Розділ 7. Під жалом Скорпіона

Розділ 7. Під жалом Скорпіона

у якому доля Кассіана ще більше заплутується. Щоправда, так само, як і Рімеї. Обидва ризикують своїм життям: чаклунка впритул підходить до викриття Ордену Темної Сутності, Касько ж намагається виконати завдання Деркомо Тантума й зазіхає на життя герцога Тібо. Чи судилося цьому відбутися?

У ранній час новонародженої ночі Тібо Драконобойця прямував до Обсерваторії.

Золотаве сяйво факелів тьмяно освічувало його засмагле обличчя, виблискуючи у чорних очах та металевому мереживі легкої кольчуги. Глом був, як завше, при ньому.

Рімея чекала на герцога. Він ніколи не повідомлював про візит, проте чимближче до дати початку походу, тим більше з’являвся в її покоях, ваблений потребою радитись.

У ті хвилини чаклунка насолоджувалася останніми променями заграви над Зрадливим морем — різньокольоровими шаруватими хмарами, схожими на популярні у місті солодощі... Вона думала про Наргард. Зв’язок з Колегією не переривався, однак тут, у палаці, Рімея як ніколи відчувала небезпеку та нечисті магічні поля. Лонгрін уже зо тиждень не виходив на зв’язок.

Груди та стегна дівчини приховував пурпуровий муслін, опадаючи важкими зборками на підлогу. Смагляві блискучі плечі й маленький живіт лишалися оголеними. Плаття вимережувало золоте шиття, дивовижно пасуючи до рудої копни незаплетеного волосся. Рімея обрала місцем свого помешкання Обсерваторію, де мала змогу вивчати давні фоліанти подалі від жерців храму Вражаючого Доторком.

Ті звалися “пустельники”, являючи собою останніх нащадків місцевого люду. Коріння їх губилося в тисячоліттях історії та глибинах барханів. Їх підкорили Скорпіони, посадивши місцевих принців служителями в храмі свого бога. Згодом грянув Вільямо-Грабіжник. Він скинув Скорпіонів, у чому зайді (як повідають) допомогло саме жрецтво. За це вони зберегли свої позиції,ставши опорою нового правителя.

Утім, від тих часів обставини змінилися. Ганнара, перша скорпіоняча принцеса, що, ставши королевою, дістала владу, не жалувала камедешкірих священників та безупинно конфронтувала з їхнім лідером. Юний герцог тримав останнього за радника, допоки рудоволоса чаклунка з Наргарду не заступила цю посаду — зненацька та безкомпромісно. Відтоді Тібо зменшив дотації Храму, а Верховний Жрець визначив свого нового головного ворога. Рімея ж швидко зрозуміла, що не матиме від священства нічого іншого, аніж проблеми, й поспішила віддалитися, позаяк перевершувала за рівнем магічних навичок усю Раду Храму укупі взяту...

Вона визначила появу Тібо за легким бряцанням піхов. Повернувшись, злегка вклонилася.

-- Мій Повелителю.

-- Ти обіцяла показати мені місто янголів й оповісти все, що тобі відомо про нього.

Рімея кивнула. Повернулася до полиць, прошепотіла:

-- Дхат канн ет сінна...

Масивний фоліант з пожовклими сторінками граційно, мов нічний метелик, злетів із верхньої полиці, зависнувши в повітрі між ними в ореолі смарагдових магічних блискіток. Сторінки лагідно зашурхотіли, зупинившись біля кінця. На висохлому пергаменті самими лиш обрисами проступало видіння райдужного міста, у небі над яким ширяли янголи й дракони.

-- Норсомора, -- мовила Рімея. -- Такою вона була до війни, до останньої облоги, що зруйнувала її вже після загибелі Гельдеріка Чудового в Понівеченій Долині. Ми ледве можемо читати літописи Прадавніх. Ви рушаєте до руїн Норсомори, міста у центрі Всесвіту, де, за переказами, розміщується лігво Аранни. Проте ніхто, від часів розорення міста низинними варварами, не здатен віднайти його. Ймовірно, магія Аранни приховує його...

-- У цьому й полягає одне з твоїх завдань, -- нагадав їй герцог, жадібно вдивляючись у фоліант, поцуплений свого часу його пращурами з міста, зображеного на пергаменті .

-- У мене є припущення, -- мовила Рімея, дивлячись не у книгу, а на нього. -- Нам розповідали про незакінчену магічну формулу, здатну створювати або викривати міжвимірні петлі. Мені здається, я зрозуміла, у чому справа.

-- Це в наших спільних інтересах. Коли я побачу її?

-- Здогадки вдасться перевірити лише безпосередньо на місці.

-- Най удача прийме твою сторону. За тиждень вирушаємо.

Незрозуміло чому, сторінка фоліанту перегорнулася. На них дивився вицвілий образ жінки в блискучих обладунках, що тримала перед собою... Глом. Жінка з білим коротким волоссям, з чорними тінями довкола очей, рішучим прямим поглядом.

-- Хто це? -- мовив Тібо.

-- Вочевидь, наближена Гельдеріка... Чи його родичка. Як ми можемо здогадуватися, учасниця останніх битв за Норсомору.

Вони на хвилину змовкли, обидва розуміючи, які саме питання зависли у повітрі.

Рімея відчувала колосальну силу, що линула від меча на поясі герцога. Проте була вона двояка: яскраво-світла, як небеса опісля зливи, та разом з тим — темна, в’язка, небезпечна. Ці два потоки незримо спліталися, гасили й роз’ятрювали один одного. Вона не наважувалася задавати всі ті питання, що роїлися в її голові.

Книга закрилася й злетіла назад на полицю.

-- Надобраніч, Рімеє, -- мовив Тібо й покинув її.

Світло над морем згасло. Чаклунка утомлено зітхнула. В неї лишався тиждень до походу і ціла ніч попереду, аби розплутати ті страхітливі таємниці, над розслідуванням яких вона невтомно працювала більше місяця.