Глава 33

   Сяйво місяця змінилось на легкі промені ранішнього сонця. Дилія повільно розплющила очі і ніжно усміхнулась, подивившись на свого красеня. Її рука покоїлась на його пласкому животі, а ніжка обіймала його ноги. Це їй неабияк сподобалось. Все так, як має бути – і це ідеально. Він обіймав її навіть у вісні, притиснувши до себе, як безцінний скарб.
   Вона повільно, наче пір’їнка провела пальчиком по його пресі, підіймаючись на груди, і так дотягнулась до вилиць. Дилія обожнювала його борідку і милі вусики, тому особливу увагу приділила саме їм. Ніжні доторки, а потім і поцілунки – Дилія дарувала в неймовірній кількості.
   Олексій, крізь заплющені очі, відчув найприємніші у світі пестощі і усміхнувся. Розплющивши очі, він подивився на свою Пташечку.
   — Доброго ранку, коханий. — Тихо промовила Дилія.
   — Доброго ранку, Пташечко. — Усмішка осяяла його обличчя. — Давно не спиш?
   — Хвилин десять. — Зніяковіла вона, розуміючи, що він здогадався про те, що вона милувалась тим, як він спить.
   — Ну і як? — примружився він.
   — Що, «ну і як?» — перепитала Дилія.
   — Я гарненький, коли сплю? — його сміх заполонив кімнату.
   Дилія засміялась навзаєм.
   — Для мене, ти гарний завжди. — Вона поцілувала його у щічку.
   — Моя, Пташечко. Ніч була чудовою. — Широка усмішка виказувала його щире задоволення.
   — Дуже, дуже чудовою. — Вона, ще міцніше притиснулась до нього.
   — Скажи, а ми можемо сходити до твого ресторану, де ти проходиш практику? — поцікавився Олексій, дивлячись їй у вічі.
   — Звичайно! Я з радістю покажу тобі, де я навчаюсь. — Дилія осяяла від цієї думки. — Я зателефоную Розалі і домовлюсь, щоб її батько дозволив походити по ресторану.
   — Тоді: душ, снідати і  у ресторан? — запитав хлопець і поцілував Дилію у чоло.
   — Так! — усміхнувшись, Дилія цмокнула його у шийку.

   По дорозі у ресторан, де Дилія навчалась, вони з Олексієм прогулялись по Єлисейським полям34, завітали у декілька крамничок і потішили себе пакетиком з круасанами. В одному із магазинів, Олексій купив коханій шовковий шарфик, на якому були намальовані чайні троянди, - саме трояндовим чаєм вона пригощала його на перших зустрічах. Цей подарунок був для них – символічним.
   Дійшовши до закладу, Дилія широко усміхнулась.
   — Це і є твоє царство? — запитав Олексій.
   — Так! Сподіваюсь, що колись і у нас в Україні буде щось схоже. — Радісно промовила вона.
   — Буде! Звичайно буде! І я тобі в цьому допоможу. Мій друг займається аукціонами, – де з молотка йдуть заклади, будівлі та магазини. Колись ми знайдемо щось для тебе дуже гарне, де ти влаштуєш свій ресторан. — Він вірив у кожне слово, яке говорив.
   — Ух ти! Я і не знала, що таке є. Дякую, коханий. — Вона встала навшпиньки і цмокнула його у губи.
   — Вітаю! Вітаю! ­— Проголосив Леонард.
   — Привіт закохані! — привіталась Розалі.
   — Привіт. — Цмокнувши своїх друзів, за французькими звичаями привіталась Дилія.
   — Привіт. — Цмокнувши Розалі у щічки, а Леонарду потиснувши руку, Олексій усміхнувся.
   — Тато на вас чекає. — Сказала Розалі.
   — А ви куди? — запитала Дилія, примружившись.
   — У нас є деякі справи. — Вона вдарила під бік Леонарда. — Так, кузене?!
   — Так, так. — Потираючи бік, підтвердив він.
   — Тоді… ми пішли. До зустрічі. — Усміхнулась Дилія, до дивної парочки.
   Вони помахали їм і швидкими кроками пішли по якихось своїх справах.
   — Пішли. Я познайомлю тебе зі своїм босом. Він класний! — проголосила Дилія.
   — Пішли. — Узявши свою Пташечку за руку, мовив Олексій.
   Проходячи між столиками, де французи і гості міста насолоджувалися найсмачнішими делікатесами, і пили найароматніше вино. Дочимчикувавши до кухні, Дилія надягнула на себе і на Олексія робочу амуніцію, яка складалась з шапочки та халата.
   — Вітаю, Матіс! — увійшовши до кухні, привіталась Дилія. Цмокнувши його у щоку, вона повернулась до Олексія і промовила: — Знайомтесь, це мій коханий, Олексій. — Вона усміхнулась. — А це мій найкращий бос – Матіс.
