Розділ 9. Пригоди “Шкіряних вух”

у якому оповідається про поневіряння Каська під час походу війська герцога Тібо до Норсомори. Та не один він терпить скруту... Як дивно: втрачаючи комфорт, ти часом знаходиш те, що завжди шукав... А чи просто не бачив, засліплений власними пристрастями? Чи не це робить із нас діаманти?

Локації та персонажі:

Сакрум (місц. Саккерем-ай-йі) — непідкорене місто на західному краю Пустелі.

Леонарія — форпост Гельгаруму неподалік від Сакруму.

Птара — хоробра дівчина з Низин.

Лихоманкові Хащ — не ходи туди...

Вони ішли Пустелею, зупинялися у відомих оазах для перепочинку та поповнення запасів води. Багато хто з непризвичаєних не спромігся подолати милі пісків у перші тижні походу.

Касько, стиснувши зуби, обмотавши голову й лице ганчир’ям, годинами мовчки гойдався в незручному сідлі старенького фестралу, стараючись звикнути до не надто комфортних умов та пустельного клімату. На щастя, школа асасинів загартувала його. Хоч якась користь від того павучозадого збоченця... Фестрала він виміняв на арбалет.

Сонце випалювало усю вологу, лишало опіки, у ніздрі й вуха набивався пісок, його ж повсякчас доводилося знаходити у роті та деінде. До певної міри дратували сморід та гамір пустельників (невідомо — що гірше). Днів за десять він, юний недовчений маг та асасін, не промовив ані слова, заглибившись у свої думки.

Дуже скоро, втім, природа та досвід взяли своє: хлопчина оклигав, змінив незручну кірею на полотняні штани та чобітки зі м’якої шкіри. Укрився ще більшою засмагою, почав роззиратися довкола та познайомився з деякими людьми... Він вигідно вирізнявся з-поміж недосвідчених добровольців, тож невдовзі примкнув до загонів лицарів, де завів певні знайомства та дізнався дещо. Наприклад, що Рімея теж десь тут...

Він брав участь у небезпечних ловах пустельних леопардів та завжди — у розвідці, коли були підстави припускати близьку присутність драконів. Тож, за три тижні його включили до списків скорпіоноголових. То було шикарне життя: місце в наметі, казена зброя, перспектива кар’єрного росту... Й така-сяка відносно непогана компанія, що приклеїла до нього чомусь те прізвисько, під яким він згодом став відомий у деяких хроніках — Касько-Шкіряні-Вуха...

За півтора місяця Кассіана (плюс до його розквітаючої погорди) зарахували до екстраориднаріїв самого герцога. Красивого шолома довелося здати (ех!). Утім, зиски від нового статусу перевищували дрібні неподобства. Обов’язків пропорційно побільшало: розвідка, супровід та охорона герцога. Зрештою, настав той день, коли Тібо прийняв його особисто...

* * *

Висока засмагла дівчина сиділа на піску, вичіщаючи короткого меча, що радісно виблискував у ярому полуденному сонці.

Її обличчя майже повністю укривала намотана на голову тканина, проте швидкі рухи змушували хвилюватися не надто приховані дивовижні шоколадні перси, в граційній улоговинці яких причаївся срібний медальйон із невідомими Каськові письменами...

-- Гей, Шкіряні Вуха! Почитати любиш? Ги-ги!.. -- прокоментував його здивування нетверезий голос когось із “братів по зброї”.

Дівчина підняла голову, посміхнулася виразними чорними очима й розмотала обличчя. Касько зашарівся.

-- Птара, -- назвалася вона й рішуче подала руку.

-- Кассіан, -- він потис її, брутально примружившись і підсвідомо напружуючи натренований торс...

-- О, легендарний Шкіряні Вуха! Тішуся знайомству.

Дівчина була сильна й красива (як устиг нашвидкоруч оцінити хлопець). До краю засмагла, з виразними рисами обличчя, довгою і тугою, наче хлист, косою. Не було схоже, що вона заблукала в таборі піхотинців: поруч на землі розміщувалися її обладунки. Брови Каська від того полізли догори: серед його знайомих ще не було амазонок...

-- Тебе цікавить мій медальйон? Чи щось інше? -- підкпинила вона нового знайомого; це були хоробрість і напір справжнього вояка.

-- Мене зацікавили ці знаки, -- він указав на медальйон, намагаючись вгамувати хвилювання в голосі.

-- Я принесла його зі своєї домівки. На ньому викарбувано девіз мого роду: “Здавайся!”

-- Здавайся?!

-- О так! -- дівчина зайшлася низьким приємним сміхом. -- Проте не в тому сенсі, в якому ти подумав! Ми воліємо “здаватися” своїй природі, своїм бажанням, своїй долі, водночас не терплячи компромісів у боротьбі за них! А ще — це настанова для моїх ворогів!

-- ХитрО...

-- Ти також, я бачу, маєш девіз. Хіба що, напевне, не сам його обрав... -- вона кивнула убік його правого плеча, на якому виднівся свіжий опік — нещодавня спроба вивести розпеченим залізом тавро Деркомо Тантума. Як справедливо розсудив Касько: ним тут краще було не світити... Втім, виявилося, прийнятих пересторог було недостатньо. Він поморщився.

-- Я знаю, що це, і хто поставив його на твоєму плечі, -- мовила серйозно Птара.