Глава 4.

Дилія розносила страви і усміхалась клієнтам закладу, хоча сама втратила настрій від тоді, як Олексій перестав сюди приходити. Вона б мала радіти, що її життя на майбутні півтора року знайшло надійну гавань, але її серце упирається поспішним рішенням. Хоча не такі вони й поспішні. Вона давно хотіла пройти стажування у Франції, давно спілкувалась з Леонардом про таку можливість – і ось друг знайшов чудовий заклад, де вона буде працювати пів року. Змінити своє рішення вона вже не могла. Це б означало підвести Леонарда і проявити себе, як дилетант, який не уміє серйозно та відповідально відноситись до роботи. Її потім в жоден заклад не запросять пройти стажування. Тому рішення буде незмінним.
   Дилія зітхнула, згадуючи прекрасні зелені очі Олексія, його голос та усмішку.
   — Привіт, Диліє. — Промовив Олексій.
   Дилія затремтіла від знайомого голосу, який почула за своєю спиною. Дихання прискорилось, а на обличчі з’явилась усмішка радості та полегшення. Він тут.
   Дівчина обернулась і зустрілась з ним поглядами.
   — Привіт, Олексію. — Обдарувавши його усмішкою, та сяйвом в очах, привіталась вона.
   Хлопець затамував подих, коли її шоколадні очі подивились у його. Її пухкі губки уперше вимовили його ім’я – він насолоджувався цією миттю.
   — Як ти, Диліє? — він дивився зверху до низу, а вона навпаки тягнула свою шийку, щоб дивитись на нього.
   — Дякую… усе гаразд. — Вона сумно усміхнулась, згадуючи, що дала згоду на стажування.
   — Чому тоді сумна? — Олексій насупився, роздивляючись її очі, які зазвичай сповненні радості та дитячої безпосередності.
   Як він взнав, що вона сумна? Водночас це приємно і дивно, що хлопець помічає її настрій, розпізнає її почуття.
   — Іноді доля і наш вибір – граються з нами. — Її завуальована відповідь, зробила його обличчя ще зосередженим.
   — Можливо я зможу розплутати твій клубок загадок і невизначень. — Олексій дуже хотів їй допомогти, та зробити так, щоб на її обличчі знову з’явилась та щира, радісна усмішка і ніяковіння. Але зараз він чомусь ніяковіє. — Я можу тобі чимось допомогти?
   Він, що – читає її як книгу?! Звідки такий влучний перелік її почуттів.
   — Дякую, але доля вже все вирішила. — Дилія намагалась сховати блиск в очах, але це погано їй вдавалось.
   Олексій дивився на неї, та бачив сумну пташечку, яку так хотілось пригорнути до своїх грудей. Але зробити цього він не міг.
   — Диліє, ти мене лякаєш… Що сталося? — він стиснув у кулак пальці, нібито готуючись дати відсіч усім та усьому, хто засмучує Дилію.
   — Олексію, все добре. — Вона усміхнулась, крізь сльози. — Я принесу тобі чай з пелюсток троянд. — Промовивши це, вона швидкими кроками пішла до кухні, залишивши його самого.
   Олексій не зрозумів, що сталося. Чому Дилія така дивна? Чому говорить загадками? Він насупився. Треба розгадати загадки цієї пташечки.
   Хлопець зняв пальто, та повішав його на вішалку поруч зі столиком, за який він збирався сісти. Вмостившись, він чекав на повернення красуні.
   Дилія зайшла до кухні і тихо пробралась за величезний холодильник. Сховавшись за ним, дівчина тихо-тихо заплакала. Чому їй так боляче? Чому? У них все одно нічого б не вийшло. Вони з різних світів. Хіба такі різні люди можуть пов’язати своє життя?
   — Диліє, доню! — загукав батько.
   — Що тату? — тихо наче мишеня запитала вона, все так само, стоячи за холодильником.
   — Біжи но сюди. Де ти є? — Рустем обійшов поглядом кухню.
   — Зараз, зараз. — Дилія витерла сльози, начепила вдавану усмішку, і вибігла до батька. — Що тату?
   — Сходи, будь ласка у погріб і дістань яблук та меду. — Рустем насупився. — Ти що плакала?
   — Ні, ні… ти що! Чого мені плакати. Просто… я витирала пил на полиці і він потрапив мені у вічі.
   — Ааа… — Рустем, не маючи підстав до недовіри, промовив: — Ну тоді швидше до роботи.
   — Добре, добре таточку, але я спочатку клієнтові чай занесу. — Дилія зашарілась, наче батько знав про кого саме йдеться.
   — Ну, тоді біжи. Я сам.
   — Ну, що ти тату… я через хвилину усе зроблю.
   — Добре, сонечко моє. Добре. — Батько усміхнувся і пішов до праці.
   Дилія швидко заварила чай і начепила ту ж саму радісну усмішку, та пішла у зал, де на неї чекав Олексій.
   Хлопець випрямився, коли побачив, що наближається Дилія. Він ніяковіє перед нею і водночас забуває про все на світі. Як поводитись з такою дівчиною, як вона? Дилія така ніжна, сором’язлива, але водночас загадкова та надзвичайно приваблива.
   — Смачного. — Ставлячи чашку, промовила Дилія.
   Олексій втягнув носом аромат її волосся – жасмин та кориця. Смачно… солодко... пікантно… звабливо… О, Боже! Ця дівчина – зводить його з розуму. Що їй сказати, щоб вона залишилась ще хоча б на хвилинку?
   — Дякую, Диліє. — йому завжди хочеться називати її ім’я. Він би повторював його кожного разу, коли була б можливість. Смакував би їм, так само, як і її губами… якщо б вона тільки дозволила.
   Дилія благала його у думках — «Скажи щось, щоб я могла побути біля тебе». Але, він нічого не говорив, тому вона усміхнулась і хотіла піти, проте у цю мить, Олексій прокашлявся і запитав:
   — Ти давно тут працюєш?
   — Це заклад мого батька. Коли маю час, допомагаю йому. — Відповівши, Дилія подякувала Аллаху за те, що вона все ще поруч з Олексієм.
   — Зрозуміло.
   І це все, що він може сказати? От дурень! Олексій злився сам на себе, а дивлячись в якому подиві Дилія – він взагалі загубив рішучість.
   — Піду допоможу татові. — Зніяковіло сказала Дилія.
   — Добре. — Олексій готовий був вдарити самого себе за безхребетне «добре». Дурень!
   Дилія усміхнулась та почимчикувала у погріб, узяти усе те, про що просив батько. Ідучи, вона все думала, як почати якусь цікаву розмову, щоб залишитись біля нього якомога довше. Але, придумати нічого не вдалось. Тай чи  потрібно це взагалі? Вона поїде. Дуже скоро у неї почнеться навчання у Лондоні. Для нього це буде занадто. Тільки но познайомились і взнати, що ти не будеш бачити власну дівчину півтора року. Дилія зашарілась від власних думок «власна дівчина». Приємно думати, що такий хлопець, як Олексій хотів би мати з нею стосунки.
   Не помітивши, як спустилась донизу, Дилія опинилась у темряві наче у схованці. Можливо взагалі краще зостатись тут і не виходити, доки Олексій не піде? Все одно їхня симпатія нікуди не приведе. Але… мріяти ніхто не забороняв. Намацавши вмикач, вона увімкнула світло. Швидко знайшла те, що було потрібно татові, Дилія вимкнула світло, зачинила погріб і знову опинилась у світлі ліхтариків у холі. У швидких темпах занесла все на кухню і вийшла у зал – їхні очі знову зустрілись. Дихання, то завмирало, то навпаки прискорювалось разом з серцебиттям. Дилія загальмувала, але потім звернула і підійшла до столика, де сиділа пара з дитиною.
   Олексій невдоволено зітхнув. Як з нею знову заговорити? А головне про що? Можливо знову попросити чаю? Який чай?! У нього він ще є.
   Коли він дивився на неї, усі думки зникали, світ зупинявся і хотілось лише одного - обійняти цю маленьку пташечку. Про які обійми йдеться, якщо він нормально говорити з нею не може?! Язик заплітається. Слова губляться. Очі дивляться лише на вуста, які хочеться поцілувати так ніжно, як він ще ніколи нікого не цілував.
   Він розгубився, коли її шоколадні очі подивились на нього з під густих вій. Олексій злякався, що вона прочитає його думки. Її очі – нібито дійсно вміли сканувати. Але сьогодні, ці дивовижні очі – були сумними. Чому? Що її засмутило? Треба це з’ясувати. Як запросити її на побачення? Як пізнати краще? Він не може сказати просте речення - «повечеряєш зі мною?». Бовдур. Що з ним сталося? Невже він міг так швидко закохатись?!
   Олексій усміхнувся, коли побачив, що Дилія наближається до нього.
   — Ще щось будеш?
   Її солодкий, наче мед голос, пробудив його від гіпнозу шоколадних очей.
   — Ні, дякую. — Промовив хлопець.
   Дилія зітхнула і збиралась піти, але Олексій зупинив її, схопивши за руку. Проте так само швидко і відпустив її.
   — Диліє…
   — Так? — вона була уся в передчутті того, що він покличе її на побачення.
   — Диліє… — він дивився на неї і не міг більше нічого сказати. Ця дівчина занадто юна для нього, чи навпаки – він для неї зрілий.
   — Так? — в її очах була надія.
   — Можна мені рахунок? Маю йти. — У нього всередині усе закипіло. Як можна бути таким ідіотом?!
   — Я думала ти вже знаєш… що чаєм пригощаю я. — Сказавши це, Дилія усміхнулась і пішла геть.
   Він навіть не встиг подякувати – її вже поруч не було. А що він хотів? Він образив її. Уперше він прямо сказав, що запросить її на вечерю, а тепер просто знущається над собою і над нею.
   Олексій встав та пішов до дверей, зупинившись на хвилину у пориві все ж таки поговорити з нею. Але… Сміливість зникла, а з нею і шанс на побачення.
   Дилія стояла за стіною і дивилась на те, як уся надія на побачення, на відносини – пішла разом з Олексієм у ті двері. Сльози навертались на очі, а душу наче стискало обома міцними руками боксера. Так боляче їй ще не було ніколи. Дивні відчуття. Усе змішалось: розгубленість, страх, порожнеча та втрата – втрата того, що навіть не було її. Яке вона має право на нього? Ніякого. Він їй нічого не обіцяв. Треба забути про все. Їй скоро їхати.
   Дівчина згадала про реальний світ лише тоді, коли у неї задзвонив телефон. Дилія стояла, як вкопана, коли до неї задзвонили з телефона Туні і повідомили про те, що вона у лікарні. Дзвонив Остап наполоханий та зляканий, проте він попередив, що сьогодні відвідати її не вдасться. Туні потрібен спокій.
   Коли Дилія договорила телефоном, вона хвилин п’ять просто сиділа. Як там її бідна подружка? Чому усе так складно… Туні і так важко. Дилія зі сльозами на очах пішла ділитись новиною з татом. Рустем був настільки шокованим, що уся каструля з пловом полетіла на підлогу, утворивши гармидар.
   Зачинивши ресторан раніше звичайного, вони домовились сьогодні з Дилією вдома наготувати Чак-чак5, який так обожнює Туня. Їхня бідна дівчинка.

   Ідучи додому, Олексій був сердитий сам на себе. Як він міг так підманути надії Дилії і свої також. Він добре бачив в її очах, що вона чекала його дій, але… але він їх не виправдав. Що з ним таке? Звідки така нерішучість? Він же хоче з нею ближче познайомитись, пізнати її краще… А як це зробити, коли у нього ступор. О, Господи! Як же сильно йому кортить скуштувати її соковиті вуста. Коли вона сьогодні нахилилась і аромат її волосся вдарив йому у ніс, він наче потрапив у Райській сад, де можна було впізнати аромат жасмину та кориці.
   — О, Диліє… Диліє… Що ж ти зі мною робиш?! Обіцяю, я знайду свою загублену сміливість і ми підемо на побачення. — Цими тихими зізнаннями до самого себе він підбадьорився.

   На наступний ранок уся сім’я Дилії прийшла навідати Туню у лікарні. Рустем та Садіє доглядали за дівчиною, як за рідною дочкою. Звичайно Туня розчулилась, коли мама Дилії почала розтирати їй ніжки настоянкою від набряків.
   — Цим користувались усі жінки нашого роду. Ця настоянка – дуже допомагає
_____________________________   
5 Чак-чак (башк. сәк-сәк, каз. шәк-шәк, кирг. чак-чак, тат. чәк-чәк, узб. chak-chak/чак-чак) — східні солодощі; виріб із тіста з медом, що відноситься до кухні тюркських народів; національна страва татар і башкирів.
при набряках під час вагітності. — Масажуючи її пальчики, пояснювала вона.
   — Я сама можу. Садіє,… будь ласка, не треба. — Промовляла Туня, але її не хотіли слухати.
   — Ти моя друга донька! Тобто, Дилії я можу розтирати ніжки, коли вона втомлена, а тобі, що ні?! — вона насуплено подивилась на Туню, наче застерігаючи її, щоб більше не сперечалась. — Нічого не хочу чути! — поставивши крапку, сказала Садіє.
   — Дякую. Дякую, Садіє. — Туня усміхнулась материнській любові. Вона так сумувала за своїми батьками. Мама завжди їй розчісувала коси, заплітала їх та гладила спинку. А ввечері завжди м’яла пальчики на ніжках. У неї найкращі батьки – вона їх безмежно любить.
   — Досить, досить дякувати – бо заберу чак-чак. — Помахавши пальцем, попередила вона у друге.
   — Добре, добре, — Засміялась Туня, — більше не буду дякувати. Тільки чак-чак не забирайте. — Її сміх був дзвінким та радісним.
   — От і добре! — усміхнулась Садіє.
   — Що тобі ще принести? Може хочеш водички? Чаю? — Рустем не міг знайти собі місця.
   — Рустемчику, все добре. Я гарно почуваюсь. — Туня усміхнулась до дорогої серцю людини.
   Рустему подзвонили зі складу овочів. На тому боці слухавки казали, що все потрібне вже є і можна забрати. Але він уперся і відмовлявся кудись їхати та полишати Туню. Проте, дівчина так багато висловила вагомих аргументів, чому потрібно їхати, а найголовнішим був той, що їй потрібно поспати, - що Рустем погодився поїхати за овочами. Садіє вирішила поїхати з ним, щоб дати змогу побалакати Диліє і Туні на одинці. Попрощавшись з Тунею, Рустем та його дружина вийшли з палати.
   — Як ти, подружко? — всівшись нарешті біля Туні, запитала Дилія.
   — Слава Богу з дитинкою все гаразд. — Туня усміхнувшись, провела долонею по кругленькому животику.
   — Слава Аллаху! Розкажи мені про Паскуале. Де він був? І що взагалі сталося? — Дилія присунулась ближче, щоб уважно вислухати подругу.
   Туня зітхнувши, почала згадувати весь учорашній день в подробицях, викладаючи усю цю інформацію подрузі.

   Повернувшись додому, Дилія дивувалась тим випробуванням, якими було сповнене життя Туні та Паскуале. Але вона дуже вірила, що все буде у них добре. Так мало бути і буде! Дівчина дуже хотіла в це вірити – це б означало, що є надія і у них з Олексієм створити щось міцне, що не зламається під обставинами життя. Такими, як наприклад її довга поїздка за кордон на навчання.
   Всівшись у своїй кімнаті, і зачинивши двері, вона впала у роздуми і спогади. Коли їй було п’ятнадцять, у Джанкої6 були юнаки, які намагались залицятись до неї, але вона аж ніяк не хотіла відповідати на їхні знаки уваги. У ті часи вона була занадто юна та сором’язлива. Її завжди зупиняла сором’язливість і невпевненість у своїх силах. Згодом всі вважали Дилію гордовитою і спроби її завоювати припинились. Було неприємно, коли сором’язливість та скромність плутали з гордовитістю. Але Дилія змирилась і відтоді їй було байдуже на відносини - дотепер. Зараз же їй хотілось пізнати силу справжнього кохання. Пізнати ніжність та пристрасть, якою діляться закоханні. Відчути смак солодкого цілунку, який для неї буде уперше в житті. Як же їй хочеться, щоб цей самий дорогоцінний поцілунок, подарував їй Олексій.
