Серце

Глава 13

Ліна

Я вибігла з лікарні зла і роздратована. Що цей хлопець взагалі думає? Ну,чому в ньому буде битися серце брата? Чому? Я думаю,він  не достойний цього. А чого достойний? Нічого. Бо такий егоїст ,як він нічого не вартий. Я вже заходила в маршрутку ,як мені подзвонила мама. І нагадала ,що завтра похорон. Точно,як я могла забути. Господи,і як же мені пережити завтрашній день? Як ? А я не знаю. Але зараз я вийшла з маршрутки і йшла в сторону супермаркету. Треба щось купити поїсти,бо вже декілька днів нема нічого їсти. В магазині я взяла найнеобхідніше: макарони, сосиски,деякі овочі та солодощі. Мені ж треба якось стрес заїдати. Прийшовши додому,я вирішила щось приготувати собі. Так я для себе практично ніколи не готую. Але зараз ,коли треба відволіктись від поганих думок,щось зроблю собі . Приготувала я , звичайно, не ресторанну страву,але мені й таке зійде. Макарони з сосисками і салатом були достатньо смачні. Наступну частину вечора я лежала на дивані,залипала в телевізор. А потім заснула. Ось такий в мене був цікавий вечір. Наступного ранку прокинулася від болі в животі. Ооооу, добрий ранок,дівчата. Але треба вставати.  І привести себе в порядок .Я встала,прийняла душ ,зварила собі кави і доїла вчорашні сосиски з хлібом. Потім попрасувала свою чорну ділову сукню,зробила легкий макіяж. І розчесала своє волосся. Все, я готова. І я вийшла з квартири. Усвідомлення того,що мене зараз чекає болісно ударило мене . Я ледь спустилася зі сходів і змогла сісти в машину. І ми поїхали. Коли ми приїхали на місце,єдине ,що мене чекало там це–сльози,крики, співчуття. Якісь люди підходили казали,як їм жаль нашій утраті. Але я  просто розуміла ,що їм тут всім пофіг на нашу утрату. Вони сюди прийшли,щоб плітки позбирати. Але це вже їхнє діло, а не моє. А я стояла поряд з мамою і ми просто плакали. Куди поділися дві сильні жінки? Зараз тут стояли дві маленькі дівчинки,які просто плакали. До нас підходили багато людей,поспівчувати. І ось серед юрби незнайомих обличч. Я побачила свого хлопця Андрія. Він стояв такий серьйозний і сумний. Чомусь в ці дні я взагалі забула про нього. Не до того якось мені було. Він підійшов до мене і міцно обійняв:

–Ліно, мені дуже жаль. Вибач,за все . У тебе і у твоєї сім'ї все буде добре.  Ти все зможеш пережити. Ти сильна дівчинка. Але зараз ми можемо поговорити?

Я кивнула. І ми трохи відійшли і він почав говорити: 

–Лінусь, сонечко,ти знаєш ,що ти найкраща дівчина,яку я взагалі знав. Ти добра, сильна,розумна,все в тобі є . Але зараз після того ,як я тобі щось скажу. Я тебе хочу попросити не роби поспішних висновків. Добре подумай. І вибач мені, наперед. Бо те,що я тобі зараз скажу тобі геть не сподобається. Ти ,можливо,зненавидиш мене , але я вже просто не можу тримати це все в собі. Ну так от ,слухай.  В той день ,коли ми з тобою посварилися і ти мене послала подалі. Я був дуже злий і сумний. І ввечері я хотів розслабитися і пішов в клуб. Точніше я не сам пішов в клуб, мене туди покликав мій друг ,щоб я трохи розвіявся. В клубі я дуже напився і був дуже п'яний . І мало ,що пам'ятаю. Але дещо я дуже добре можу згадати. У  клубі я зустрів твою подругу Олю. І не знаю ,як це могло статися. Воно, якось закрутилося і ми з нею переспали. Ліно,вибач, мені. Оля просила не казати тобі,але я вже не можу тримати це все в собі. Пробач, якщо зможеш.

