Розділ 8. Сумна, дуже сумна історія Анцеї

Цей розділ, нарешті (хоча й досить схематично, у версії бардів, а що з тих узяти), прояснює давню історію, що сталася багато років тому з принцесою Аною-Анцеєю Ловарською, та яка призвела до чвари поміж магами Наргарду та Аделазіусом Холодним.

Персонажі та локації:

Ана-Анцея Ловарська — принцеса Ловари, сестра Аделазіуса Холодного; утілення земної краси та жіночих чеснот (за версією бардів, а що з тих узяти); має за герб сніговий жовтець.

Аделазіус Холодний — молодий король Ловари, брат Анцеї, великий маг, член Колегії магів Наргарду, товариш майстра Кха-Ноора.

Сір Барент — хоробрий лицар у сяючих обладунках; теж звідти, з Наргарду; до безтями закоханий в Анцею.

Утім, починається історія з одного нашого “загубленого” знайомого...

Ранок був ясний і тихий, наче сон немовляти.

Власне, на сон немовляти скидався й сон самого Ніколаса.

Маг розплющив очі від лоскоту грайливого промінця, що проскочив крізь дубову крону. Першими відчуттями були: безтурботність і... туга. Йому бракувало безупинного шелесту Зрадливого моря біля підніжжя кам’яних веж... Чи тільки цього? Ніколас знову заплющив очі.

Сьогодні він мав полагодити дах. Але після того, як заготує дрова, збере ягід, уполює дрібної дичини та допоможе настирним піксі у їхній посвякденній безглуздій діяльності. Надвечір, імовірно, він знову піде до усипальниці Темної Тиші шукати відповіді.

Опісля повернення з лісу, полудню, на нього, як завше, чекатиме Тінь.

Тут, у низькій хатині, вона облюбувала грубо стесаний стілець у сутінках протилежної до вікна стіни.

-- Ти виглядаєш стурбовано, Ніколасе, -- констатувала примара.

Маг кинув короб, наповнений харчем, додолу, глянув на неї скоса з-під каптуру груботканого пильника.

-- Ти єдина спромоглася знайти мене тут, -- мовив він, радше до себе. -- Я вже починаю вірити, що ти — продукт моєї уяви.

-- Люди схильні носити своїх привидів із собою, -- парирувала та.

-- Скажи: тобі теж не вистачає Наргарду й Бузкової Вежі?.. Ти уже снідала? Перепелиних яєць, ожини?

-- Дивне почуття гумору в тебе з’явилося в цьому лісі.

-- Я б сказав: дивне світовідчуття.

-- І нечувана тактовність.

-- Гей... Ти теж змінилася...

Далі він готував собі обід, доки руде сонце плуталося в його жорсткій чорній бороді, яка встигла відрости за час життя у хащах.

Опісля того, як маг закінчив трапезу, Тінь спитала його:

-- Думаєш про хлопця?

-- Не лише... Що знаєш про нього?

-- Час іще не настав...

-- У вас, примар, так завжди.

Тінь знизала плечима.

Коли сонце почало сідати, Ніколас одяг чорну мантію й подався до усипальниці Темної Тиші, що розміщувалась не так далеко від скиту. Вечір обіцяв бути теплим і тихим. У сухих травах співали пізні цвіркуни.

... Нереально високе, заповнене пітьмою склепіння обійняло його вологим холодом невідомості.

-- Лициат, -- промовив негучно маг.

Як і вперше, це місце пробирало до кісток. Простим смертним тут настає гаплик хвилин за сім. Лиш навчена людина може відвідати усипальниці драконів. Та, хіба ще гноми й полукровки, які шниряють у подібних печерах та збирають мерехтливі дорогоцінні кристали, вирослі на кістках потвор зі згустків магії, якою вони просякнуті... Ніколас не раз проганяв таких звідси.

Він повільно пройшов кам’яною підлогою, слухаючи шурхіт дрібного камінняя під власними черевиками. У кінці печери біліли у пітьмі кістки. Зітхнув. Він не раз бував тут, обстежував їх у пошуках відповідей, не раз ішов з нічим. Вкотре промовив, змахнувши рукою:

-- Дхат канн ет флоті. Дхат канн ет кірі...

Замовляння проявило письмена на стінах, пульсуючі золотавим світлом, розмашисті, незрозумілі. Мова Прадавніх.

Ніколас зітхнув іще раз. Укотре. Промайнула (але дуже швидко) крамольна думка про те, що робота Одро Клая не так уже й позбавлена сенсу. А втім, вони ненабагато за останні сотні років просунулися в розумінні цих древніх послань. Принаймні, так їм казали... Ніколас міг прочитати лиш окремі слова та фрагменти:

“... місто... зрада... Темна Тиша впав... володіти (цілий абзац незрозумілого) мир... світ... світло... серце...”.

Поміркувавши, маг спробував нові комбінації формул для проявлення прихованих послань та міжвимірних кишень, проте нічого не знайшов, окрім декількох незрозумілих артефактів. Слід було продовжувати роботу. Зробити самому свої стріли, так би мовити...

Він покинув печеру у час ранньої ночі. На заході мляво тліло останнє сонячне золото. Десь на пагорбах вигравали нескладні мелодії на сопілках місцеві рівнинні піксі; через яр, у хащах, мерехтів маленький вогник — світло його теперішнього дому. Ніколас чомусь був певен: незбагненна “подруга” вже чекає там на нього. Незбагненними були й перипетії цього світу: хто може знати, для чого створений той чи інший поворот долі? Зітхнувши й кивнувши чомусь головою, Ніколас пішов крізь високі трави.