Серце для опудала

~ 7 ~

Фородай повільно, переступаючи сміття та іграшки, пройшов у кухню. В одній руці він тримав букет рожевих троянд, а другу міцно стискав у кулак. Брови зійшлися темну лінію над переніссям, на лобі пульсувала вена, що перекачувала злість у самий мозок.

Я миттєво відскочила від шампанського. Почувалася підлітком, якого застукали батьки. Обличчя почервоніло, очі самі опустилися до підлоги.

– Кіт із дому, – промовив чоловік, оглядаючи нас із дворецьким, – миші в танець. Ви зовсім страх загубили? Що тут за свинарник?!

– Ми вас не чекали… – промимрила я.

– О! Катерино, я це й сам помітив! – він кинув квіти на стіл, забрав мій келих та осушив його одним ковтком. – Впорався раніше і хотів привітати Машу.

– Вона вже спить, – повідомив Семен Петрович. Хто-хто, а він залишався у повному спокої.

– Прикро, – Фородай насупився ще дужче. – Ходи й ти до себе. Твій робочий день давно закінчився.

– А прибирання? – здивувався старий.

– Нянька обіцяла порядок, Маша сіла їй на голову. До чого тут ти? Нехай ці двоє й прибирають.

Зауваження справедливе, однак мене лякала перспектива залишатися сам на сам зі знервованим фермером. Хто зна, на що він здатний у такому стані. Рятуючи свою нещастю душу, я теж піднялася на ноги.

– Ну тоді до ранку… – промовила, задкуючи. – Щойно Марійка прокинеться, ми наведемо тут лад. Все блищатиме чистотою. Чесне слово.

– Не так швидко! – гримнув фермер. – Ви, Катерино, затримайтесь. Поговорити треба.

Я кинула сповнений розпачу погляд на дворецького. До останнього сподівалася, що той не залишить мене у біді, але дарма. Чоловік лише присоромлено посміхнувся та пішов. Зрадник. Мені не залишалося нічого іншого, як стояти перед Богданом Романовичем та чекати вироку.

Фородай зняв піджак, розстібнув верхній ґудзик на сорочці та розім’яв шию. Для повноти образу йому залишалося витягнути зі штанів ремінь і ляснути ним у повітрі. Хоча ні, но вже якісь занадто брудні фантазії. Напевно, нестача сну давалася у знаки.

– Скажіть чесно, Катерино, – почав він, – усі ті рекомендаційні листи, котрі надала агенція, були фальшивими?

– Ні, що ви!

– То якого біса у моєму випадку все складається прямо протилежно? Ви лише третій день на роботі, а вже встигли наламати стільки дрів, що вистачить на увесь опалювальний сезон!

– Ви дійсно хочете почути правду?

Дарма я це запитала. Ой, дарма.

– Цікаво послухати вашу версію.

– Ну що ж… До вас мене наймали тільки адекватні люди, – я вимовила це на одному подисі, а потім наважилася подивитися на співрозмовника. Очікувала гнів чи, бодай, здивування. Але Фородай лише підпер голову рукою, демонструючи, що готовий слухати далі. Гаразд, я продовжила: –  Хтось потребував допомоги, щоб налагодити стосунки з дитиною. Хтось не встигав приділяти достатньо часу вихованню через роботу, проте надолужував це спілкуванням у вихідні дні. Бували й такі батьки, що не мали здібностей до розвиваючих занять. Я навчала їхніх дітей грамоті, а вони їх розважали та пестили. Ви ж вирішили знайти гувернантку для того, щоб не чути й не бачити Марійку. Вона зайва у вашому житті, і це помітно.

Богдан Романович узяв пляшку шампанського та відпив прямо з горла. Витер бороду рукавом і замовчав, обдумуючи почуте.

– Ви вважаєте мене поганим батьком?

– А не бачу сім’ї. Є ви та ферма, все.

– Ця ферма забезпечить Маші пристойну освіту та безбідне життя. Саме тому я витрачаю на неї увесь всій час.

– Якби у вас було бажання, то ви б знайшли кілька годин на тиждень, що провести їх із донькою.

– Можливо. Можливо.

– Вона обожнює тварин і все, що з ними пов’язано. Візьміть її за руку, прогуляйтесь угіддям, розкажіть щось цікаве, покатайте на коні. Це ж не важко, а для дитини – спогади на все життя. Насправді між вами більше спільного, ніж здається на перший погляд.

– Не впевнений.

– Та ви хоч спробуйте! Вона ж росте. Не встигнете й оком кліпнути, як піде у школу. Ви маєте зробити так, щоб після уроків їй хотілося повертатися до вас, а не йти на пошуки підтримки від когось іншого. Повірте, недолюблені діти схильні до страшних помилок.

– А ось тут ви дарма драматизуєте. Маша навчатиметься у приватній школі закритого типу. Там за дітьми такий контроль, що й муха не пролетить.

Черговий сюрприз. І на цей раз він остаточно обірвав у мені надії достукатися до Фородая.

– Ви розумієте, що по суті здаєте її в інтернат?!

– Це найрозумніший варіант. У Щасливому школи немає, треба буде щодня возити її в інше село. Та й про якість не забувайте.

– Але це інтернат! Ви хочете вирвати дитину з рідного дому й закрити в абсолютно чужому місці. Вона ж навіть у садочок не ходила, все життя провела у цьому мікросоціумі. Уявіть, який стрес на неї чекає. Чорт забирай, я, мов дурна, розпинаюся про необхідність зближення, а ви вже все спланували!

– Не смійте підвищувати на мене голос! – попередив чоловік. – Ще й у моєму будинку! Та хто ви взагалі така, щоб я прислухувався до вашої думки? Посередня вчителька, що навіть за дітьми по-нормальному приглянути не може.

– Діти живі, здорові та щасливі! Вас більше сміття дратує. Та якщо ви так сильно любите порядок, то спершу наведіть лад у своїй голові.

– КАТЕРИНО! – заревів Богдан Романович.

– Що? Знову звільнете мене? – я розійшлася не на жарт. Наше спілкування давно вийшло за рамки ділового. Тепер кожен просто намагався відстояти свою позицію.

– Та за такі слова я вас у порох зітру!

Маленька ручка торкнулася моєї спідниці. Я обернулася й побачила Марійку. Дівчинка дивилася на батька з-під пухнастих вій і так само, як він, хмурила брови. Я й уявлення не мала, скільки часу вона слухає нашу розмову. Залишалося тільки сподіватися на те, що значення слова «інтернат» було для неї невідомим.

– Тату, чому ти кричиш на Катю? – запитала вона й притулилася до мене.

– Я… – розгубився Фородай. – Ми…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше