Глава 3.

   — Ти знаєш, що до жінок там ставляться по особливому…
   — Візьми когось зі своєї фірми. — Порекомендував він.
   — Я не можу. — Вона втупилась на свої нові червоні лакові туфлі, — я їду туди з «доброї волі».
   — Лисиця. — Засміявся Олексій. — Твоя фірма не знає, що ти їдеш у маленьку подорож?
   — Ні. — Зізнавшись, вона підвела свій магнетичний погляд на нього. — Ну то як? Поїдеш? Повір справа цього варта.
   — Навіть не знаю…
   — Що ти втрачаєш?!
   — Ну, добре, добре. Коли їхати? — його брова злетіла до гори.
   — Завтра. — Сказала вона, як ні в чому не бувало.
   — Завтра? — Олексій оторопів. — А білети?
   — Ось. — Усміхаючись, вона дістала із сумочки два білети у першому класі.
   — Бачу ти підготувалась. — Легкий смішок прокотився кімнатою.
   — Я завжди на висоті. — Грайливо повівши плечем, Меланія запитала. — Тоді завтра о десятій ранку у мене? Ти ж ще пам’ятаєш, де я мешкаю? — облизавши губи, вона дражнила його.
   — Так. Пам’ятаю. Тоді до завтра. — Він усміхнувся і продовжив: — Вибач, але я сьогодні дуже втомлений, тому хочу лягти раніше спати, щоб завтра бути у гарній формі. — Олексій так це промовив, нібито, даючи Меланії зрозуміти, що між ними лише робота.
   — Добре. Добре. Тоді до завтра, милий. — Вона цмокнула Олеся у щоку і пішла ходою, яка повинна була звабити його.
   Олексій зітхнув. Колись ця кішка була м’якою та ніжною. Зараз же, – це дика кицька.

   Наступного ранку Дилія стояла біля дзеркала і намагалась вкласти своє волосся, якось інакше, по новому. Їй хотілось змін. Чогось геть іншого. З появою Олексія вона хотіла, щоб усе у її зовнішності, одязі говорило про те, що він ї до вподоби.
   — Люба, моя… — мама примружилась і усміхнулась. — Ти якось інакше виглядаєш. Наче квітка розцвіла.
   — Ти так гадаєш? — Дилія щиро зраділа маминим словам.
   — Ти у мене просто красуня! Аллах обдарував тебе чистою душею і такою ж невинною красою. — Провівши пальцями по волоссю доньки, жінка додала: — Ти стала такою дорослою.
   — Дякую, ana. — Дилія лагідно обійняла маму і додала: — Але ж я завжди буду твоєю маленькою донечкою.
   — Це правда. — Жінка обійняла її навзаєм.
   — Диліє! Диліє! Доню, пора на роботу! — голосив тато, стоячи у коридорі.
   — Вже біжу, таточку. — Крикнувши, Дилія усміхнулась.
   — Біжи, біжи. — Підштовхнула її матір до дверей, які вели в коридор.
   — Сьогодні ти на цілий день зі мною. Я Туню відпустив. Їй сьогодні до лікаря. — Пояснив тато.
   — Так, так. Я пам’ятаю. — Одягаючи пальто, відповіла дівчина. — Я готова, можемо йти.
   Батько поцілував дружино у щічки. Дилія зробила теж саме. Попрощавшись з господинею, тато та донька пішли на роботу.

  Минуло три дні від тоді, як Дилія бачила востаннє Олексія. Він більше не приходив, але вона все одно кожного разу із завмиранням серця дивилась на двері, – бажаючи, щоб він у них увійшов. Але…
   Дівчина сиділа і балакала з Тунею про малятко і про те, як пройшла зустріч з лікарем. Аж раптом телефон Дилії просигналізував про нову смс. Дівчина подивилась у екран і побачила лист від Леонарда. Швидко прочитавши все, що написав її друг, з яким вона вчилась на курсах англійської мови, Дилія запищала від радості.
   — Ааа! Ааа! Не можу повірити! Не можу! — тараторила вона.
   — Що? Що сталося? — Туня ошелешено дивилась на подругу.
   Батько у кутку взагалі загубив дар мовлення.
   — Я матиму роботу у Франції! Мене запрошує мій друг… — вона наче скоромовкою почала розповідати, що до чого: — розумієте, я написала якось Леонарду листа… Щоб він мені допоміг влаштуватись після навчання до якогось французького ресторану, або потрапити на хороші курси майстер-класів – видатних шеф-кухарів.
   — І? — єдине, що запитав батько.
   — У мене є шанс потрапити на стажування до французького ресторану. Я в захваті! Париж! — з натхненням мовила Дилія.
   — Вау! Я тебе вітаю, подружко! — Туня обійняла Дилію і усміхнулась щиро та радісно.
   — Тебе знову довго не буде. — Мовив батько.
   — Таточку… — Дилія зітхнула. — Я ще нічого не вирішила.
   — Ні, ні, доню… Це твій шанс. Я хочу гарного майбутнього для тебе. Погоджуйся. — Запевнив з усмішкою на вустах батько.
   — Я зважу всі ЗА і ПРОТИ і тоді буде вердикт. — Остаточно, сказала Дилія.

