Серце для опудала

~ 14 ~

Зранку привели Марійку. Я без задньої думки пішла до воріт, аби зустріти її. Хто ж міг подумати, що дорогою до дитини я наштовхнусь на стіну непорозуміння? Ще на таку міцну, що лоба розбити можна.

– Привіт, сонечко! – зраділа я, коли побачила дівчинку.

Та підстрибнула на місці, кинула руку бабусі й побігла назустріч мені.

– Добре, що ти не поїхала від нас! – защебетала вона. – Бабуля казала, що ти на довго не затримаєшся.

У той самий момент серед палючої спеки повіяло холодом. Колишня теща Богдана Романовича демонстративно прокашлялася, привертаючи до себе увагу.

– Я забула, як вас звати… – промовила вона. Оцінюючий погляд пройшовся по мені від голови до самих п’ят.

– Катерина Олександрівна, але можна просто Катя.

– Катя, значить. Я – Валентина Павлівна. Маша багато розповідала про вас… Та й знайомі також.

– Сподіваюся, хороше, – я насилу видушила посмішку.

– Зізнаюся, мені не до вподоби те, що поряд з моєю онукою знаходиться стороння жінка. Богдан навіть не порадився, коли наймав вас на роботу.

Валентина Павлівна відчайдушно шукала до чого може придертися. Та неприязнь, що я відчула з її боку за нашої першої зустрічі, нікуди не зникла. А, напевно, ще й виросла.

– Біжи в будинок, – сказала я Марійці. – Там Семен Петрович готує молочний коктейль.

У малої загорілися очі. Вона помахала бабусі на прощання й чкурнула за смаколиками. Я провела дівчинку поглядом, а потім звернулася до Валентини Павлівни:

– Можу показати вам своє резюме, медичну книжку та документи. А якщо маєте питання стосовно навчального плану – з радістю відповім.

– Впевнена, що з цим у вас повний порядок, – жінка склала руки на грудях. – Мене більше цікавить ваша мотивація. Кажуть, ви почали пускати коріння в селі. В ансамбль записалися, з місцевими дружбу завели… Не занадто, як на тимчасову роботу?

– До чого ви хилите? – здивувалася я.

Жінка роздратовано втягнула носом повітря.

– Гаразд, скажу як є, – процідила вона. – Не думайте, наче натрапили на золоту жилу. Якщо вирішили через дитину дістатися Богдана, то це марна справа. Він все ще чекає на повернення моєї доньки.

Стало бридко. Так враження, наче мене брудом облили. Я озирнулася, помітила що до нас стрімко наближається Фородай. Це вперше я раділа тому, що він знаходився неподалік.

– Щось ви на довго затрималися! – промовив він замість привітання. – Забули дорогу додому?

– Просто спілкуюся з твоєю нянькою.

– І заважаєте їй виконувати свої обов’язки, – Богдан Романович зупинився поряд зі мною. – Катерино, ходімо.

 Жінка похитала головою, ніби якісь її теорії раптом підтвердилися.

– Запам’ятаєте мої слова, – прошепотіла вона наостанок. – Бо потім лікті кусатимете.

– Мені лестить ваша турбота, – я доклала максимум зусиль, щоб мої слова прозвучали щиро. – Дуже дякую.

Валентина Павлівна стиснула губи в тонку лінію. Вона повільно вийшла за межі подвір’я й з гордо піднятою головою рушила в бік села. Інстинкт самозбереження сигналізував триматися якомога далі від тієї жінки. Тому коли вона зникла з виду, в мене аж настрій піднявся.

– Не зважайте на неї, – сказав Фородай. – Ця панянка виконує епізодичну роль у нашому житті.

– Може, вона ревнує Марійку? Все ж таки, я з нею проводжу шість днів на тиждень, а рідна бабуся всього один…

– Це не так, – чоловік знизив голос. – Валентина Павлівна не проявляла жодної цікавості до дитини, поки я не почав платити їй. Фінансова підтримка – ось і вся формула любові.

– Що? Не вірю.

Богдан Романович кривувато посміхнувся. Він закрив ворота на замок та, поманивши мене за собою, ступив на звивисту доріжку поміж клумб.

– Я до останнього не позбавляв колишню батьківських прав. Сподівався, що вона згадає про дитину та одумається, але час йшов, а нічого не змінювалося. Коли ж не витримав і подав позов до суду, Валентина Павлівна була обурена. Вона прийшла до мене додому, зчинила грандіозний скандал та постановила: якщо Таня відтепер не мама Маші, то й вона більше не бабуся.

Я слухала, хапаючи кожне слово. Обірвані розповіді Семена Петровича – це теж цікаво, проте моменти щирості Богдана Романовича були на вагу золота.

– Як можна відмовитися від такої крихітки?

– За сильної образи люди й не на таке здатні.

– І що підштовхнуло вас на угоду з бабусею?

– Мені було шкода дитину. Мама гайнула світ за очі, Маша її й не пам’ятала, а ось бабуся жила на сусідній вулиці. Мені здавалося, що я не маю права позбавляти доньку спілкування з рідною людиною. Формально Валентина Павлівна просила кошти для того, аби витрачати їх на Машу. Вона бачила, що я трохи піднявся, якихось пару тисяч не грали для мене ролі. Це вже потім тариф зріс, а подарунки малій я став оплачувати окремо. Інколи хочеться кинути цей театр абсурду… Можливо, коли Маша поїде в школу.

Ми зупинилися біля порогу. Богдан Романович спостерігав за виразом мого обличчя, поки я переварювала почуте.

– Мені важко у це повірити, – зізналася я. – Просто в голові не вкладається.

– Напевно, засуджуєте мене?

– Ви? О ні… ви молодець. Мене вражає меркантильність бабусі.

– Кожен крутиться, як може, – знизав плечима Фородай. – Тільки, Катю, я вас дуже прошу. Тримайте це у таємниці. Окрім вас правду знає тільки Петрович.

– Звісно! Мені б і на думку не спало…

– Я вам чомусь довіряю.

І знову та незручна пауза, коли розмова закінчилася, а відчуття незавершеності все ще присутнє. Ненавиджу такі моменти.

– Мабуть, мені треба йди… – зам’явся фермер.

– Мені теж. Час починати заняття.

– Так, працюйте, – Богдан Романович сховав руки в кишені. – Ще побачимось.

– Звісно, ми ж живемо разом, – чомусь мені здалося, що це прозвучить дуже дотепно. Вже потім дійшло, що я дурню зморозила. – Тобто, я у вас. В одному домі.

– Я до останнього вагався чи поселяти гувернантку в свій дім. Думав, краще зняти кімнату в когось з сусідів. Не люблю чужих людей на особистій території.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше