~ 11 ~

Я стояла і дивилася на Богдана Романовича, немов на восьме чудо світу. Ні, не дивилася. Я безсоромно витріщалася на нього.

– Ви… – почала, але раптом забула геть усі слова. В голові залишилися одні сполучники.

Складалося враження, що Фородай спіймав золоту рибку і методом катувань змусив її перетворити себе на красеня. Замість копиці чорного волосся, що завжди стирчало з-під капелюха, в нього з’явилася модна стрижка. Борода зникла. На її місці залишилася лише темна щетина, яка вигідно підкреслювала обриси обличчя. Богдан Романович став молодшим років на двадцять! Не знаю, яка магія там використовувалася, проте із суміші попа з лісником він перетворився на привабливого чоловіка. Хоч зараз фотографуй на банер для елітного барбершопу.

Семен Петрович, який дуже вчасно проходив повз, мимохідь попоплескав мене по плечу.

– Віднесу заспокійливе у вашу кімнату. А то ще не зможете заснути… – прошепотів він. – Я сам щойно від шоку відійшов.

Я кивнула. Добра доза Валер’янки не завадила б. Дворецький повільно піднявся сходами і зник з виду, хоча інтуїція підказувала, що він залишився стояти десь неподалік.

– Ну то як ваші справи, Катерино? – повторив питання Фородай.

– Мої, – я кинула всі зусилля на подолання недоумкуватого виразу обличчя. – Мої добре. А ваші?

– Також.

– Я… І піду спати.

– Зараз о пів на дев’яту вечора. Не зарано?

– Зарано, – погодилася я. – Тоді ще почитаю перед сном.

Подумки похвалила себе на за винахідливість. Повернулася у вітальню й схопила першу ліпшу книжку з шафи.

– Читання – це добре, – посміхнувся Богдан Романович. Без надмірної рослинності на обличчі, його посмішка перестала скидатися на хижий оскал. – Мене тішить, що вас почало цікавити сільське господарство. А особливо, – він перевів погляд на обкладинку. – «Довідник з агрономії».

Казковий провал! Щоб не впасти обличчям у багно – ще глибше – я вирішила до останнього дотримуватися своєї лінії поведінки.

– А чому б і ні? Давно шукала щось новеньке… Ну там, про поля і землю…

– Якщо хочете, я можу показати справжні поля. В мене їх багато.

– Ви? Мені? Зараз чи що?

– Можна й зараз.

Так ніяково я ще ніколи не почувалася. З одного боку не розуміла, нащо мені ті поля здалися, а з іншого… Щось всередині підштовхувало провести більше часу з Богданом Романовичем. Хоча б для того, щоб дізнатися про нього більше. Та й після своїх метаморфоз він вже не здавався таким грізним, як раніше.

– Але надворі вже сутеніє… – тягнула час.

– Ви боїтесь темряви?

Семен Петрович пройшов кімнатою з вазоном у руках.

– Здається, – промовив він. – Катя більше вас боїться.

Фородай підняв брови.

– Мене?

– Ну а хто гиркав увесь тиждень? Такою поведінкою жінку не підкорити. Це вам пощастило, що наша няня – міцний горішок.

– Мені було цікаво почути твою думку, Петровичу, – у голосі фермера почулися нотки роздратування, – хоч я її і не питав. Ти ще довго тут стовбичитимеш?

Дворецький зобразив невинне обличчя.

– Я лише виконую домашні обов’язки.

– Зараз ти виконуєш роль підставки під горщик з папороттю! Знайди нормальну роботу, або йди вже відпочивати.

– Ось коли я говорив про гиркання, – вже тихіше промовив Семен Петрович, задкуючи, – то мав на увазі саме таку вашу поведінку.

– Зникни! – гримнув фермер.

Той старий таки мав якісь привілеї. Ніхто інший не насмілився б говорити з Фородаєм у такому тоні. Я намагалася, але через це вже побувала на межі звільнення.

– Ну то як? – чоловік повернувся до мене. – Ви погоджуєтесь чи ні?

– Ви кличете мене на прогулянку? – про всяк випадок перепитала я.

– Називайте це, як вам зручно.

– Спершу ви просите не муляти очі, а потім…

– Заради Бога, Катерино! Ви можете не виносити мені мозок? Просто скажіть: так чи ні.

– Якщо будете поводитися таким чином, то ні.

Обличчя Фородая побагровіло.

– Ну нехай! Йдіть спати. Мені й без вас турбот вистачає.

Невже я розраховувала на щось інше?

– Добраніч!

Я намагалася не показувати свого розчарування, але, гадаю, Богдан Романович все одно помітив його. Піднявся з крісла й присоромлено відвів погляд.

– Я спробую поводитись більш стримано, – промовив він.

У мене за душі потеплішало. Дня нього це був дуже великий крок вперед. Мабуть, довелося перебороти власне его.

– Чесно?

– Так.

– Тоді ходімо.

Фородай коротко поглянув на мою сукню.

– Тільки одягніть щось більш закрите.

Я відчула себе взагалі голою. У моєму гардеробі не було відвертого одягу – я ж до дитини їхала. Ніяких глибоких декольте, оголеної спини чи блузок під якими просвічувалася спідня білизна. На танці я ходила в звичайнісінькому літньому сарафані … Що вже знову його не влаштовує? Мимоволі прикрила груди руками. Раптом під якимось кутом Фородай зміг розгледіти щось зайве.

– Вам не подобається мій одяг? – гублячись у здогадках запитала я.

– Подобається.

– Тоді у чому справа?..

– Та не хочу, щоб вас комарі покусали.

– А-а-а, – видихнула з полегшенням. – Почекайте одну секунду!

Я кулею полетіла в свою спальню, відшукала на дні валізи сорочку й накинула її на плечі. Потім зайшла у ванну й вмилася холодною водою. Щоки горіли вогнем, хоч яєчню смаж… Хвилину постояла з заплющеними очима, щоб відновити внутрішню рівновагу. Врешті плюнула на це й пішла вниз.

– Я готова. Покажіть свої… поля.