Серце для опудала

~ 5 ~

Стомлена Марійка без сперечань погодилася на обідню сієсту. Якраз вчасно, зважаючи на те, що мені потрібно було провести розслідування стосовно її Дня Народження. Семена Петровича ніде не було, я кілька разів обійшла увесь будинок, але так і не найшла його. Довелося знову звертатися до Злого Фермера.

Пан Фородай стояв посеред господарського двору та вичитував одного зі своїх робітників. Я так і не зрозуміла, що той бідолаха накоїв, але прочуханки отримав добрячої. Опустивши голову, він пішов чистити клітки у птахів, а Богдан Романович продовжував лаятися услід, погрожуючи судовою справою.  В мене почали тремтіти коліна, захотілося піти від гріха подалі. Краще вже дочекатися дворецького. Та тільки-но я зрозуміла, що треба вшиватися, фермер повернувся до мене. Темні, як вугілля, очі задушили останні вогники сміливості. Я не вигадала нічого кращого, як зробити кілька кроків назад. Наштовхнулася спиною на огорожу й підскочила, коли якась тварина лизнула мене за щиколотку.

– А ви чого тут вештаєтесь? – гримнув він.

– Я… – у горлі пересохло. – Мені хотілося поговорити з вами, поки Марійка спить.

– Не маю ані часу, ані бажання точити ляси, – чоловік поправив капелюха, підняв з землі мішок з кормом та закинув його собі на плече. – Не стійте посеред дороги.

Озираючись, щоб не натрапити на чергову худобу, я відійшла у бік.

– Богдане Романовичу, мені лише хотілося дізнатися… Спитати.

Мене сильно дратувало відчуття власної безпорадності перед тим грубіяном. Зазвичай я знаходила способи поставити співрозмовника на місце й вміла постояти за себе. Чому ж тоді поряд з Фородаєм почувалася настільки невпевненою?

– Кажіть, що вам треба, бо в мене терпіння на межі, – кинув чоловік.

Отримавши зелене світло, я трохи збадьорилася.

– Маша сказала, що в неї завтра день народження.

– Правильно.

Чорт забирай! Все ж таки не помилилася. А в мене ж навіть подарунка не було… З цим вирішила розібратися потім. Узяла себе в руки, щоб продовжити і без того напружену розмову.

– Вона покликала друзів. Ви не будете проти, якщо до ваших гостей приєднаються ще двоє дітей?

Фермер переклав мішок у воза та подивився на мене, як на дурну.

– Які ще гості? Не вигадуйте.

– Але ж…

– Петрович вже купив їй подарунок від мене. У п’ять років можна обійтися і цим.

– Їй буде шість.

– Неважливо.

У мені закипала злість. Аж не вірилося, що жива людина може бути настільки байдужою.

– Звісно, це ж не в кабана іменини! Подумаєш, всього-на-всього дитина… – вихопилося в мене. Дуже приємно! Сміливість прикинулася, але не в той момент, коли я на неї розраховувала. Прикусила язика, сподіваючись, що фермер цього не почув.

Та марно. Він кинув роботу, обтрусив долоні від пилу та, узявши мене за лікоть, повів геть від людських очей. Випхав на подвір’я, зачинив за собою хвіртку.

– Ви, Катерино, – промовив настільки холодним тоном, що в мене аж кісти замерзли, – забагато собі дозволяєте. Зарубайте на носі…

– О ні! – все, мені зірвало клепку. Мабуть, Фородай взагалі не чув про манери та робочий етикет, проте я ж вчителька, як-не-як. Повинна була просвітити невігласа. – Свою грубість ви залишайте для мужиків на городі. Я вимагаю поваги до себе.

– Повагу треба заслужити.

– І у вас це поки що не виходить! Я приїхала сюди не зади коровам підтирати, а виховувати вашу дитину. За три місяці надолужити те, чого ви позбавляли її протягом шести років. Тому, коли мені треба отримати від вас дрібку допомоги, то, будь ласка, не впирайтесь рогом.

Фородай набрав повні легені повітря. Здавалося, що за мить він перетвориться на Халка й почне руйнувати усе навколо. А в першу чергу зламає мені шию.

– Все сказали? – процідив він крізь зуби. – Тепер збирайте речі. Вас звільнено.

– Що?

– Покиньте мою ферму негайно!

Це не в перше відстоювання своїх прав призвело до сумних наслідків. У педагогічному мене виключили зі студради, а у школі не раз позбавляли премії. Та краще вже так, ніж прогинатися під бездушне опудало.

– З превеликим задоволенням! Я все одно не хотіла бачити, як Марійка плакатиме через те, що ви не пустили її друзів за поріг. Бувайте.

Мені вистачило сил гордо тримати поставу, поки я крокувала у будинок. Насправді сум виїдав з середини. І чхати на втрачений заробіток, я відчувала провину перед маленькою дівчинкою, котра тільки-тільки почала мені відкриватися.

Піднялася сходами, зазирнула в спальню Марійки. Та все ще тихенько сопіла, розкинувши руки по сторонах. Добре, що мала не бачила нашої сварки. Нехай краще думає, що в мене виникли невідкладні справи у місті.

Я неохайно скидала свій одяг назад у валізу. Знімала з вішаків та, пхала все до купи, тільки б нічого не забути. Канцтовари та книжки вирішила залишити Марійці. Нехай би був подарунок від мене. Помістивши останню пару взуття, сіла поверх валізи, аби та нарешті застібнулася. Від нервів це перетворилося на задачу з зірочкою. Я так захопилася смиканням впертої блискавки, що й не почула кроків Богдана Романовича.

– Вже зібралися? – запитав він.

– Як бачите.

Чоловік уважно обвів поглядом кімнату, наше перевіряв чи я випадково не прихопила з собою щось з атрибутів інтер’єру.

– Бачу.

Він сперся на одвірок та склав руки на грудях. Велетень. Дужий, сердитий і трохи моторошний. Можливо, якби він додумався підстригти свою бороду та позбувся того дурнуватого капелюха, то виглядав би більш людяно. Хоча… То був якраз той випадок, коли зовнішність ідеально підкреслювала внутрішній світ людини.

– Мене відвезуть на вокзал? Чи пошукати інший транспорт?

– Не відвезуть.

– Гаразд, – на інше я й не розраховувала.

– Я передумав. Залишайтесь.

В мене почався істеричний сміх.

– Що? – перепитала.

– Я передумав, – повторив фермер.

– А я – ні, – піднялася на ноги й узяла свої речі. – Дайте пройти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше