Глава 37

   Прийшовши додому до Олексія, вона усміхалась і робила вигляд, що все гаразд. Проте Олексій добре знав її і одразу «розкусив». 
   Сидячи за столом, він запитав:  
   — Пташечко, що таке? Що тебе турбує?
   Дилія розплакалась і не могла щось промовити. Олексій встав зі стільця і обійняв її, погладжуючи по спині.
   — Олексію,… кафе татка… — сльози душили її, а все тіло тремтіло.
   — Що? Ти про борг? — запитав Олексій, підіймаючи її обличчя своїми великими долонями.
   — Так. — Вона дивилась у його очі і все плакала. — Я ходила сьогодні до Ісмаїла… тато не знає.
   — Навіщо?
   — Як навіщо?! Я хотіла отримати відстрочку… хотіла допомогти татові… — Дилія ще більше розплакалась і сховалась у груди Олексія. — Він запропонував мені те, що і батькові.
   — Що саме?
   — Об’єднати сім’ї. Він хоче, щоб я була його невісткою. — Плечі Дилії здригались від сліз.
   — Він знає, що ти заручена? — поцікавився Олексій і знову підняв її обличчя.
   — Не знаю. — Похитавши головою, відповіла дівчина. — Проте, я знаю, що тато дав йому зрозуміти, - що це все. Мій батько навіть не розповів мені про те, що хотів Ісмаїл. Тож тато – вже все вирішив. Він любить мене і любить тебе. Для нього ти син.
   Олексій усміхнувся і поцілував червоний носик. 
   — Тож все гаразд. Ми виплутаємось і допоможемо твоєму татові. — Він обійняв її міцно-міцно.

   Три дні були неймовірно важкими. Олексій все гадав, де узяти гроші і допомогти Рустему. Проте, це було не так легко, як здавалось на початку. Усі гроші пішли на художню школу, яку вони з Паскуле почали обладнувати, а ще вони з батьком вклали гроші у новий аукціон. Як тепер бути, він просто не знав.
   Дилія цим часом, дивилась, як батько намагається бути сильним. Знову все повторюється. Він знову мусить відмовлятись від того, що любить. Колись він так був змушений покинути домівку, шукати новий притулок і все починати заново. Знову все по колу.

   Сидячи у вітальні, доки Олексій спав, Дилія вирішила діяти. Якщо Ісмаїл був так нерушійно налаштований, то можливо його син буде більш поступливим. Треба це дізнатись. Узявши телефон до рук, Дилія швидко набрала номер Надіра. Гудки… лише гудки… ніхто не відповідав. Дилія ще раз набрала номер, але все повторилось. Вирішивши, що потім ще раз подзвонить, вона встала і почимчикувала до ванної. Їй потрібен гарячий душ.
   Стоячи у душі, дівчина усміхнулась, згадавши учорашній день. Саме вчора, Олексій їй подарував у коробочці – ключі. Ключі від двох його помешкань. Мовляв, що «у майбутньої дружини повинні бути власні ключі». Вони майбутня сім’я. Усвідомлювати це - велике щастя.
   Доки Дилія була у ванній, Олексій прокинувся і попрямував до вітальні. Почувши, що Дилія приймає душ, він усміхнувся, гадаючи, що буде добре приєднатись до коханої. Проте, телефон Дилії зупинив його своїм дзинчанням. Олексій підійшов глянути, хто телефонує і очманів – Надір?! Олексій стиснув щелепи. Що йому треба від Дилії?!
   — Привіт, любий. — Дилія усміхнулась. — Вже прокинувся. Я зараз зроблю сніданок, а ти йди поки що у душ.
   — До тебе дзвонили. — Він глянув на неї і усміхнувся, не показуючи свого справжнього настрою.
   — Хто? — Дилія трішки напружилась.
   — Не знаю. Я не дивився. — Олексій дивився на її наполохану реакцію. — Коли я увійшов до кімнати, телефон замовчав.
   — Зрозуміло. — Весело промовила вона і швидко додала, щоб спровадити Олексія: — Іди, іди у душ… а я приготую сніданок.
   — Добре, кохана. — Він напружився і почимчикував до ванної. Обернувшись, сказав: — Я кохаю тебе Диліє.
   Дилія усміхнулась широко і щиро.
   — І я тебе, дуже-дуже кохаю.
   — Моя Пташечко, чекаю на сніданок.
   Олексій попрямував у душ, а Дилія переконавшись, що він увімкнув воду і не чує її, узяла телефон до рук і швидко набрала номер Надіра.
   — Алло, Надір? Це Дилія, дочка Рустема. Якщо ти не зайнятий… ми можемо зустрітись?
   — Так. Звичайно. Коли? Де? — запитав приємний голос.
   — О другій в кафе «Смачного».
   — Добре.
   — Тоді до зустрічі.
   — До зустрічі.
   Дилія поклала слухавку.
   Олексій стиснув кулаки, стоячи біля дверей ванної кімнати. Доки вода у душі маскувала його, - він підслуховував розмову Дилії. Що вона замислила? Навіщо вона хоче з ним зустрітись? І чому мені не сказала? На ці питання у нього буде відповідь, якщо він піде за нею.
   Дилія узялась готувати омлет та каву, проте руки її підводили тим, що невгамовно трусились. Вона відчувала себе винуватою перед Олексієм та батьками, але треба було усе владнати.
   Почувши, що вода у ванній вимкнулась, Дилія начепила на своє обличчя усмішку і накрила на стіл. Побачивши Олексія, вона підійшла та цмокнула його у губи, але він якось швидко відсторонився.
   — Щось не так? — перелякано запитала вона.
   — Ні, з чого ти взяла? — знизивши плечима, Олексій сів за стіл.
   — Ні… ні… просто запитала. — Усміхнувшись, вона сіла навпроти нього. — Смачного, коханий.
   — Смачного, Пташечко. — Усміхнувшись, мовив він.
   Вони обоє змушували себе їсти, усміхатись та вдавати, що все добре.