   — Дуже радий знайомству. — Олексій подав руку, але Матіс вирішив його обійняти, на, що хлопець з радістю відповів.
   — І я, синку дуже радий знайомству! — ляснувши по спині Олексія, він промовив: Проходьте. Диліє, покажи тут усе, що вважаєш цікавим.
   — Тут усе цікаво! — радісно сказала дівчина.
   — Тоді, ви йдіть… а потім я вас чекаю на веранді. — Він усміхнувся крізь вуса.
   Дилія усміхнулась, дивлячись на нього. Матіс міцний, повненький, одним словом – шеф. Дуже схожий за статурою на її татка – великий і добрий. У її боса: темні очі, щира усмішка, довгі вії, сиві брови трикутничком, а його лисину прикриває ковпак і це дуже смішно.
   — Добре. — Сказавши це, Дилія узяла за руку Олексія і повела на екскурсію по кухні.
   Коли Дилія потрапляла до своєї «стихії», її не можна було зупинити, вона відкривалась з іншої сторони і ставала щебетухою. Показуючи Олексію усі каструлі, сковорідки і пригощаючи його уіма стравами, які були на сковорідках – вона була найщасливішою і це добре бачив її коханий. Проходячи повз кухарів, і крадучи у них з каструль щось смачненьке, Дилія усіх знайомила з Олексієм. Пройшовши усю кухню вздовж і поперек, – Дилія задоволено зітхнула.
   — Вау! Диліє, я тепер розумію чого тобі це так подобається! — Олексій усміхнувся.
   — Я обожнюю усе це! — вона повела рукою довкола кухні. — І я дуже рада, що тобі тут сподобалось і тепер ти точно знаєш, чим я займаюсь. — Дилія раділа, як мале дитя іграшці.
   — Я щасливий, коли щаслива ти, моя Пташечко. — Сказавши це, він міцно обійняв її, а вона щиро відповіла навзаєм.
   — На нас чекає Матіс. Пішли? — запитала риторично дівчина.
   — Звичайно.
   Їхні руки знову були сплетенні.
   Увійшовши до веранди, де зазвичай проходили величезні та шумні посиденьки, - на цей раз нічого не змінилось. Їх зустрічала уся велика родина Леонарда та Розалі. Усі накинулись: з привітаннями, обіймами, цілунками, знайомствами та рукостисканнями. Це все нагадувало фільм «Моє велике грецьке весілля35». Усі обступили їх і бажали кохання та щастя. Здавалось, що вони молодята, яких вітають з весіллям.
   Розалі, Леонардо та його дівчина Адель стояли і спостерігали за дійством, трішки подалі. Вони посміхались та шепотілись, доки їхні батьки не давали змоги перевести дихання двом закоханим.
   Батьки Розалі Матіс і Вів’єн – це супер жвава і голосиста пара. Вони більше за всіх виказували усі свої емоції і сміялись. Якщо Матіс - це величезний дядько і кремезний, як дуб - то Вів’єн це невеличка, тендітна жіночка, яка навпроти нього – наче квіточка. Краса Розалі була наче змальована з мами. Вів’єн картина, з якої було узяте найкраще, що  б подарувати донці. Вів’єн теж з блакитними очима, русявим волоссям і пухкими губами. Її жести доповнювались мімікою в тому числі і бровами.
   Наступна французька пара - це були батьки Леонарда. Айседора і Валентин – були теж, як з обкладинки, як їхній син і племінниця. Одягненні, з останніх колекцій осінь-зима. Білі усмішки сяяли, як вогники над Єлисейськими полями у Різдвяні свята. Айседора близнючка Вів’єн – тому їхня схожість на обличчя. Лише одна відмінність – її русяве волосся було не довгим, а мало зачіску у формі ідеального каре. Батько ж Леонарда, був типовим, класичним красенем – наче зі старих французьких фільмів. Він, як Ален Делон36, який вдягаючи маску був, наче Зорро37. Він той хто підкорює серця жінок. Чорні коси забрані назад, блакитні очі наче найчистіша вода, довгі вії, гарні брови, ідеальний ніс і трішки усміхнені губи – еталон французької чоловічої краси.
   Третя пара була трішки стриманішою,… але лише трішки і це лише тому, що вони новенькі у цій сім’ї – це батьки Адель. Гарна, сучасна пара – яка усміхалась без пауз. Мати Адель, на ім’я Діана, з формами наче гітара і чарівними каштановими локонами – відображала у собі грайливі та чарівні риси характеру, як і її донька. Темні шоколадні очі, червоні вуста, ямочки на щічках, дугою брови і чарівно піднятий носик – робили її наче, це старша сестра Адель. Їхня донька успадкувала сяючі, зелені очі батька. Ніколас статний, високий чоловік з русявим волоссям, прямим носом, вольовим підборіддям, вузькими губами і густими бровами. Постава у нього, наче у офіцера, який дуже довго був на цій службі.
   Усі ці люди, уся ця величезна родина – приймала їх, як почесних і рідних людей. Вони їх приймали, як свою родину. Саме так вони і казали, коли вітались.
   Матіс усіх радо запросив за стіл, який вони підготували щоб зустріти Олексія та Дилію. Зрозуміло було, що над столом почаклувала Розалі – усе було стильно і зі смаком: білосніжна скатертина, з червоними льняними серветками, ідеально білий посуд, срібні прибори, червоні троянди з зеленою папороттю у прозорих вазах вздовж усього стола, з червоними келихами для вина і прозорими для води. Усе ідеально. А що до кухні – це все було приготовано, чарівниками на ім’я Матіс і Леонард.
   Всівшись за стіл, Олексій усміхнувся до Дилії і узяв її долоньку. Їхні руки міцно були сплетені під столом. Дилія усміхнулась йому навзаєм і загубилась в зелених очах.
   Званий обід, почався з тостів за чудову пару, яких вони раді вітати - тут у Парижі і в своїй родині. Смачна їжа, гарні люди і сміх – закружляли Олексія і Дилію у гарному настрої.

   Сидячи в автівці, вони міцно обіймалися, палко цілувались і знову… знову прощались. Проте ці два дні – назавжди збережуться у серці і пам’яті. Олексій, як завжди залишає своє серце з Дилією, а своє залишає їй.
   — Дуже скоро я приїду. До Нового року залишилось не довго. — Заспокоюючи їх обох, усміхнулась Дилія.
   — Знаю, знаю, моя Пташечко. — Обійнявши її ще міцніше, промовив Олексій.
   — Нам треба йди. Літак не чекатиме. — Вдавано засміявшись, щоб приховати сльози, пожартувала вона.
   — Так… звичайно. Ходімо. — Сумні очі Олексія і хриплуватість в голосі, видавали його, як би він не намагався усміхатись.
   Вийшовши з автівки, вони попрямували у аеропорт. Біля автівки ці всі десять хвилин, простояли Леонард та Адель, саме вони підвозили Дилію та Олексія. Попрощавшись з ними, Олексій побажав їм усього найкращого і вони з Леонардо потиснули одне одному руки у знак дружби. Дилія була рада, що усі непорозуміння – залишились у минулому.
   Ідучи до велетенської будівлі, Дилія та Олексій не промовили а ні слова. Якщоб вони це зробили, обоє розревілись. Увійшовши до аеропорту, вони стиснули руки одне одного, ще сильніше. Знайшовши хоч трохи безлюдне місце, вони припали одне до одного у палкому поцілунку, який виказував, як сильно вони кохають.
   — Я кохаю тебе, мій Олексію. — Вона знову поцілувала його.
   — Я кохаю тебе, моя Пташечко. — Він нахилився і ніжно декілька разів поцілував її вуста, носик і щічки.
   Пролунав голос, який мовляв усім пройти до літака.
   — Кохаю! Кохаю! Кохаю тебе! До зустрічі, мій єдиний… дорогий… коханий Олексію. — Дилія усміхнулась йому, але в очах були сльози.
   — Моя рідна, єдина і кохана, Пташечко… я кохаю, кохаю, кохаю тебе до нестями! Скоро побачимось! — його очі заблищали, голос осів, але він усміхався для неї.
   Обійнявшись і ще раз поцілувавши найсмачніші губи, він пішов до реєстрації, а вона дивилась на те, на що зазвичай дивився він, а саме, - як кохана людина от-от сяде у літак і полетить далеко-далеко.
   Помахавши одне одному, вони усміхнулись крізь сльози.
   Олексій зник у проході, а Дилія не в змозі стриматись розплакалась, підходячи до величезного вікна.  
   Хвилина… п’ять… десять і от літак злітає…
   — До побачення, мій коханий. — Прошепотіла Дилія, дивлячись у небо.
   Олексій сидів у кріслі, повернувшись до ілюмінатору.
   — До зустрічі, моя кохана Пташечко. — Промовив він і усміхнувся.
   Його серце з нею. Назавжди.
   Дилія усміхнулась, дивлячись на каблучку… на знак їхнього кохання.
   Коли літак зник з поля зору, вона пішла до друзів, на ходу витираючи сльози. Два дивовижних дні – залишаться назавжди у їхніх серцях.
   Дійшовши непомітно для себе до автівки Леонарда, вона начепила усмішку і сіла у салон.
   Адель сиділа на задньому сидінні і чекала там на Дилію, щоб узяти її за руку і цим підбадьорити. Ця дівчина неймовірна – Леонард знайшов скарб.