   Дилія хвилювалась, що він може не зрозуміти її і не прийняти того факту, що вона цнотлива, але вона все одно хотіла спробувати. Їй здавалось, що і він теж… то чому ж і досі не зробив жодного кроку?! Цим запитанням Дилія задавалась, майже, увесь день. Але після другої половини дня, у неї в думках були лише Туня та Паскуале. Зателефонувавши подрузі, Дилія взнала, що Паскуале зробив Туні пропозицію і погодився бути батьком її дитини. Але це ж і є його дитина! Дилія все гадала – наскільки чоловіки короткозорі. Невже очевидні речі їм не під силу зрозуміти?! Це стосувалось Паскуале і Олексія.

   Наступного дня Олексій вирішив заскочити до Паскуале, запитати, як у нього справи.
   Постукавши один раз, потім другий – Олексій почув голос Паскуале і він явно був невдоволений.
   — Іду, іду.
   Двері відчинились і Олексій був шокований від побаченого. Його друга, наче пожував крокодил, а потім виплюнув.
   — Друже, що з тобою? Вигляд наче усю ніч пив. — Засміявся він.
   — Так і було. — В’яло мовив Паскуале.
   — Я не вчасно? — запитав Олексій.
   — Ні, ні. Все гаразд. Заходь. — Паскуале зробив крок назад, і жестом запросив Олексія увійти.
   Олексій увійшов до вітальні-студії і його брови злетіли від побаченого. Повний шок. Тут бігав табун? Чи був всесвітній потоп? Чи усе було разом?
   — Тут, що торнадо пройшовся?!
   Ще одна здогадка.
   — Нібито. — Зачинивши двері, він рушив за другом. — Сідай, прошу.
   Олексій оглядівся, не знаючи, де краще розміститись. Усюди були уламки скла, пусті пляшки від алкоголю та води. Він уперше бачив квартиру да і самого Паскуале у такому стані. Знаючи, його перфекціонізм і любов до чистоти – він не міг зараз упізнати Паскуале. Що з ним коїться?
   — Ти сам усе це випив? — дивлячись на підлогу, він вже нарахував дві пляшки горілки і ще дві перевернуті пляшки віски та коньяку.
   — Старався, як міг. — Начебто пожартував він.
   — Ти розумієш, що коїш?! — хлопець потер скроні довгими пальцями.
   — Ти, що не бачиш… ті майже не розпочаті… а дві пляшки горілки це… — він здався, — згоден – забагато.
   — Ти підірвеш своє здоров’я, яке відновлював кілька місяців. — Він крикнув і поглянув на ошелешеного друга. — Ти п’єш, наче у тебе всі органи на місці.
   Від цих слів Паскуале засміявся.
   — Проте селезінка не страждає від алкоголю. — Підтримавши жарт свого друга, він засміявся.
   — Ми жартуємо, але це не є жартами. — Олексій вказав на кімнату і бедлам, який у ній робиться. — Все це серйозно. Ти розумієш?! — Олексій згадував слова матері Паскуале. Вона розповідала про те, які пошкодження отримав син. Селезінки вже не було. Зламані ребра, нога, струс та забої.
   — Так, так. Я знаю, що все це не правильно. Згоден. — Він зітхнув. — Але давай зараз без нотацій і так гидко на душі.
   — Що сталося? — він підійшов до поручня дивана і сів на нього.
   — Нічого. — Він скривився від гулу в голові і згадки про розмову з Тунею. — Що це у тебе? — запитав Паскуале, дивлячись на згорток у руці хлопця.
   — Це, нове замовлення для Туні. Батько просив, щоб я їй передав цей лист, – там усе написано. Один знайомий батька побачив картину у нього в кабінеті і захотів собі роботу Туні.
   — Ясно. А чому до неї не пішов? — Паскуале пройшовся по вітальні. Нахилившись, він підняв одну із пляшок. — От, дурня! — розізлився він, коли з пляшки витекла рідина на килим. Хоча точно знав, що нервує через розмову, а не через килим. Хоча… і за це теж. Усе йшло шкереберть.
   — Заспокойся, друже! — Олексій не впізнавав його. — Я прийшов до тебе, так, як ви з Тунею разом. — Він усміхнувся. — Я гадав – вона у тебе.
   — Ти помилявся. — Пляшка полетіла у відро.