   Пів на другу дня.
   Дилія йшла і все гадала, як вона могла обманути Олексія і сказати, що йде до Туні. Дурепа! Треба було зізнатись йому, що вона іде на зустріч з Надіром. Вона ж нічого поганого не робить, то чому ж збрехала?! Коли вона повернеться, - одразу розкаже все Олексію і батькам. З такими позитивними думками Дилія увійшла до кафе за назвою «Смачного».

   Олексій крадькома йшов за Дилією, але раптом вона пропала з поля зору і от він вже хвилин п’ять блукає вулицею. Де ж то кафе? Йому треба почути і побачити її. Він не заспокоється, якщо не дізнається, чому вона йому збрехала. Ідучи далі і шукаючи кафе, він намагався контролювати свій гнів, але це не дуже добре виходило.

   Дилія сиділа за столиком у кафе і чекала на прихід Надіра. Її нерви були на межі, але треба було зібратись думками і силами. Вона мала поговорити з тим, від кого залежить майбутнє її батька.
   — Вітаю. Диліє? — запитав красивий, молодий чоловік, підходячи до її столика.
   — Так. — Дилія усміхнулась.
   — Приємно нарешті познайомитись. Надір. — Чорні, як ніч очі усміхнулись так само, як і губи.
   — Навзаєм. — Мовила дівчина. — Дилія.
   — Ну, що Диліє поговоримо на чистоту. Я кохаю іншу… і хочу з нею побратись. Татові я сам все розповім. — Він провів по чорних косах долонею, і додав: — Вибач, якщо я тебе образив.
   — Ні. Ні. Ну що ти. Я дуже рада за тебе. — Дилія усміхнулась і показала руку, демонструючи обручку. — Я теж кохаю іншого… і вже дала згоду.
   — Слава Аллаху! Я так хвилювався, що зроблю тобі боляче своєю відмовою.
   Дилія дивилась на життєрадісного хлопця, який випромінював промені радості. Його прямий ніс, вольове підборіддя і густі брови над чорними віями та очима, - здавались сяють радістю. Усе обличчя голосило – про щастя.
   Доки Дилія та Надір з’ясовували про особисте життя кожного з них, Олексій нарешті зміг знайти свою кохану. Він закипів від злості, коли побачив її у компанії іншого. І як він зрозумів – це був той самий хлопець, батько якого допоміг Рустему. Олексій обережно пройшов поміж столиків і сів позаду них, - пощастило, що у цьому кафе скрізь стоять вазони, які допомагали маскуватись. Він почав прислухатись.
   Дилія з усмішкою дивилась на свого співрозмовника:
   — Я просто хотіла запевнитись, що і ти на мене не ображаєшся. Я щиро радію, що все так вийшло.
   — Які образи – Диліє! Ти зробила мене найщасливішим чоловіком – твоя новина мене підняла до небес! — він усміхався та радів.
   — Тоді, я б хотіла попрохати тебе про дещо…
   — Що саме?
   — Після того, як я погоджусь і ресторан буде ваш… я хотіла б, щоб батько, працював у вашому ресторані. — Дилія розчервонілась. — Це можливо?
   — Це найпростіше, що я можу тобі запропонувати після твоїх слів і згоди. — Він схопив руки Дилії і поцілував їх. — Ти чудова дівчина.
   — А ти чудовий хлопець. Тоді домовились. — Дилія усміхнулась і почала вставати зі стільця.
   Олексій теж встав і швидко закрокував до виходу. Завернувши за узбіччя, він чекав на зрадницю. Підступна! Підступна! Це так вона його кохає?! Продалася за ресторан.