   Лежачи у ліжку, Дилія розмірковувала над тим, як відповісти Леонарду на його пропозицію. Вона надзвичайно хотіла потрапити на цю роботу, але це знову означало надовго залишити батьків, дім та друзів. Дівчина усміхнулась знаючи, хто насамперед зупиняє її погодитись на роботу без вагань – Олексій. Вона не розуміла сама себе. Хлопець, якого вона по суті не знає – не дає їй поїхати.
   Дилія встала з ліжка і підійшла до вікна. Дивлячись на вогники, у вікнах сусідніх будинків, дівчина гадала, де ж живе її красень, який полонив усі її думки, серце та сни. Можливо, Олексій у якомусь з цих будинків, лежить у ліжку без сну і думає про неї. Дилія усміхнулась своїм думкам. Хіба він згадує про неї? Ні. Бо якщо б згадував і вона не давала йому заснути, – Олексій приходив би до кафе. Але ж ні. Він просто милий хлопець, який зробив декілька гарних компліментів. От і все.
   Вона немає права думати про нього. У неї є ціль – довчитись, пройти стажування – та повернутись, щоб відкрити власний ресторан.
   Дилія зітхнула, зрозумівши, що дає Олексію ще кілька днів. Маленька розстрочка. Якщо він не прийде за три дні – вона погодиться на стажування після того, як закінчить навчатись у «le cordon bleu».
   — У тебе є три дні, Олексію. Прошу… прийди. — Тихо промовивши ці слова, вона подивилась на зірки.
   Стоячи біля вікна, і дивлячись то на зірки, то на вогники у вікнах, вона мріяла про повернення Олексія.
  
   Єгипет. Каїр.

  Олексій був задоволений своїми здобутками за останні чотири дні. Хоча безпосередньо він не мав права брати участь у торгах – він не залишився без вдалих лотів. За нього робила ставки Меланія. Лише вона могла купувати на аукціоні, оскільки мала усі документи і домовленості, які були підписані напередодні поїздки. Їй був потрібен надійний супроводжувальний, а йому було вигідно потрапити на такий багатогранний на антикваріат та реліквії аукціон.
   — Ну, що милий… — усміхнулась Меланія, тихо попиваючи коктейль, в одному із закладів Каїру. — Сподобався вилов?
   — Все на вищому рівні. — Олексій підняв келих у знак подяки за те, що вона привезла його сюди. — Дякую, Меланіє. Це була чудова бізнес-поїздка.
   — Олесю… милий… — вона встала зі стільця, і обійшовши столик, всілась йому на коліна. — Це може бути не лише бізнес поїздка. Ти ж це знаєш?
   — Меланіє… — він затамував подих, коли ця кішка провела своїми пальцями по його стегну. Зупинивши її руку, він відповів: — Я знаю лише одне – це бізнес поїздка. І все. Будь ласка, сядь на свій стілець.
   — Не будь занудою. Нам було колись добре разом. — Її рука хотіла поповзти до більш інтимних частин його тіла, але Олексій схопив її за кисть і трішки стиснув. — Ммм… я люблю, коли чоловік проявляє свою силу. Може все ж таки… покажеш її у моєму номері?!
   — Меланіє… Ти і я не можемо бути ні коханцями, ні парою.
   — Чому це? Я ж тебе не одружуватись запрошую? А просто гарно провести час. Ти один… Я одна… Тому…
   — Ніяких тому. — Олексій підвівся разом з нею. — Я спати. У свій номер. Раджу тобі теж виспатись. — Він пом’якшив тон і додав: — Завтра вранці ми вилітаємо. А як ти знаєш, нам треба багато чого владнати з нашим багажем. Ті придбання на аукціоні, які ми одержали, мають мати усі документи на їх перевезення, а як ти знаєш – це кропіткий і не швидкий процес. Тому зараз я тобі говорю – добраніч, Меланіє.
   Вона стояла і сердилась. Але все ж таки, знову здобувши гарний настрій, сказала:
   — Добраніч. Тоді іншим разом. — Її усмішка говорила, що вона не збирається програвати.
   Олексій нічого не промовив. Нахиливши голову у знак прощання, він поспішив у свій номер, де мав би міцно спати. Але…
   Минуло майже дві години після того, як він зайшов у номер, прийняв душ і влігся у ліжко… Сон ніяк не хотів його піймати у свої сіті. А все чому? Тому що перед його очима було найпрекрасніше обличчя. Дилія наздоганяла його скрізь. Думки, думки про неї кружляли усюди, де б він не був.
   — Моя трояндочко… Я скоро приїду.
   Він усміхнувся своїм словам, які промовив у голос.
  

