Серце для опудала

~ 3 ~

Марійка схлипувала на плечі Семена Петровича. 

- Спочатку вона хотіла згодувати Пінкі-Пай кабану, - по десятому колу скаржилася маленька, - а потім розчавила його!

Я зняла зі своєї щоки шматок засохлої дерті. До душа справа так і не дійшла. Я лише викинула вщент зіпсовану сукню у смітник та натягнула чисті джинси й сорочку. Аргументи для виправдання вже закінчилися, а Марійка все ще вважала мене ворогом номер один. 

- Впевнений, це сталося випадково, - промовив дворецький. Старий вміло поправив бантики на куцих хвостиках. Щось мені підказувало, що саме він і робив Марійці зачіску. 

- Ні! Вона так покарала равлика! А він же всього-на-всього покакав… Як я тепер буду без свого найкращого друга?

В мене йокнуло серце. Найкращий друг – равлик? Це ж якою самотньою має бути дитина, щоб шукати підтримки в молюска! Чим думає батько? Де її мама?

- Кицю, ну пробач мені… Присягаюся, я не бажала зла твоєму улюбленцю.

У відповідь дівчинка лише надула губи. 

- Дайте їй трохи часу, - підказав Семен Петрович. – Все мине. 

Обіймаючи малу, він повільно розхитувався зі сторони в сторону. Якби я не знала, що цей чоловік належить до персоналу, то могла б заприсягнутися, що між ним та дівчинкою існують кровні узи. Улюблений дідусь, не інакше.

- Ви маєте рацію.

Марійка втомилася. Її опухлі від плачу оченята почали повільно закриватися. За мить маленьку зморив сон. Дворецький обережно переклав її у ліжко, увімкнув нічник та закрив вікна фіранками. 

- Солодкий снів, - прошепотіла я наостанок. 

 Годинник у вітальні показував дев’яту вечора. До будинку нарешті повернувся хазяїн. Богдан Романович виглядав похмурим, як грозова хмара. Він пройшов повз мене, ніби не помічав. 

- Повечеряю в кабінеті, - рявкнув до Семена Петровича. Той кивнув та поплентався на кухню. Судячи з усього подібний настрій хазяїна був звичною справою.

Я трохи розгубилася, адже очікувала суворої догани чи, хоча б, зауваження. Моя подальша робота нянею все ще була під загрозою, проте краще відразу розставити усі крапки над «і», ніж губитися в здогадках. Я підійшла до кабінету, порахувала до трьох, і нарешті постукала. Відповіді не було. Богдан Романович продовжував ігнорувати мене. Тоді я потягнула ручку на себе, зазирнула всередину. 

- Вибачте…

Чоловік сидів за письмовим столом. Він перекладав папери й однієї папки в іншу та періодично друкував щось на комп’ютері. Невідомо звідки мене накрило хвилювання. Я б не назвала себе боягузкою. У житті доводилося стикатися з різними чоловіками, і далеко не всі з них були джентльменами. Проте інтуїція підказувала, що цей фермер здатний переплюнути будь-кого. Помітивши моє збідніле обличчя, він насупився. 

- Я ж сказав не турбувати! – гримнув. – Чого вам треба?

Я зайшла у кімнату, проте так і не наважилася присісти. Залишилася стояти на килимі перед ним, точно учениця в кабінеті шкільного директора. 

- Сьогодні трапилося непорозуміння… - почала, ніяковіючи.

- Знаю, ви перелякали мого кабана. А в того, між і іншим, досі не минув стрес після переїзду.

Сором’язливість і страх вивітрилися. Їхнє місце зайняло цілковите обурення.

- Я вбила улюбленця та найближчого друга вашої доньки!

Богдан Романович й бровою не повів. 

- Ну і навіщо ви це зробили?

- Випадково.

- Тоді Боженька неодмінно вам пробачить, - це був або сарказм, або спроба глузувати наді мною. А, може, і те, і інше. 

- Та до чого тут вибачення? – я й не знала, як пробити його товстий панцир, аби достукатися до здорового глузду. – Марійка плакала увесь вечір. Для неї це справжнє потрясіння, а вам байдуже?

- У житті вона зіштовхнеться з речами, які набагато страшніші за смерть равлика. 

- Ви мали продемонструвати підтримку! Допомогти їй пережити втрату, - погляд Богдана Романовича красномовно свідчив про те, що всі мої слова той сприймає за повну маячню. - Інший на вашому місці виставив би мене за поріг!

Чоловік важко зітхнув. Він піднявся на ноги, вийшов з-за столу й зупинився поряд зі мною. Серце прискорилося, стало трохи моторошно. Здавалося, ніби я добровільно залізла в клітку з ведмедем. Ще й розбудила його під час сплячки.

- Не розумію. Ви, Катерино Олександрівно, хочете звільнення?

- Не хочу.

Чи хочу? Я вже й сама не була впевнена у своїх бажаннях. Виховання дитини – це співпраця батьків та педагога. Тут же найрідніша людина підопічної перебуває в зовсім іншому вимірі. Для нього моральний стан кабана важливіший за доньчин. З іншого боку… совість не дозволяла покинути Марійку, адже та була глибоко самотньою. 

- Тоді, може, замість того, щоб відволікати мене від роботи, ви почнете займатись своїми обов’язками?

Ну принаймні місце гувернантки поки що залишалося за мною. Це вже додавало впевненості.

- Мабуть. Та перш ніж я піду, - залишилося поставити найважливіше питання. – маю дещо дізнатися. Де ваша дружина? Це не просто цікавість, мені потрібно знати, аби випадково не зачепити болючу для дитини тему.

Богдан Романович шумно видихнув повітря, роздуваючи ніздрі точно розсерджений бик.

- Колишня дружина, - виправив він. – Маша знає, що мати покинула її, й гайнула у пошуках кращої долі. Цим ви її вже не зачепите.

Від такого чоловіка гріх не втекти, але кидати доньку… Оце так пощастило маленькій з батьками!

- Зрозуміла.

- Добре, а то я починаю сумніватися у ваших розумових здібностях.

Це вже занадто! Працедавець чи ні, але я нікому не дозволяла спілкуватися зі мною в подібному тоні.

- Ви з усіма підлеглими такий грубий чи тільки мені так пощастило?

- Коли я був грубим? Не помітив.
У кабінет вчасно зайшов Семен Петрович. Велика подяка йому за це, адже в протилежному випадку між нами могла б розгорітися сварка. 

- Ваша їжа, пане, - промовив дворецький, розставляючи тарілки на журнальному столику. – Смачного.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше