Глава 2.

                                                          Глава 2.

   Олексій був задоволений перебігом подій, які відбувались з самого ранку. Дві важливі угоди, були укладені та підписані чеки на кругленькі суми. Самолюбство Олексія було на вищому рівні. Тепер він з татом міг відкрити незабаром аукціон в підтримку дітей.
   Хлопець сидів у своєму кабінеті, та робив важливі дзвінки, домовляючись про нові лоти, які повинні будуть піти з молотка на їхньому аукціоні.
   Відкинувшись на стільці, після останнього дзвінка, він ліниво дотягнувся до телефона на столі і натиснувши кнопку, промовив:
   — Олено, будь так ласкава, принеси у мій кабінет філіжанку кави.
   — Через хвилину кава буде у Вас. — Мовила жінка.
   — Дякую. — Олексій забрав палець з кнопки на телефоні, аж раптом задзвонив у кишені штанів мобільний.
   Не встиг він промовити «алло», як на тому боці слухавки він почув знайомий голос:
   — Алло… Олексію… Вітаю.
   — Вітаю, Катерино! — вигукнув радісно Олексій.
   — Олексію, Паскуале… Потрапив два місяці назад у аварію. Не хвилюйся з ним уже все добре. — Попередила жінка.
   Олексій провів долонею по обличчю, намагаючись усвідомити те, що щойно почув. Його найкращий друг потрапив у аварію?!
   — Як це сталося? Де? — схвильовано запитав він.
   — У Сієні. Була буря і на його авто впав стенд. У нього були серйозні травми, а потім довга реабілітація. — Пояснила мати Паскуале.
   — Чому Ви одразу не подзвонили? — запитав він, не знаючи, як знайти місце на стільці.
   — Я не могла знайти записник… І лише зараз… знайшла. — Вона заплакала, але узявши себе під контроль, додала: — Олексію, він скоро їде додому. Хочу попросити тебе приглянути за ним.
   — Навіщо Ви це просите – він же мій ліпший друг! Можливо мені зараз купити білет і до вас?
   — Ні, не треба. Йому потрібен спокій. Потрібно долікуватись.
   — Так, так я розумію. Передайте йому, що він завжди може розраховувати на мене. Він мені, як брат.
   — Дякую, дякую, синку. Маю бігти.
   — Звичайно. — Олексій вдячно усміхнувся. — Дякую, що подзвонили. Я обов’язково буду з Паскуале поруч. До зв’язку. Па-па.
   — Дякую, любий. Па-па.
   Поклавши слухавку, Олексій встав зі стільця, але ноги були настільки ватними, що він знову гепнувся у крісло. А він то думав, чому Паскуале вже більше трьох місяців не виходить на зв’язок. Чому поїхавши до Сієни – геть забувся про свого друга.
   Постукавши у двері, одразу за своїми діями увійшла секретарка:
   — Пане, Ваша кава. — Усміхнена, та осяяна, мовила вона.
   — Олено, будь ласка,… принеси щось міцніше…
   — Щось сталось? — схвильовано запитала Олена.
   — Щойно взнав, що мій друг у лікарні після аварії.
   Перелякано затуливши губи рукою, Олена округлила свої гарні сині очі.
   — О, Господи! З ним все гаразд? — запитала вона, забравши руку з рожевих вуст.
   — Так, все вже добре. — Ледь усміхнувшись, промовив Олексій. — Але чогось міцнішого не завадить випити. Принеси, будь ласка, віски з льодом.
   — Вже несу. — Вона зупинилась біля дверей і додала: — Нехай Ваш друг скоріше видужує. — Усміхнувшись вона глянула через плече на свого боса.
   — Щиро дякую, Олено. — усміхнувшись навзаєм, Олексій вже через хвилину знову дзвонив телефоном, розповісти своїй родині останні новини.

   Дилія сиділа в кутку кухні і дивилась, як тато розкладає салати по тарілочках. Коли вона довчиться – її майбутнім теж буде кухня. Навчатись у le cordon bleu4, це безмежний досвід та щастя. Дівчина обожнювала те, що кожен новий день дарував їй можливість вивчати нові інгредієнти, коштувати надзвичайні страви, а головне вивчати мови. Англійською вона володіла бездоганно, а шанс вивчити французьку – для неї був подарунком долі. Вона шаленіла від французької – здавалось, що лише ця мова може так гарно донести смак, розкіш і водночас простоту страви, розповісти про її найкращі сторони і змусити вмирати від бажання скуштувати ще, і ще, і ще раз. У неї був величезний шанс потрапити на стажування до найкращих закладів Лондона – цей шанс вона не проґавить. А
згодом, поїздка до Італії, – де на неї чекають майстри піци. Її знову майже не буде вдома, але щоб мати майбутнє – їй потрібно подолати свої сентименти і боротись за мрію і не лише свою, але й батька.