   Львів.
 
   Минуло шість днів, після того, як Олексій востаннє був тут і розмовляв з нею, не приховуючи своєї симпатії. Але… Вочевидь для нього, це просто гарно проведений час. Флірт не більше. А вона наївна дівчина, у якої ніколи не було стосунків, навигадувала собі бозна що. Добре хоч весільну сукню не побігла купувати.
   Клацаючи швидко смс, зі словами «Я згодна на стажування», вона відправила його за адресатом. Тобто, до Леонардо.
   Дилія зітхнула. Звичайно, це була її мрія – працювати у Франції… Але… Ніяких але! Олексій не думає про неї. Він вже навіть не пам’ятає про неї. То чому їй має бути до нього діло? Дилія зітхнула у друге, погано приховуючи свій настрій від інших.
   — Що з тобою, Диліє? — запитала Туня, дивлячись, як її подруга сумно зітхає. — Ти сама на себе не схожа. Що тебе турбує?
   — Ні, ну що ти… все добре… все гаразд. — Вдавано усміхнувшись, Дилія цмокнула Туню у щічку, та вибігла у зал працювати.
   Туня одразу зрозуміла в чому справа. Їй знайомі почуття Дилії. Вона сподівалась, що Олексій все ж таки навідається сюди і гарний настрій та життєрадісність подруги повернеться, і Дилія знову буде Дилією.

   Олексій не дуже полюбляв перельоти, але його маленькі хвилювання на злеті та посадці – були варті того. У нього були неабиякі здобутки: стародавні єгипетські прикраси, вази та картини. Він знав, що батько буде в захваті. Їхній аукціон буде мати успіх і багатих клієнтів. Якби там не було, Меланія молодець – добре знає свою справу. Дякуючи їй, у нього буде можливість здивувати батька і порадувати матір – вона полюбляє старі картини. Це її слабкість.
  Прибувши ще учора, він цілий день відсипався, а сьогодні взнав, що його друг Паскуале – повернувся ще тиждень тому. Про це йому розповіла Олена, яка бачила Паскуале власними очима, коли він приходив до Олексія в офіс. Сьогодні ж у нього були відкладенні усі справи, крім однієї - побачити свого ліпшого друга.
   Звичайно він дзвонив його батькам декілька разів до поїздки в Каїр, але потім зв’язок був настільки поганим, що йому не вдалося розчути а ні слова. А ці слова напевно були, - що друг приїжджає.
   Узявши телефон він набрав номер Паскуале. Розмова була короткою, але радісною. Друзі навіть встигли поговорити про роботу і новий талант, який відшукав батько Олексія. Домовившись про зустріч з другом, Олексій поклав слухавку.

