Серце для опудала

~ 15 ~

Після Марійчиного дня народження Богдан Романович заборонив приводити гостей. Спершу ми з дівчинкою засмутилися, але вирішили надолужити втрачене частішими прогулянками до шкільного подвір’я. Тим паче у село привезли ще кілька дітлахів. Коло друзів Марійки розширювалося, і мене це дуже тішило.

Я принесла на майданчик стару палатку, котру знайшла у комірчині під сходами, Раїса прихопила цілий кошик фруктів, а Сашко, помітивши пожвавлення на біля гойдалок, позичив нам портативну колонку з добіркою дитячих пісень. Відтепер щодня, тільки-но спаде спека, село починало жити в ритмі мелодій із «Крижаного серця» та «Фіксиків».

– А Бодя знає, що його мала тут тусується? – запитав хлопець, роздаючи племінникам по морозиву.

– Так.

– Тоді зовсім дивно. Маючи стільки бабла, вже б давно міг зробити нормальний майданчик, щоб дитина по купі брухту не лазила.

– Правду кажеш, – підтримала сина Раїса. – Чим людина багатіша, тим важче їй розлучатися з тими грішми.

Мені стало неприємно.

– Як на мене, він занадто заклопотаний. З ранку до вечора пропадає на фермі, в нього банально немає часу подумати про якийсь там майданчик.

– Добре, що є ти. Можеш натякнути поміж діла, – Сашко підморгнув. – Чи не наважишся?

– Ти так кажеш, наче я маю боятися його.

Раїса схилилася до мого вуха.

– Не завадило б. Воно ж якесь неврівноважене, – прошепотіла жінка. – У кожній хаті в Щасливому знайдеться людина, яка мала з ним конфлікт. Розумні обходять Богдана третьою дорогою, а дурні, – вона кивнула на сина, – роками судяться, намагаючись довести свою правоту. Ти, Катюш, мила дівчина. Не хочу, щоб і тобі перепало.

Як же мені пощастило з оточенням! Що не жінка, так турбота про мене. Однак, замість подяки я відчула лише сум. Богдану Романовичу дійсно не солодко живеться. Він, немов той Робінзон Крузо на острові серед океану. А навколо лише акули… Добре, хоч вірний П’ятниця не полишає.

Небо стрімко затягувало сірими хмарами. Зірвався прохолодний вітер. Попід дорогою наростали хмари пилу та котилися у наш бік. Я почала замерзати.

– А за прогнозом ніяких опадів! От же брехуни, – бідкалася Раїса, поспіхом збираючи іграшки в пакет.

 Дітям непогода була лише в радість. Вони скиглили і просилися пограти ще, та внутрішнє чуття підказувало мені, що час тікати. І не дарма. Ми з Марійкою ледве встигли дістатися ферми, як землю накрило рясним дощем.

– Треба переодягнути тебе у щось тепленьке, – сказала я, помітивши гусячу шкіру на ногах дівчинки.

Ми пішли до неї у кімнату. Мала залізла на ліжко й стала спостерігати за тим, як я перебираю її одяг. У шафі чорт ногу міг зламати. Врешті-решт я вивалила усе, що там було, та почала сортувати на купи.

– Ти виросла з половини речей. Ось, – поклала на ліжко зелені лосини, – спробуй їх.

Марійка насилу влізла у штани.

– Катю, мені тисне в живіт, коли я дихаю… – поскаржилася мала, роблячи таке обличчя. Наче ось-ось задихнеться.

– Тобі конче треба оновити гардероб.

– Це як?

– Купити новий одяг. Хто зазвичай цим займається? Бабуся?

– Бабуся подарувала мені ту піжаму та капці, а інше замовляє Петрович. Потім нам присилають посилку.

Ну це взагалі ні в які рамки не лізе. Чому одяг для маленької дівчинки має купувати старий дід? У мені назріла геніальна ідея.

– А ти б хотіла поїхати в місто та прогулятися по магазинах?

– З тобою? – у Марійки округлилися очі.

– Зі мною і татом.

Запал дівчинки вмить згас.

– Тато не захоче, – промовила вона.

– Чому ти так думаєш? Він сумує через те, що робота заважає вам бачитися частіше. Гадаю, татко із задоволенням зробить вихідний, щоб провести його разом з тобою. Принаймні, я спитаю його про це.

– І ми поїдемо далеко-далеко? На машині?

– Так!

– Ти найкраща! – запищала Марійка. – Я хочу!

Залишалося тільки Богдана Романовича вмовити. Щоб дістатися до нього довелося пройтися лабіринтами ферми. Я і так недуже любила гуляти серед загонів зі свійськими тваринами, а після дощу це було в рази неприємніше. Встигла вступити в свіжу багнюку, влізти у якусь кашу для птахів (сподіваюся, що то була таки каша) та на останок зіштовхнутися з головним босом – навіженим гусаком.

– Господи-Боже… Тільки не кусай мене! – просила я птаха, коли той вигинав шию. – Я ж тебе не чіпаю. Просто дай пройти!

Диявольське створіння почало шипіти. Чому такий небезпечний звір розгулює на свободі? Його ж  треба в наморднику тримати! Чи в наклювнику… Такі бувають? Вирішила не ризикувати й покликати Фородая здалеку.

– Богдане Романовичу! Ви там?

З дерев’яного сараю, який фермер називав другим кабінетом, почулося:

– Катерино?

– Я!

– Заходьте.

– Не можу. У вас тут гусак!

– І що?

– Здається, я вечеряла його другом, і тепер він бажає помститися. Ви б не могли вийти?

Фородай розсміявся. За мить він визирнув з вікна, оцінив ситуацію, а потім таки вийшов на двір.

– Його звати Жако, – промовив чоловік, безстрашно наближаючись до гусака. – Він у нас з характером. Прямо, як ви…

Фородай посунув птаха ногою. Той у відповідь здійняв галас, залопотів крильми, але таки відійшов у сторону.

– Він все ще спостерігає за мною, – промовила я.

– Тому поводьтесь чемно, – фермер не приховував, що ця ситуація його дуже веселить. – Чим можу допомогти?

– Марійка виросла зі свого одягу. Я подумала… – подивилася на Богдана Романовича, щоб оцінити свої шанси, та переконалася, що він у доброму гуморі. – Поїдьмо в Запоріжжя? Не тільки за новими речами. Можна погуляти по парку, зводити її у розважальний центр. Ви ж ніколи не вибиралися у місто разом.

Фородай замислився, а я продовжила закидати його аргументами:

– Ви ж обіцяли проводити більше часу з нею. Та й вам самому маленький відпочинок не завадить. Не однією ж фермою жити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше