Розділ 4. Відчувати не можна бачити

сповнений сумнівів, прикметний небезпечним полюванням. Наприкінці його з’являються нові чудернацькі потвори. Як от:

Тібо — юний герцог, володар чарівного меча Глому, невтомний борець із летючими ящурами.

Ганнара -- його комахоподібна матуся.

Разом вони правлять Гельгардом — містом на Заході, прихистком авантюристів, драконоборців, гравців та знахарів, башти якого “проростають чудернацькими грибами у блакитне небо”. Щось мені це нагадує. А Вам?

Тієї ночі Касько спав погано. Моторошні видіння доймали молодого мага.

Він марив образами сріблястого тіла Ігнара, що билося об залізні прути, відчайдушно намагаючись повернути собі життєво необхідну свободу, а потім -- чорного, небезпечного тіла його молодшого брата, що підхоплює на лету дітлахів, наче козенят, з нахабною самовдоволеною мордою, ніби втішаючись смертю та руйнуваннями... Потім постали якісь люди — нечесні, неприємні, незнайомі Каськові. Вони у чомусь його переконували, та він не вірив їм, хоч мусив чомусь це вдавати.

За тим — знову руйнування, більш страшні за бачені раніше. Палали міста по всьому світу. Вогняний стовп накрив Наргард, спопеливши Бузкову вежу. Мури й вежі руйнувалися, осипаючись важкими уламками у Зрадливе море. Падало склепіння Бібліотеки, розбивши колбу Майстра Шепота... І якось непомітно це видіння гибелі Наргарду перетворилось на спогади про інше місто — палаюче райдужне місто в Центрі Всесвіту, і янголів, що боролися в небесах з драконами...

Останнім сновидінням, як водиться, була дівчина з довгим чорним волоссям на досвітній полонині. Вона довго, сумно й лагідно дивилася в очі Каськові, невидимо лікуючи його душевні рани. Нарешті, мовила не своїм, притлумленим, вже чутим в нічних переходах Наргарду голосом:

-- Кассіан! -- і він прокинувся.

* * *

А тим часом, десь далеко за Зрадливим морем та ще за сімома південними морями, на білій скелі посеред океану стояла постать в білих одежах. Скеля, жінка й тіло драконихи в нічному небі спалахували разом із вибухами бурі. Вітер зривав з постаті одежі, громові закоти та поштовхи хвиль приглушували голос. Жінка здіймала руки, вкриті татуюваннями, до небесного місива, в якому ширяла дракониха, кричала до неї: “Аранна!”, проте ніхто з них не чув цього поклику.

Дракониха лютилася, вигинала в повітрі сильне тіло, кружляла й пікувала до верхівки стелі. Зрештою, вогняний стовп вирвався з міцної пащі, вивільняючи лють створіння. Він опалив верхівку скелі, проте примара зникла за мить до того, як полум’я, засичавши, розплавило каміння.

* * *

-- Чого такий сумний сьогодні? Незвично бачити тебе серйозним.

-- Просто замислився.

-- Про що?

-- Про те, про що й усі — міркую над проблемою Летючих Ящурів, -- Касько зітхнув невесело від власної брехні.

-- О, що я чую! Кассіан і розважливість -- незвичне поєднання!

Та він чомусь не посміхався разом з нею.

-- Послухай, -- Рімея поклала маленьку холодну долоню на його руку. -- Не треба концентруватися на своїх образах. Я знаю: ти хочеш діяти... Скоро збирається експедиція до Отруйних Шпилів. Там будуть маги вищого гатунку. Ніколас очолить її: тебе обов’язково візьмуть. Це дуже важливе завдання по нашій спільній справі. От побачиш: це допоможе тобі...

Він швидко глянув на неї. Рімея посміхалася. Ця фігура на своєму полі, -- промайнула думка, хоча він і забороняв собі думати про неї в такому ключі. Хтось кликав її.

-- Я мушу йти.

-- Рімеє!

-- Так, Кассіане?

-- ... Скажи, якщо зможеш: що ти будеш робити, коли закінчиш навчання?

-- Я пов’язую своє майбутнє з Академією. Та зі служінням нашій спільній справі, -- відповіла дівчина, посміхаючись.

-- А що якщо... Коли нашу... “проблему” буде вирішено? Коли вдасться припинити війну... що ти будеш робити?

Вона засміялася й похитала головою як роблять, коли розмовляють з дитиною.

-- Кассіане.

-- Так, Рімеє?

-- А що б ти робив, коли б зараз мав повну свободу?

-- Не знаю, -- сказав він як людина, що вже усе вирішила. -- Може, пішов би до Гельгарду — чув, місцевий герцог там збирає найманців на драконів.

Вона вже йшла довгим світлим коридором, збираючи сонячні блискітки пишними рудими кучерями. Озирнулася лиш раз на нього через плече. “Дарма я це бовкнув”, -- прогугнявив пригнічено Касько.

-- Вона і так би здогадалася! -- пурхнула до стелі нахабна піксі.

* * *

Експедиція дійсно відбулася. Й Кассіана дійсно запросили до неї. Невдовзі увечері про це сповістило послання, що занесла до його кімнати поштова ласка: Майстер Ніколас бажав бачити його в Бузковій Вежі. Здивуванню хлопця не було меж...
До Отруйних Шпилів узяли небагатьох: окрім Кассіана, ще Рімею та Едгара. Їх супроводжували Майстер Ніколас та Майстер Грей.
Розлога заллята сонцем долина являла поглядові широке, покручене меандрами русло лазурної річки. В двох тисячах кроків від місця, що було обрано спостережним пунктом, на лівому березі рясніли Отруйні Шпилі — чорні вивітрені скелі, що дивним чином контрастували з молочно-блакитними дюнами заплави.
Експедиція розмістилася на високому бескиді, подалі від зграйки білих крилатих зміїв, що мирно пили воду з прозорого плеса в долині. Звідси істот цілком можна було прийняти за великих екзотичних птахів...
Струнка постать Майстра Ніколаса парила в повітрі: він легковажно сидів у позі “лотоса” над самим урвищем, а пустотливий вітерець вигравав його темним волоссям та чорним шовком убрання.
В ясній блакиті ширяв шуліка — то був засланець Кассіана, який, слухаючи Майстра у піввуха, водночас спостерігав за драконами. Ці, як завше, мали свої особливості: до водопою прийшли одинадцять майже однакових невеликих білих дракониць. Пташиними очима Касько ясно бачив і мерехтіння їхньої луски на сонці, й те, як ворушаться від вітру легкі гребінці на вузьких мордах.
-- Настав час розкрити мету нашої місії, -- говорив Ніколас. -- Для вас не секрет, що ми маємо вивчати летючих ящурів, аби знайти відповідну формулу. Для цього нам потрібно вивчати їх безпосередньо. Нам потрібні живі особини...
“Та ти вже маєш одного,” -- розлютився Касько й ледь стримався, аби не зав’язати з наставником суперечку.
-- ... ми маємо доставити до Наргарду особину жіночої статі — одну з дочок Білої Драконихи. Таким чином ми, ймовірно, зможемо дізнатися більше про неї саму. “Драконячі принцеси” мають свої особливості, з якими ви, напевне, ще не стикалися: вони обережніші за побратимів. Припускають, начебто вони вміють читати думки... Так чи інакше, ми пристали до важливої та небезпечної справи, і план наш такий...
...Я та Майстер Грей безпосередньо піймаємо драконицю. Обрано найменшу, оту, що знаходиться найближче до води праворуч.
Ми наблизимося до неї та накинемо на неї фантомне ласо, доки ви будете допомагати нам: Рімея — створювати поле невидимості, Едгар — захисне поле. Кассіан має пильнувати: раптовий візит старших ящурів несе неприємності усій експедиції. Нашої сили вистачить на декілька міжвимірних стрибків, проте дорослі особини можуть відстежити наш магічний слід. Ми маємо зробити це швидко й точно. І — Кассіане... Кассіане!
-- Так, Майстре!
-- Без імпровізацій, будь ласка.
За тим Майстер Ніколас, наче птах, злевітував до підніжжя скелі. Услід злетів і Грей.
-- Салум сес малворум, -- забубоніли Едгар з Рімеєю, створюючи магічні поля.
Касько вмостився зручніше, приготувавшись спостерігати за роботою майстрів.