   Блукаючи у своїх думках, Дилія намагалась зосередитись лише на тому, що вона повинна гарно вчитись, бути успішною та виправдати сподівання родини,  але… але голівоньку не полишали думки про чудового хлопця Олексія. Чи прийде він? Чи повернеться сюди знову? Чи сподобалась вона йому, так, як казала Туня? Дилія потрусила головою, проганяючи меридіани думок. Він не прийде і це зрозуміло. Вже майже восьма. Її зміна добігає кінця і тато скоро зачинить кафе. Тому…
   Дилія голосно зітхнула, чим привернула увагу батька.
   — Що таке, доню? — запитав батько, дивлячись на свою красуню дочку.
   — Нічого, Baba. — Поспішила усміхнутись Дилія.
   — Точно? — перепитав він, дивлячись, як Дилія намагається вдало усміхнутись.
   — Точно, точно. — Дилія узяла салати на гарних тарілочках, поклала їх на піднос, поцілувала батька у щічку та й вибігла у зал до клієнтів.
   Рустем лише похитав головою і промовив до самого себе:
   — Молодь… що тут скажеш. 
   Дилія увійшла до зали, і часто задихавши, оторопіла. Перед нею сидів за столиком той самий красень, на якого вона так чекала. Дівчина про себе подякувала Аллаху за те, що почув її молитви.
   Вона задивилась на нього до непристойності. Його потужний сексуальний магнетизм, чоловіча краса, яка випромінювала силу та щось первісно хиже – змусили дівчину голосно глитнути. Дилія почервоніла від того, якої думки вона про нього. Він досконалий. У цю ж мить вона забрала погляд і підійшла до столика, який чекав на своє замовлення.
   Доки Дилія, як метелик легко та швидко розставляла страви, – Олексій роздивлявся та милувався її вродою. Вона виглядала дуже охайно і красиво – синя спідниця нижче колін гарно підкреслювала її стегна, які при кожному русі звабливо погойдувалися. Червона блузка, яка зав’язувалась на грудях і цим самим затамовувала подих. Розкіш її довгого волосся, яке дуже хотілось звільнити від шпильки та запустити у них пальці – всіляко збуджувало фантазію.
   Вона обернулась та усміхнулась Олексію, чим здивувала не лише себе, але і його. Хлопець забув, як дихати. Її пухкі, вишневі вуста – прикували його погляд. Він голосно ковтнув і цим самим змусив себе повернутись у реальний світ. Але настала черга її шоколадних очей, які полонили його, загіпнотизували та підкорили собі. Хлопець знову був у полоні фантазій.
   Дилія відвернулась.
   Олексій невдоволено видихнув. Що вона з ним робить? Лише один її погляд, лише одна усмішка і він не тут, він у іншій реальності, – де він і вона палко цілуються у нього вдома.
   — Вітаю. — Шовковий голос привів його до тями. — Будь ласка, меню. — Дилія поклала навпроти нього опис зі смачними стравами.
   — Вітаю, Диліє. — Він наче смакував її ім’ям. Йому так кортіло у голос промовити «Диліє». — Дякую. Мені, будь ласка чай.
   Дилія облизала інстинктивно губи, коли почула його голос, який пестив її ім’я.
   — Який саме чай, Вам принести? — вона ледь стояла на ногах, а голос ледь було чутно. Він її приваблював, та брав у полон своїми чарами.
   — Можна просто «тобі». — Його очі заблищали в очікуванні на її реакцію. — А який порадиш?
   — Ммм… — Дилія завагалась, наче забулась, які різновиди чаю у них взагалі є. — Ммм… Можливо забажаєте…
   Олексій невдоволено похитав головою і перебив її:
   — Забажаєш. Просто Олексій, або Олесь.
   — Мені якось не зручно… — зніяковіло, промовила дівчина.
   — Чому? — усміхнувся він і його обличчя засяяло.
   — Навіть не знаю. — Засміялась вона.