   — Ти її не знайшов? Чому мені не подзвонив? Я б сказав її номер і адресу. — Олексій пильно дивився на друга, чекаючи на його відповідь.
   — Так, знайшов. — Коротка відповідь і після неї знову гуркіт другої пляшки, яка полетіла у відро.
   — То, що тоді? Ти посварився з нею? — все допитувався він.
   — Краще б я у той парк не ходив! — озвірівши, він вдарив кулаком по барній стійці.
   — Чому? — Олексій встав, і насупившись, дивився на хлопця.
   — Бо вона… — він не міг її образити. Він ніколи не образить і не скаже щось про неї в присутності іншої людини. Хай там як, – він кохав її. Кому він бреше – він її і досі кохає. Нічого не змінилось. — Вона… Це важко… Давай поки що не про це.
   — Але, як же так? Ти ж її шукав. — Він не міг допетрати, що сталося.
   — Не хочу про це говорити. — Паскуале сумно усміхнувся.
   — Зрозумів. Не будемо про це. — Олексій прокашлявся, не знаючи, що запитати.
   Паскуале вдячно усміхнувся.
   — То ти зараз… працюєш в тата? — запитав Паскуале, змінюючи тему.
   — Так, так. — Він збадьорився, почувши про роботу. — Ми проводимо щорічний аукціон антикваріату. Усі гроші підуть на благодійність. У лікарню потрібні інкубатори для недоношених немовлят.
   — Це благе діло. Я прийду обов’язково. — Усміхнувся щиро Паскуале. Він любив допомагати, і сам не раз робив благодійні виставки, на яких збирали кошти для тих, хто їх потребує.
   — Я радий це чути! Знав, що ти таке не пропустиш. — Олексій підвівся, та підійшовши до Паскуале, по-дружньому ляснув друга по плечу. — Ну добре, тоді я піду. А ти дивись дурниць не роби. — Він вказав на пляшки.
   — Повір, мені було вдосталь і одного разу. — Сумна напівусмішка з’явилась на обличчі Паскуале.
   — От і добре! — Олексій попрямував до виходу.
   — До зустрічі, друже. — Паскуале ляснув по плечі Олексія.
   — До зустрічі.
   Вийшовши за двері, Олексій сумно зітхнув. Його другові погано. Що ж там сталося?
   Хлопець сів у авто і поїхав на роботу. Справ було «хоч греблю гати». Треба було по троху братися за справи, а він геть усе звалив на батька. Тож… сьогодні він увесь в роботі. Але як працювати? Коли у голові лише шоколадні очі Дилії. Олексій усміхнувся, згадуючи її прекрасне обличчя.

   По-обіді наступного дня Олексій мав домовитись з Тунею про зустріч у кафе. Це був його шанс знову побачити Дилію, насолодитись її присутністю.
   Набравши номер Туні, він чекав на її голос у слухавці. Але з першого разу додзвонитись не вийшло. Він встиг засмутитись, але знову набрав номер.
   — Алло.
   Олексій зрадів. Є шанс побачити Дилію.
   — Вітаю. Це Олексій. Я не вчасно? — запитав хлопець.
   — Ні, ні, ну що Ви. Я вас слухаю.
   — Здається ми домовились – просто Туня і просто Олексій. — Його голос ставав все теплішим.
   — Так, так – звичайно пам’ятаю. — Усміхнувшись, відповіла дівчина.
   — Вже у друге дзвоню. Радий, що ти узяла слухавку. — Його голос був жвавим та усміхненим. — У мене є для тебе нова робота. Якщо у тебе є час, я б хотів зустрітись і все обговорити.
   — Звичайно! Коли?
   — Можемо зустрітись через годинку у твоєму кафе, де ти працюєш. — Він усміхнувся, згадавши красуню Дилію.
   Туня знала, чого саме він захотів зустрітись у кафе. Очі Дилії не залишать байдужим нікого.
   — Добре. Я буду у кафе, рівно за годину.
   — Тоді до зустрічі.
   — До зустрічі.
__________________________     
6 Джанко́й (крим. Canköy, рос. Джанкой) — місто республіканського підпорядкування у складі Автономної Республіки Крим, адміністративний центр Джанкойського району. Україна.