Я сиділа в шоці. Ні,таке, не можливо. Як він міг? Він ....з моєю подругою? Хіба таке можливо? В мене затряслися руки і я сама почала трястися. Ні,я не вірю в це. Такого не може бути.

–Ти з моєю подругою ..... разом?

–Ліно,ні ,та ніч нічого не значить. Це все було по– п'яні. Я не контролював себе в той час...

Але я його вже не слухала . Мені,не важливо, було це по-п'яні чи ні . Але це зрада. Це була просто зрада... Я цього йому ніколи не пробачу. І з ким він мені зрадив? З моєю найкращою подругою. Вже з колишнією. Я не можу в це повірити,але потім я сказала:

–Пішов геть ,козел!

–Ну,Ліночко, будь ласка,–благав він.

–Ти погано мене чуєш? Пішов геть !!! –сказавши це,я дала йому ляпаса. 

Він на це заслужив. Хлопець дивився на мене такими жалісливими очима,що я вже могла йому пробачити. Але ,ні. Людям ,які переступили через мене я ніколи не пробачу. Ніколи... Я стояла зівпершись до стіни і почала плакати. Знову... До мене почали підходити незнайомі люди і казати:«Яка бідна дівчинка». Мене почали жаліти. Ось цього я взагалі не любила. Хоч,як мені б не було погано. Я не люблю ,коли мене жаліють. Тому зараз я розуміла,що мені треба змиватися звідси. Я взяла свою сумку і нікому нічого ,не сказавши , просто пішла. По дорозі вирішила зайти в магазин ,за вином . Сьогодні я остаточно нап'юся. Мені треба зняти стрес. Бо я вже не витримую ці всі дні. Я взяла дві пляшки червоного вина і підійшла до каси. Там сиділа дуже непривітна касирша. І я зрозуміла,що плакало сьогодні моє винце. Жінка взяла  у мене пляшки і почала пробивати їх. А потім сказала:

–Дівчино,покажіть свій паспорт.

Я почала ритися по кишенях сумки. І ,як на зло паспорта там не було. Але мені треба було якось викручуватися і я сказала:

–А ви ,що не бачите ,що мені давно вже є вісімнадцять.

–Дівчино, паспорт,–сказала касирша і грізно подивилася на мене.

В мене не залишалося  іншого виходу,як сказати правду і я сказала:

–Я забула його вдома .

–Ну тоді, вибачте,але без паспорта я не можу продати вам ці алкогольні напої.

Я тяжко зітхнула. Ну все не бачити вина мені сьогодні. Але тут неочікувано в мене з'явився рятівник. Чоловік середніх літ підійшов і сказав:

–Я заплачу за цю дівчину,– і він заплатив. Я була йому дуже вдячна. Бо він мене справді врятував. Якби не він ,то не знаю,що я б робила . Прийшовши додому,я переодягнулася в домашню піжамку. На годиннику показувало восьма вечора. Не рано я прийшла додому. Я пішла на кухню за бокалом. І почала пити.... Я пила ,а по моєму обличчі текли сльози. Сьогодні я згадувала все: брата, Андрія, подруг. Чомусь все на мене так одночасно накотилося. Що я не могла вже себе стримувати. Я просто ридала... І не помітила ,як пройшла перша пляшка. Я приступила до другої. Допиваючи її, було вже близько дванадцятої. Мене страшно хилило на сон. І я почала засипати. Але мені не дали заснути. Хтось настирно дзвонив мені у двері. І кого це принесло в таку пору? Я не знала. Але встати треба було. Я встала і ледь дійшла до дверей. Відчинивши двері,я трохи здивувалася . Там стояв Володя . Він ,ніби побачив мій стан і просто зайшов ,і посадив мене на стілець.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше