скуштував чиєїсь крові.  

– Що? Не будеш тепер такий самовпевнений, – регочу. – Зіб’ємо трішки пихи з нашого шеф-кухаря! А то вдягнув корону і вважає, що він вже його величність – король Дмитро!

Ось тепер він реально розлютився. Бо вишневий джем потік по білому фартухові, роблячи такі шикарні патьоки на його одязі. От би зараз сфотографувати його. Оце був би кадр!

Та не встигаю я подумати про це, як в мене вже летить піца. Велетенська, кругла піца, яка прилипає мені до грудей, як друга шкіра. Дивлюся йому в очі, помічаючи, як його одна брова підскакує догори.

– А як стосовно солоної їжі, нещасна? – запитує він. – Один мій товариш говорив, що починати вечерю потрібно з грубої їжі….

Скидаю з себе піцу, яка пластом падає на підлогу, й примружую очі.

– Ану йди сюди! – кидаю до нього. – Подивимося, яку грубу їжу ти маєш на увазі!

Перебігаю на його сторону, а він кидається навтьоки. Хапаю желейний торт, який стояв ближче до його сторони й кидаю Лозицькому вслід. Та цієї миті відчиняються двері й до кухні заходить охоронець Ванька. Секунда і торт спокійнісінько опускається на обличчя молодого юнака. Заклякаю на місці. А Дмитро в цей час наступає на піцу, яку пожбурив у мене й ніби зірка падає на кахельну підлогу, розкинувши руки в сторони.     

Бій закінчено! Перемога за мною! Противник знешкоджений і виведений зі строю. І саме зараз я повертаюся до Ваньки, який зішкрібає з обличчя желейний мус.

– Що тут в біса відбувається? – продирає очі хлопець. – Ти зовсім розум втратила? Дімон з вас, мої рідні, завтра відбивну на грилі зробить…

І замовкає, помітивши, як з холодної підлоги, повільно виниряє спочатку голова, а потім і шеф-кухар власною персоною.

– Ого! – його вуста округлюються, а очі готові повилазити з орбіт. – Доброго вечора, шеф!

– Привіт! – примружує очі Лозицький. – І чого вас в тих університетах навчають? Хіба жодного разу вам не говорили, що стояти на лінії вогню – небезпечно для життя? Не варто було потрапляти під обстріли Ярослави. Вона напевно в минулому житті була снайпером, оскільки за секунду знешкодила відразу двох здорових чоловіків…

– Ага! – усміхається Ванька, облизуючи пальці. – Ох і смачний цей желейним торт. Тут щось ягідне…

– Іди вмийся, – наказує Лозицький, – а ми приводитимемо кухню до нормального вигляду…

Охоронець ще декілька секунд дивиться на нас, а потім зникає в туалетній кімнаті. А ми беремося за прибирання. Відтираю каструлі та столи, куди потрапили кинуті мною тістечка та еклери. Дмитро збирає залишки їжі в пакет для сміття.

– Ти й справді вважаєш, що мені тут не місце? – порушую тишу.

– Не зрозумів, – озирається він.

– Ти сказав, що мені варто було б попрацювати спочатку в якійсь забігайлівці, а тоді…

– Ну скажемо так, – промовляє він, спираючись на вітрину руками. – Мені б хотілося, щоб всі мої кухарі були чоловічої статі…

– Ну це вже дискримінація за статевою ознакою…

– Дискримінація тут ні до чого, – фиркає він. – Жінки більш емоційніші! А тут не місце для емоцій!

– Та невже? – ледве не скрикую від сміху. – А це не ти, бува, декілька хвилин тому, кинув у мене пудинг? То це через чоловічу стриманість так вийшло? 

Він усміхається, натираючи скло вітрину.

– Це через зверхність та безстрашність однієї молодої особи так вийшло, – фиркає він. – Захотілося покарати її!

– Вдалося? – регочу так, що аж ляскіт кухнею йде.

– Якби не ота піца, – регоче і він. – Можна було б сказати, що ти трималася гідно, але перемогу… отримав керівник…