   Сміх Дилії був наче струмочок серед літнього лісу, коли усе довкола буяє у квітах та зігрівається усе довкола сонцем.
   — Ну, якщо пояснення саме таке, тоді не бачу перешкод – все ж таки перейти на «ти». — Він зрозумів, що його руки під столом затремтіли. Хвилювання, яке не відчувалось у голосі – звільнилось через тіло.
   — Добре. Тоді можу порадити тобі… — її очі ще більше потемнішали від звертання до нього на «ти». — Саусеп, чорний - з будь яким смаком, або просто чорний, зелений… — вона замовчала, а потім усміхнено додала: — Можливо чай з троянд?
   — Такого я ще не куштував, це точно. — Очі хлопця потемнішали, коли він подивився на її смачні вуста.
   Дилія зашарілась від його погано завуальованої відповіді.
   — Тоді… чай… з троянди? — голос тремтів, як і її соковиті вуста на які все дивився і дивився Олексій.
   — Так. — Його голос був м’яким та водночас сильним.
   — Я митю. — Усміхнувшись, вона пішла до кухні.
   Олексій зітхнув.
   «О, Господи! Що ця дівчина зі мною робить?» — подумав хлопець. Аж раптом задзвонив телефон і Олексій знову згадав, як саме дихати.
   — Алло. — Мовив він.
   — Вибачте, що турбую… — почала Олена, — але до Вас прийшла пані Меланія. Сказала, що це дуже терміново і вона зачекає на Вас тут.
   — Добре. — Зітхнув, невдоволено, хлопець. — До речі, Ви чому досі в офісі?
   — Були деякі справи, які я не хотіла залишати на вихідні. — Пояснила секретарка.
   — Щоб я без Вас, Олено, робив?! — засміявся він і додав: — Буду через десять хвилин. Попередьте, будь ласка пані Меланію.
   — Так, звичайно. — Усміхнулась Олена.
   Олексій поклав слухавку та побачив, як до нього наближається Дилія.
   — Ось… Чай з трояндових пелюсток. — Ставлячи чашку з гарячим напоєм, пояснила дівчина. — Сподіваюсь Вам сподобається. — Дилія почервоніла, коли побачила невдоволений погляд Олексія під насупленими бровами. Зрозумівши натяк, вона виправилась: — Сподіваюсь, тобі сподобається.
   — Ось так – краще. — Його обличчя знову було усміхненим. — Зможу зробити лише дегустацію так, як мушу повертатись терміново на роботу. — Він дивився, як на обличчі Дилії зникає усмішка. Самолюбство – тріумфувало. Значить він їй, ой як не байдужий. — Але наступного разу, я вип’ю його двічі.
   Дилія засміялась. Зрозумівши, що він знову прийде сюди, до неї – до неї повернувся гарний настрій.
   — Ти, ще навіть не скуштував його, а вже говориш про дві чашки. — Дилія нахилила голову на бік, дивлячись на нього.
   — Я знаю, що буду в захваті, як тільки скуштую цю троянду. — Його голос осів, натякаючи, що він говорить не про чай.
   — Вона своєрідна – не усі розуміють її солодко-терпкий смак. — Щічки Дилії ще більше запалали.
   — Не кожному потрібно розуміти її смак – достатньо, щоб її смак пізнав та зрозумів хтось один. — Олексій облизав пересохлі губи, ця розмова збентежила обох, але ніхто не дав задній хід – тільки уперед.
   — Тоді, напевно, цей хтось повинен бути дуже особливим. — Очі блищали, та темніли, як гарячий шоколад.
   — Сподіваюсь, що «цей» особливий – також буде і достойний цієї ніжної троянди. — Його погляд запам’ятовував усі риси її обличчя.
   — Її ніжність іноді буває з шипами.
   — Тоді треба, обережно, не поспішаючи, огорнути її теплом, немов в теплиці. Гарний садівник – може зробити чудеса. — Він уперше зашарівся, як юнак. З яких пір він став ліриком? З тих самих, як перед ним з’явилась троянда на ім’я Дилія.
   Дилія усміхнулась його словам і рожевим щокам.
   — Смачного. — Мило промовила вона.
   — Щиро дякую, Диліє. — Він підніс до губ чай, і зробивши ковток, задоволено сказав: — Нічого смачнішого не пив! А цей аромат… ммм… Дивовижно! — щиро сказав він і знову зробив ковток.
   — Я рада, що до вподоби. — Дилія широко усміхнулась і її очі наповнились радістю.