Ніколас торкнувся землі й почав наближатися до драконячої зграї. Він чув нестерпно гучний шурхіт гравію від власних черевиків і, хоч знав, що магія учнів надійна, не міг впоратися з войовничим вистукуванням власного серця.
Грей ішов трохи подалі. Ніколас обережно наближався до ящурів доки було можливо, аж ось зупинився, розім’яв пальці, готовий чаклувати. Грей так само приготувався, завівши правицю за плече, спрямувавши долоні у напрямку зграї, проте щось стримувало Ніколаса, від якого він чекав команди.
Дракониця, звичайно, не могла їх бачити. Тонкий рожевий язичок витончено хлебтав воду, розбиваючи на уламки біле відображення морди у плесі. Ніколас розрізняв найдрібніші перлинки лусочок, бездоганна мозаїка яких складала її тендітні ніздрі. Серце калатало неймовірно. “Цікаво, -- подумав він, -- чи може вона почути цей гуркіт? Чи здатна приховати його магія Рімеї?”
У ту ж хвилину істота підняла голову від води, уважно подивилася кришталиками очей на щось перед собою. На щось, що було саме там, де вклякли ловці.
-- Скам’яніла рослина, Ніколасе, -- мовила вона розбірливо, голосом Тіні. -- Ніби й схожа на себе, та вже ніколи не здатна до росту.
Чаклун здригнувся. Тієї ж миті в думках почувся стривожений голос Каська: “Майстре, вони йдуть! Одразу дві групи з заходу та сходу!”
“Греє, забираймося!” -- наказав подумки Ніколас, однак дракониця, ніби почувши те, що не могла почути, пурхнула в небо, зачепивши лапою ласо, яке вже встиг згенерувати Грей. Із криком від несподіванки, той злетів у повітря, здійснивши за тим не надто м’яке приземлення у п’ятидесяти кроках подалі. Захисне поле затремтіло й тепер, без сумніву, присутність чужинців відчували і дракониці, і їхні старші брати.
Зграя знялася. Натомість чорні силуети в небі точно скерувалися на місце перебування експедиції.
“Едгаре, Рім, Касько! Забираймося!” -- наказував Ніколас, намагаючись подолати відстань до скелі кількома перельотами. Рімея та Едгар згенерували міжвимірні портали. Касько й сам хотів удатися до чаклування, коли побачив, як один зі старших ящурів схопив, спікувавши, чорну фігурку Ніколаса. Не вагаючись ані секунди, Касько схопився й зістрибнув зі скелі.
Дракон із жертвою почав набирати висоту. Та Касько вже умів трохи більше, аніж жбурлятися камінням. Біжучи, він прокричав формулу, накинувши ласо на праву задню лапу ящура. Той -- одразу спробував скинути причепу, мотиляючи Каська у повітрі й по землі.
-- Бра-ан соном хатур!!! -- волав у хмарах пилу бідолашний Кассіан, доки зграя кружляла довкола них.
Нарешті, поранений Ніколас впав, і Касько, покинувши ласо, кинувся до нього.
-- Майстре! Ви можете йти?!
Той, закашлявшись, ствердно кивнув. Касько допоміг наставнику підвестись, закинувши його руку собі на плече, й щосили потяг пораненого до останнього діючого порталу. В них лишались лічені секунди, проте якщо б утікачі мали час озиратися, то побачили б, як один з драконів завис у повітрі вертикально, а його чорні крила засяяли тьмяний червоним світлом: він чаклував, намагаючись зачинити портал.
Здійснивши два перельоти, маги опинились на бескиді. Дзеркало порталу неприродно вигнулося, та Касько з Ніколасом останньої хвилини встигли стрибнути всередину. Пропустивши патрона вперед, учень на хвилю озирнувся: посеред пилу й метушні, біля самих Шпилів стояла ще одна фігура: біла жінка в білій одежі.
... Обидва маги відхекувалися, впавши у високу траву. У напівтемряві незнайомого тисячолітнього лісу листя велетенської папороті хиталося над їхніми обличчями; тихо мерехтіли червоні квіти.
-- Він викривив простір, змінивши маршрут переходу, -- пояснив, важко дихаючи, Ніколас. -- Проте в нас є трохи часу, аби вшитися звідси... Дякую, Кассіане.
За мить прибульці полишили хащі, ставши, мабуть, їхніми єдиними свідками за час існування Всесвіту.