Глава I

Давним-давно, за багато-багато верст звідси, на лісовій галявині в невеликій хатинці жила дівчина, гарніше якої, у тому краю було не знайти: волосся довге, як смола та густе, вона заплітала в тугу косу, губи червоні, брови чорні. Ось тільки очі були жовті, вовчі. Ім'я теж у неї було досить незвичайним. Адже не кожен батько назве дитину Наяда. Дівчина вміла заліковувати рани, зцілювати від хвороб, могла навіть мертвого воскресити, якщо душа ще не встигла далеко полетіти. Розуміла вона й мову тварин. І днями безперервно спілкувалася зі звірами лісовими. Але найбільше їй подобалися вовки. Проте, люди її боялися, але все таки йшли до неї за допомогою. Вона нічого не просила за свою допомогу.

І в тім селі, яке було біля того лісу жив один хлопець зим так двадцять від роду. Звали його Болл. Він був закоханий у Наяду, але все не наважувався їй у цьому зізнатися. Але ось одного разу Болл, набравшись хоробрості, а за одне і медовухи, для цієї ж самої хоробрості, пішов до знахарки. Довгий і важкий був його шлях. Але нарешті, дійшовши до будинку дівчини він сміливим кроком пішов до неї. Вона сиділа на галявині біля будинку, погладжуючи свого вірного друга - вовка Нема. Хлопець, побачивши звіра, дещо посмирнів, але раз вирішив йти до кінця, то відступити вже не міг. Нем відчував, що хлопчина зараз у не зовсім здоровому глузді, тож звір насторожено слідкував за ним жовтими очима.

Зараз, коли дівчина сиділа поруч із таким страшним чудовиськом, Болл розумів, як багато у неї з її незмінним другом спільного. «А чи справді мені так це потрібно?» - подумав він. Але лише відмахнувся від цієї безглуздої думки. Адже нічого їй тут його настрій псувати. Тож хлопчина продовжив свій довгий шлях і, коли нарешті досяг свого місця зазначення, слова застрягли у нього в горлі. Очі хлопця зустрілися з суворим поглядом вовка. Звір не довіряв йому. Та й сама Наяда дивилася на нежданого відвідувача з насторогою. Вона дивилася на нього знизу вгору, тож не могла зрозуміти, що криється у глибині його очей.

- Щось сталося? – стривожено запитала дівчина, бо ж знала, що до неї просто так ніхто не ходить. Голос її звучав тихо-тихо, наче маленький дзвіночок. Болл розгубився, адже не чекав він, що красуня до нього от так зразу заговорить. Не розумів він, що вона лише робить свою роботу. Але все ж, коли він вирішив сказати те, що хотів, помітив хлопчина, що вовк зник. Ось же наче туточки лежав на траві, а вже щез, наче й не було.

- А… а де вовк? – нарешті виговорив він. Лише потім він зрозумів, що це зовсім не те, що він хотів сказати.

- Так ось же він, - показала дівчина за спину Болла, - Йди-но сюди, друже.

Нем заричав, настовбурчивши шерстину. Не хотів він іти до подруги, та й незнайомий відвідувач йому не подобався, тож він чітко вирішив, не дати скривдити дівчину. Болл злякано відійшов у сторону Наяди, та звір ще сильніше загирчав. Хлопець, не розуміючи що злить його, відступав усе більш назад, поки не став трохи далі дівчини. Тут вовк не витримав та як кинеться на нього. Не встиг він вчепитися у нахабного чужинця, як його слід уже простив.

Наяда суворо подивилася на вовка:

- Ну й що ти влаштував? А раптом йому була потрібна моя допомога?

Вовк лише відвернувся та пішов геть. Ная зітхнула, розуміючи, що щось йому казати немає ніякого сенсу. Що у нього на умі не може сказати ніхто. Вовк-сирота, що сам навчився жити… Як же добре його розуміла дівчина, але й вона не могла іноді зрозуміти, чому він зробив саме так, а не інакше. Іноді їй здавалося, що вона хоч трохи, але може зрозуміти його. Та він кожного разу руйнував цю думку.

Наяда встала, струхнувши з зеленуватої сукенки траву, що налипла на неї. У неї було ще багато справ, тож вона не збиралася цілісінький день сидіти на одному місці.

***

Вечоріло. Сонце котилося до небокраю та на прощання освічувало землі у червоно-рожеві кольори. У своїй маленькій хатинці дівчина перебирала трави, що сьогодні назбирала. Дивно, але раніше, коли вона так робила це заспокоювало її. Але не сьогодні. Зараз вона відчувала невідомо звідки взявшуся тривогу. Може, серце щось чуяло, а, може, це через вчинок її кошлатого приятеля. З рук випав невеличкий синій кристалик. Дівчина нахилилася, щоб підняти його, але, раптом, почула крики. Вона знала, що це означає. У пам’яті враз спалахнуло полум’я. Жах малої дитини почав душити, а з очей градом покотилися перлини сліз. Ні… тільки не знову. Вона не хотіла знову відчувати цей жах, коли навкруги дим, а ти біжиш туди, де тебе не знайдуть, ховаєшся там, де тебе не побачать. Люди іноді бувають такими жорстокими. Але, не зважаючи на те, що вони стільки болю причинили сім’ї дівчини, вона не втратила надію та продовжує допомагати тим, хто так само потребує допомоги, як і вона.

Наяда витерла сльози, що так раптом з’явилися самі по собі та почала діяти. Спершу потрібно зібрати найпотрібніші речі, адже можливості повернутися вже не буде. У дорожню шкіряну сумку потрапили маленька книжечка з рецептами зіль, тай самий кристал та декілька пучків із травами. Залишати стільки цінного добра вона не хотіла, але все ближче й ближче чутні злі крики гнали її. Дівчина швидко відкрила лаз і шмигнула туди. Потрібно було поспішати, адже незвані гості могли нагрянути у будь-який момент. Та й знайти лаз буде не складно, тому потрібно поспішати.

***

У відьмівський дім забіг натовп людей.

- Де ця погань? – плюнув на підлогу кремезний чоловік з густою світлою бородою.

- Вона була тут! – невпевнено крикнув такий же світлоголовий хлопець, - Я сам її бачив…

- А може це тебе так білий змій поплутав, що тобі чаклунство здається, га, Болл? – засміявся хтось у натовпі.

Хлопчина озлоблено зиркнув, шукаючи поглядом того, хто насміхався з нього, але не знайшов. Він розумів, чому над ним знущаються, адже від нього й досі пахло медовухою. Але все ж усі хотіли здихатися відьми.