   — Дякую, Диліє. Але маю бігти.
   Він дістав гаманець, але дівчина заговорила:
   — Я пригощаю.
   — Щиро дякую. Наступного разу я пригощу тебе чимось таким, що ти не куштувала.
   Обоє зашарілись, хоча і він і вона розуміли, що підстав не було. Олексій дійсно говорив про їжу.
   Дилія не знала, як правильно відповісти, але все ж таки промовила:
   — Цікаво.
   — Це наче згода?! — його брова злетіла до гори.
   — Мабуть. — Тихо сказала Дилія.
   — Тоді до зустрічі.
   — До зустрічі.
   Олексій встав зі столу, і усміхнувшись, промовив, дивлячись у її шоколадні очі:
   — Чай смачний, як і твоя врода. — Мовивши це, він розгубився від того, що промовив слова вголос і не знаючи, що робити далі – просто пішов до виходу.
   Дилія стояла, як вкопана. Їй ще ніхто ніколи не говорив таких слів.

   Олексій увійшов до холу своєї компанії «Здобудь найкраще», і побачив рудоволосу бестію, яка уміла провертати найкращі угоди. Її довгі ноги красувались з під чорної спідниці до колін, а груди грайливо виглядали з під білої блузки в синій горошок. Губи не пухкі, але звабливі, очі темного мигдалю з довгими-довгими віями і карпатий носик, який скрізь знайде цікаві факти про нові надходження у світі раритету та антикваріату.
   Усмішка Олексія – зустрілась з усмішкою Меланії.
   — Привіт, красуне. — Олексій підійшов до неї, та нахилившись привітався з нею поцілунком у щічку.
   — Привіт, Олесю. — Її довгі вії затремтіли по щічках грайливо, та на щось натякаючи. — Чула ти сьогодні забрав моїх потенційних клієнтів у мене з під носа. — Зауважила вона з на пів усмішкою.
   — Вибач, Меланія… — він геть не шкодував про зроблене. У цьому бізнесі треба мати гарну хватку та багато амбіцій. У нього було і те і інше. — Я нічого про це не знав. — Це була правда, він навіть не здогадувався, що Меланія поклала свої рученята на його багатеньких купців.
   — Ну що ж… сама винна. Іншого разу буду більш наполегливою. — Усміхнувшись, вона вказала на те, що наступного разу, її кігтики не відпустять здобич. — Але, давай зараз не про це.
   — А про що? — здивувався Олексій.
   — У мене є пропозиція. — Меланія підвелась з дивана, наче кішка, і обережно поправила спідницю до низу.
   — Яка саме? — він задивився на її сексуальні дії. Проте це вже давно на нього не діяло. Багато років тому, він дав собі обіцянку – «Меланія лише партнер і другої спроби у них не буде».
   — Я їду завтра до Єгипту. Мені потрібен компаньйон. — Вона томно усміхнулась і провела пальчиком по його грудях.
   — Чому я? — він зупинив її руку своєю.
   — Тому що тобі я довіряю. Там багато цікавих речей. Якщо ми будемо, як одна команда – у тебе і у мене будуть чи малі надходження у зелених папірцях. Там багато чудових, старовинних дрібничок – і вони зараз будуть виставлятись на аукціоні. Чому б тобі і мені не поїхати разом?
   — Не розумію. Навіщо тобі я, якщо ти усе можеш зробити сама? — Олексій насупився, не розуміючи усього, що відбувається.
__________________________      
4Le Cordon Bleu (з фр. - «Блакитна стрічка») - найбільша школа готельного сервісу і кулінарії в світі, що містить в себі 35 шкіл, розташованих на 5 континентах. Щорічно в Le Cordon Bleu одночасно проходять навчання 20 тисяч студентів. У США функціонують 17 шкіл, що належать Le Cordon Bleu, а також одна онлайн-школа. У 1933 році колишній студент Діона Лукас допоміг відкрити школу під назвою Le Cordon Bleu в Лондоні. У 1988 році, незабаром після покупки Le Cordon Bleu, Куантро придбав школу в Лондоні, і потім почав міжнародну експансію: школи з'явилися в Аделаїді і Сіднеї (Австралія); Сеулі (Південна Корея); Оттаві (Канада); Токіо, Кобе і Йокогамі (Японія); Лімі (Перу); Мехіко (Мексика) і Бангкоку (Таїланд).