   Дилія задоволена тим, що зробила, поспішала до коханого. Повернувши за будівлю, Дилія закричала, коли її хтось схопив за лікоть.
   — Ну, що?! Як ти це все поясниш?! — Олексій закипав від гніву та образи. — Хоча… навіщо пояснювати… ти дала згоду на користування твоїм тілом, взамін на ресторан. Вітаю!
   — Олексію, ти здурів?! Ти що верзеш? Я щойно… відмовилась від ресторану. — Дилія скривилась від болю, як від душевного, так і від сили його рук. — Відпусти мене! Мені боляче… — в очах Дилії виступили сльози. — Погано підслуховуєш.
   — Брехуха! Хочеш мені забити баки?! Не вийде! Я все чув. Бачив. Як він цілував тобі руки. — Він випустив її лікоть зі своєї руки і сердито додав: —Шльондра. Ось так називають таких, як ти.
   Повні очі сліз… душа навпіл… серце забулось, як битись, - ось, що відбувалось з Дилією. Найдорожча людина у світі – знищила її.
   — Ти бовдур! Бовдур! І ти вартий свого друга Паскуале. Проте, я не Туня… я не пробачу тебе. Ніколи. — Дилія зняла каблучку з пальчика і віддала йому. — Згодом ти забажаєш повернутись, а я тебе не пробачу. Так і знай! Коли зрозумієш, що накоїв, а ти зрозумієш, - прошу… не приходь. Прощавай. — Дилія розвернулась і швидко закрокувала, не обертаючись. Він її минуле. Все. Крапка.
   Дилія швидкими кроками йшла до квартири Олексія забрати усі свої речі. Це єдине, що прийшло їй зараз у голову. Вона хотіла зникнути з його життя і викреслити його зі свого. Як же вона могла так помилятись? Як? Він назвав її повією… жінку, яка йому віддалась… яка вперше кохалась з ним, і яка мріяла бути з ним назавжди. Як він міг так думати про неї? Бовдур! Бовдур!
   Дилії треба було пройти лише три будинки і вона буде у його квартирі. Забере речі і прощавай Олексію, назавжди.

   Олексій стояв і тримав доказ свого кохання у руці. Як же він помилявся у ній. Як так вийшло? Він знав як… він закоханий бовдур, а Дилія… Дилія… а що Дилія? Вона не кохає його так, як він покохав її. Він хотів прожити з нею усе життя, народити з нею дітей і прожити у коханні. Проте, вона все знищила. Ще й брехала, дивлячись йому у вічі… ніби він сам не чув, як вона домовлялась з тим… з тим… вискочкою.
   Олексій витер рукавом очі… він вже нічого і нікого не бачив. Душа вирвалась назовні, через сльози. Вона знищила його… вона знищила їхнє кохання. Як тепер жити? Як довіряти людям? Чому? Чому, вона так з ним вчинила? Він би міг їй допомогти… але вона обрала свій шлях,… шлях продажної дівки.
   Зайшовши за будинок, він сів на тротуар і не змігши себе стримати, почав плакати. Він майже кричав від того болю, який завдала йому Дилія. Віддавши своє серце їй, - він дав їй можливість розтоптати його… знищити його.
   Олексій задихався від сліз. Ще ніколи, ніколи не боліло так сильно. Він притиснув руку до грудей, наче хотів притлумити цим свій біль, але ці дії нічого не могли владнати. Він пустка… в середині більше нічого немає… це знищила Дилія, яку він кохає понад усе на світі. А вона? Вона ні.