Глава 5

Вийшовши з аудиторії,я відчула запах свободи . Все-таки моє рішення було не те , що правильне,воно було дуже правильне.Господи,яка я розумна. А зараз тут порожній коридор і мертва тиша. Лише мій животик порушує цю тишу своїм бурчанням. Ну добре,добре зараз я тебе погодую. І я пішла до їдальні. Вже підходячи туди,я побачила,що їдальня була відкрита. Моїй радості не було меж. Ну нарешті я поїм. Але тут сталася несподіванка. З дверей вибігає грізна кухарка. Вона мені чимось нагадала Долорес Амбридж,з «Гаррі Поттера» .Хто читав ,той зрозуміє .Бо вона невелика на зріст і мала короткі кучерки,які ледь діставали до плечей. На вигляд , здавалося,у неї милі очі,але той погляд з яким вона на мене дивилася ,змушував мене здригнутися. І ще на ній був вдягнений рожевий фартушок .І ось, напевно,саме цим вона мені нагадувала відьму з «Гаррі Поттера».Вона підійшла до мене і здавалося,що вона зараз зашипить,як змія,але вона лише гримнула:

–Чого ти тут вештаєшся ,мала прогульнице! Ти повинна сидіти на лекції ,а не вештатися ,чорт, знає де. А їдальня  відкрита для хороших студентів лише на перерві. А для прогульників вона взагалі зачинена назавжди,–ці слова вона прокричала,що я мало не оглохла і різко закрила двері перед моїм носом.

Ну от тобі й маєш,мало того ,що мене обізвали малою прогульницею.Але чому малою? Мені вже цілих вісімнадцять років,хіба мало. До цього всього я ще й без їжі залишилася . Прекрасно, просто прекрасно. Але добре, треба щось робити,бо не стояти ж мені тут цілу вічність. І я вирішила піти й пошукати тихе місце,де я зможу відпочити. Спочатку хотіла піти на вулицю,але потім подумала,що листопад–це не жовтень. І там може бути прохолодно. Дуже прохолодно. Тому вирішила залишитися в приміщенні. І знайти підходяще місце і знайшла його. Це був маленький куточок з невеликим віконцем і з видом на задній двір. Але головною привілегією цього місця було .Папара пам парам. Кавовий автомат. Я закохалася в нього з першого погляду .Я кинула туди гроші і отримала своє найкраще капучіно.Ммм,яка смакота. Друга чашка кави за день,шкідливо? Ні, не чула. Я всілася на підвіконня і почала лазити в Інстаграмі. Але тут на моєму телефоні висвітився дзвінок від зеленоокої блондиночки,а ще й по- сумісництву дівчини мого брата, Соні.

–Привіт,Лінусь,я тебе не відволікаю?

–Привіт,Соню. Мене? Так,ти мене дуже відволікаєш від прогулювання пари

–Жартуєш?

–Ні,–серьйозним тоном кажу я .

–Ну ,Ліно,ти даєш. Ні,я , звичайно,знала,що ти й раніше прогулювала,але зараз коли твій брат повернувся і тебе контролює. То це дуже ризиковано.

–Але саме через нього я і прогулюю,–і тоді розповіла Соні про нашу перепалку з преподом,про братову лекцію і про те,що тепер отримую на горіхи.

Соня трохи помовчала,але згодом промовила:

–Так , справи, звичайно,невеселі. Але не має безвихідних ситуацій.Завжи є вихід. І ми щось придумаємо. Я поговорю з твоїм братом,трохи заспокою його і переконаю . Все буде добре. Ти ж віриш в це?

–Будемо сподіватися на це,– промовила я жалісливим голосом,бо знала,що Данило такий впертий і його ніхто не зможе переконати,але побачимо ,що з цього вийде.

Соня, здавалося, відчула мій настрій і сказала:

–Не кисни,я його переконаю , ще й не таких переконували. Але зараз не про це . Тобі Данило казав,що сьогодні ми обідаємо всі разом.

–Так,він сказав, що ви заїдете за мною.

–Прекрасно, якщо вже ти все знаєш не буду я тебе затримувати ,бо сама маю бігти .Ну тоді давай,до зустрічі.

–До зустрічі,–сказала я і вимкнулась.

Трохи посиділа і вирішила все-таки піти на пару. Потім,все пішло звичайним чином, задзвонив дзвінок на перерву,потім на пару. Я посиділа,щось послухала,щось записала. Все пара скінчилася. Я попрощалася з дівчатами. Вдягнула пальто і пішла на вихід.  Вже,коли я виходила задзвонив телефон. Напевно,брат дзвонить і хоче дізнатися де мене носить,бо я вже запізнювалася на десять хвилин. Ну я ж дівчина,з ким не буває. Дістала телефон,незнайомий номер . Ну добре візьму слухавку.

–Алло.

–Таліна Ковальська?–знову - це ім'я ,воно мене переслідує,але щось заперечити я не могла. Бо той тон з яким це було сказано дуже лякав мене.

–Так,це я .А хто зі мною розмовляє?

–З вами розмовляє начальник поліції Петренко. Я хочу запитати у вас ким вам доводиться Данило Ковальський?

–Він...,–в мене забракло слів,– він мій брат,а ,що трапилось?

–Таліно,я мушу вам повідомити  вам новину. Ваш брат потрапив в автокатастрофу і він загинув.

Загинув.... Загинув...  Ці слова  відбивалися у мене  в голові. Я стояла прибита до землі і не могла зробити ні кроку. Мій телефон випав у мене з рук і впав на землю. І далі я відчула,що і сама падаю. Я втратила свідомість.