   Олексій увійшов до галереї, а потім звернув до офісу Паскуале. Хлопець постукав у двері і одразу ж узявся за ручку. Відчинивши двері, він подивився на свого друга.
   — Можна? — риторично запитавши, до кімнати увійшов усміхнений хлопець.
   — Привіт друже! — Паскуале встав з крісла, та підійшов до давнього друга. Даючи руку для привітання, та похлопавши його по плечу, він промовив: — Скільки ж ми не бачились?
   — Довго, брате, довго. — Стискаючи долоню Паскуале, промовив він.
   — Сідай, прошу. — Паскуале обійшов стіл та сів на стілець.
   Хлопець провів долонею по охайній борідці і сів навпроти Паскуале.
   — Як здоров’я, друже?
   — Все гаразд. Вже, як то кажуть можу «бігати».
   — Ти усіх нас налякав. — Його брови злетіли до гори. — Твої батьки дзвонили мені, розповідали, що сталось.
   — Знаю, знаю. — Паскуале сумно усміхнувся. — Вибач, що не зателефонував.
   — Ну, що ти. — Хлопець усміхнувся і промовив: — Я сам мав до тебе зателефонувати. Але… Не знав… Чи хочеш ти говорити з кимось… Тому дзвонив твоїм батькам.
   — Друже, все гаразд. — Паскуале жвавіше усміхнувся, дійсно радий зустрічі з другом. — Ти казав, що батько знайшов справжній талант?
   — О, так! Повір, ця дівчина малює так, що «дах» зриває! — його очі розширились у захваті. — Батько вже кілька місяців замовляє у неї картини.
   — Чому раніше не розповіли про такий скарб?
   — Тато хотів побачити, чи дійсно вона підходить для твоєї студії.
   — Я так зрозумів – підходить?
   — На усі сто відсотків! — промовив хлопчина.
   — Тоді, Олексію, чекаю на демонстрацію шедеврів. — Потерши руки, сказав Паскуале.
   Паскуале сумно усміхнувся до самого себе. Він знав один талант – з яким ніхто не порівняється. Туня – володіє особливим стилем, особливою чуттєвістю та неймовірним талантом. З нею ніхто не порівняється. Ніхто. Але робота є робота, треба подивитись на картини, які приніс Олексій.
   Олексій, вийшов за двері і чекав на друга. Паскуале встав, потерши ногу. Ідучи в зал, де проводились виставки, він усміхнувся згадуючи, побачення з Тунею.
   — Ось, дивись! — Олексій вийняв з обгортки картину і показав її Паскуале.
   Хлопець застиг на місці. Це картина Туні. Його Туні. Його коханої жінки.
   Обпершись об стіну він спустився по ній. Затуливши обличчя долонями, він дав волю почуттям. Полегшення та радість – знайшли вихід у сльозах.
   — Туня… Туня… — схлипуючи, він повторював її ім’я.
   — Ти її знаєш? Що сталося Паскуале? Друже, що з тобою? — Олексій не міг второпати, що відбувається.
   — Коли ти її востаннє бачив? — запитав крізь сльози, опускаючи руки Паскуале.
   — Кого? — він нічого не розумів.
   — Туню.
   — Так, ти її знаєш? — все так само нічого не розуміючи продовжував він.
   — Так! Так! Так! — Паскуале підвівся на «ватних» ногах. — Я її знаю! Я її кохаю!
   — Кого? Туню? — він розширив очі.
   — Так!
   — То, чому ти і досі їй не допоміг?! Це ж талант!
   — Після аварії, я не міг її знайти. — Пояснив він коротко і ясно. — Коли, я повернувся сюди, я її не знайшов. Мій телефон при аварії, зламався, я не міг з нею зв’язатись. Коли постукав у її двері, дізнався, що вона змінила квартиру.
   — Нічого собі! — Олексій був шокований.
   — Я не можу в це повірити! Я знайшов свою Туню! — з його очей і досі капали сльози радості.
   — То, чого ти і досі тут? Біжи до неї. — мовив друг.
   — Якщо не скажеш куди бігти – то як я її знайду?! — розвів руки Паскуале, нарешті усміхнувшись.
   — Сьогодні вона у парку малює. — Він замислився. — Є одне місце… Зачекай зараз покажу. — Він дістав другу картину, на якій були зображені клени.
   — Я знаю це місце. Я там був. — От чому там була фарба. От чому він відчував аромат Туні. Вона там була і вони розминулись. Але зараз – він піде туди і вони зустрінуться. Нарешті. Нарешті ці тортури закінчяться.
   — Чого і досі тут?
   — Зачиниш галерею. — Даючи ключи другу, промовив він і миттю направився до виходу.
   — Удачі, друже! — вигукнув Олексій у слід.
   — Дякую! — махнувши рукою, Паскуале вийшов за двері.
   Олексій стояв та усміхався поворотам долі. Він знав, що Паскуале зустрічається з дівчиною, але не знав, що це Туня, а тим паче, що він її шукає. Пізніше все треба розпитати та зрозуміти суть справи, а зараз… він має йти до кафе де працює Дилія. Він гадав, що сьогодні він проведе час із Паскуале, але якщо у нього тепер є вільний вечір – йому неодмінно потрібно побачити свою красуню.