Глава 38. ЕПІЛОГ, ПОДЯКА.

   Париж.

   Розалі її хлопець Джек, Леонард та Адель накинулись з обіймами на Дилію і миттю всадили її у авто.
   — Куди ми їдемо? — поцікавилась Дилія.
   — До ресторану. — Спокійно усміхнувшись, відповіла Розалі.
   — Чому не додому, спочатку? Я так втомилась. — Дилія відчувала, що вона зараз знову заплаче.
   — Тому, що тато хоче тебе побачити і обійняти. Це на декілька годинок. — Знову пояснила Розалі.
   — Добре. — Усміхнулась Дилія, роблячи над собою зусилля.
   Їдучі дорогами Парижа, Дилія мало, що помічала – їй взагалі було байдуже до всього. Знову сльози навернулись на очі, проте вона уміло сховалась від очей друзів, ­­- дивлячись у вікно. Їй так боліло…  у грудях нестерпний біль. Душа протестувала її вчинкам та рішенням. Вона так далеко від коханого… так далеко.
   Приїхавши до ресторану, Дилія потрапила на голосні посиденьки в честь її приїзду. Вона дуже-дуже любила усіх цих людей, але зараз їй було не до банкету. Але, що поробиш. Начепивши усмішку, вона почала гру.

   Нарешті, нарешті Розалі та Джек везуть її додому, тобто додому Розалі. Поки що – це буде її пристановищем, а потім вона знайде собі якусь кімнату.
   Дилія вийшла з автівки.
   Розалі просунула голову через відкрите вікно і дала ключи Дилії, мовляв, що вони з Джеком ще трохи погуляють, - а вона може почуватись, як вдома. Багаж Дилії поїхав разом з закоханою парочкою. Геніально!
   Дівчина піднялась на сходинки і важко зітхнула. Нарешті вона побуде сама. Їй треба добряче виплакатись.
   Два рази повернути ключ і вона в затишній, тихій оселі.
   Відчинивши двері, вона зайшла у дім і знову клацнула замком. Запевнившись, що двері зачиненні, вона увійшла до ванної помити руки і вмити обличчя. Зробивши, що треба, Дилія почимчикувала до своєї кімнати. Увійшовши, Дилія голосно закричала:
   — А-а-а! А-а-а! — її очі звикли до темряви і вона розгледіла найдорожче обличчя. — Олексію…
   — Привіт, Пташечко. — Хлопець нерішуче підійшов до неї.
   — Привіт, Олексію. — Дилія голосно ковтнула, проганяючи сльози. — Як ти тут опинився?
   — Літаком. — Усміхнувся він і зробив ще один крок назустріч їй.
   — Смішно… А якщо чесно? — Дилія стояла нерухомо.
   — Іншим рейсом. Завдяки Розалі і усій братії – я там, де хочу бути… і з тією, з якою хочу бути.
   — Олексію… — Дилія боялась розмови… боялась тих почуттів, які сильніші за неї.
   — Я зробив величезну помилку… — він зітхнув. — Я партачив вже двічі, а ти двічі пробачала. Я знаю,… я не заслуговую на твоє прощення, але все ж таки я тут – і благаю тебе – прости. — З його зелених великих очей закапали сльози. — Я обіцяю, що кожного дня буду змінюватись. Кохання – це довіра… ти так казала. Але кохання, - це ще прощення. — Олексій підійшов до неї у притул і торкнувся її обличчя.
   Дилія затремтіла, а очі наповнились сльозами.
   — Мені боляче…
   — Я знаю. — Він узяв її обличчя у свої долоні. — Я зітру твій біль. Я стану лише твоїм щастям – обіцяю. Я все для цього зроблю. — Олексій опустив руку до кишені і дістав каблучку, яку вона йому віддала. Узявши її пальчики у свою жменю, він одягнув на неї каблучку.
   Дилія навіть не сіпнулась. А як вона могла?! Як?! Якщо не уявляє без нього свого життя. Вона теж зробила помилку – не поговорила з ним, нічого не розповіла. Кохати, приймати рішення, бути вірними, ділитись одне з одним – мають двоє. Тож… Тож – простити вона мала обох – себе і його. Щоб бути щасливою – треба давати шанс – обом. І так само працювати над щастям – обом.
   — Я пробачаю. — Дилія усміхнулась крізь сльози щастя. — І ти мені пробач за те, що змовчала.
   — Я пробачаю. — Він притиснув її до себе і лагідно поцілував теплі, тремтячі вуста. — Диліє, я бути тим чоловіком і тим батьком для наших дітей, про якого ти зможеш з гордістю казати – я його кохаю. Я обіцяю.
   — А я вірю. Вірю. — Дилія закліпала і дві величезних сльози скотились по щокам. — Довіряй мені, як собі… або більше. Я та, хто хоче зробити твоє життя щасливим.
   — Я довіряю. Довіряю. — Олексій відчував усі барви світу у своїй душі. Вона його пробачила, дала другий шанс – він все виправить і доведе, що достойний її Янгольської душі.
   Дилія знову відчула, що може дихати… дихати на повні груди. Її кохання… повітря… життя… сенс – повернувся до неї. Вона щаслива.
   — Олексію... — вона торкнулась його обличчя долонею.
   — Я кохаю тебе, моя Диліє.
   — Я кохаю тебе, мій Олексію. — Дилія засяяла. — Поцілуй мене нарешті! — усміхнулась вона і одразу відчула смачні губи на своїх.
   Олексій припав до неї і вони злились воєдино, з величезним, не маючи меж коханням та з повною довірою до одне одного. Назавжди.
   Їхні серця дочекались.
  

                                                                                    В її грудях знайти притулок
                                                                                        Я так хотів би назавжди
                                                                                         Де злі вітри не ревуть:
                                                                                 Так мені велить моя потреба -
                                                                                   В її грудях знайти притулок.