Глава 5.

  Дилія слухала нотації батька про те, що вона не зупинила Туню приходити сюди у друге. Але ж це «неслухняне дівчисько», як висловлювався Рустем, вже була у кафе сьогодні з ранку і хотіла братися до праці. А зараз знову тут. Але Дилія пояснила йому, що у неї якась тут зустріч і, що працювати вона не збирається. Рустем задоволено зітхнув.
   Дилія вийшла у зал, щоб подивитись чи є нові клієнти.
   Коли Олексій увійшов у кафе, Туня вже там сиділа. Привітавшись з нею, він сів за стіл і його очі почали шукати свою красуню, свою пташечку. І от вона… Його дихання прискорилось, а у скронях відбивало стук серця. Привітавшись, вони поглянули одне на одного, але Дилія була якась інакша. Видно він добряче розчарував її тоді.
   Олексій бачив, що до нього телефонував Паскуале, але не міг узяти телефон – навпроти нього Туня і красуня Дилія.
   — Що Вам принести? —  Дилія червоніла і ледь вимовляла слова.
   — Можна на ти. Ми, здається, ще того разу домовились. — Так само червоніючи, та нерішуче вимовляючи слова, підкреслив Олексій.
   Він зрозумів, що вона розсерджена за його поведінку. Треба усе виправити.
   — Вибачте… — Дилія зашарілась, мабуть, у п’яте за три хвилини.
   Вона сама не знала чого знову перейшла на «Ви», але напевно вона хотіла показати йому, що годі тягнути з цим запрошенням на вечерю!
   Олексій невдоволено глянув на неї, але її мила та така чарівна усмішка – обеззброювала його, залишаючи безслівним.
   — Ти. — Повторив він.
   — Добре, добре. Що тобі принести? — підкресливши слово «ти», вона усміхнулась і її пухкі губки стали, ще сексуальнішими.
   Їй не хотілось знущатись чи здаватись гордою, як вважали інші, тому вона з радість знову перейшла на «Ти».
   — Ось і добре! — Він повинен її запросити на побачення. Але не зараз, щоб не наполохати. — Мені, будь ласка, каву.
   — За мить, я її принесу. — З цими словами Дилія пішла до кухні, усміхаючись, наче отримала подарунок.
   Але чому він замовив не чай? Можливо він натякав на те, що це все… кінець історії… Але ж вона навіть не встигла набути чогось поза межами «чаю».
   Туня усміхалась дійству, яке перед нею відбувалось. Гарно і так мило.
   — Ну, що до справи? — запитала Туня.
   — Так, так. Один знайомий мого батька побачив твою картину. Він у захваті!
   — Вау! Нічого собі! — Туня засяяла.
   — Так, от він хоче, щоб ти намалювала йому картину. Усе, що тобі потрібно знати – тут. А ще там маленький аванс. — Протягуючи Туні конверт, пояснив Олексій.
   Туня узяла пакунок.
   — Все зроблю. Як завжди – тиждень. Як звати замовника? Просто цікаво. — Жіноча цікавість узяла верх.
   — Петро Кухар. Він працює з татом. Колекціонер антикваріату.
   — Зрозуміло. — Вона усміхнулась. — Дякую тобі.
   — За, що? — здивувався він.
   — Як за що?! За те, що люб’язно виконуєш доручення тата і даєш мені роботу.
   — Ти супер-художник! У тебе талант! Я радий, що знайомий з тобою. — Щиро сказав Олексій.
   — Навзаєм. — Туня мило усміхнулась. — Мені час іти. Буду працювати над картиною.
   — Успіхів. — Хлопець підвівся, коли встала Туня.
   Манери, як в тата. Туня усміхнулась.
   — Дякую, ще раз. До зустрічі.
   — До зустрічі. Набереш мене, коли робота буде готова.
   — Звичайно.
   — Ти, що вже ідеш? — запитала Дилія, підходячи до столика.
   — Так, люба. Маю бігти, щоб встигнути написати картину. — Туня відійшла від столика і додала: — Піду зайду до Рустема на кухню, а потім одразу додому.
   Дилія швидко закліпала оченятами, не знаючи, що робити. Зараз вона залишиться з Олексієм наодинці. Її серце ледь не вистрибувало з грудей.
   Туня усміхнулась парочці і пішла до кухні.
   — Твоя кава. — Дилія частіше задихала, коли відчула його пальці на своїх. Він ледь торкнувся її пальчиків, коли брав чашку з напоєм.
   Їхні погляди зустрілись. Це, щось нове для обох.
   — Дякую. — Він ледь вимовив слова.
   — На здоров’я. — Мовила Дилія, і у туж мить швидко пішла до іншого столика, приймати замовлення.
   Олексій надпив каву і задоволено зітхнув. Він майже цілу ніч не спав, допомагаючи батькові, з документами на аукціон. Кава була йому потрібна, як ковток свіжого повітря. Зараз він її доп’є і… якщо наважиться,… запросить Дилію на вечерю.
   Доки хлопець гадав та набирався рішучості, до Дилії хтось підійшов і цей хтось був чоловічої статі. Олексій від злості стиснув чашку і розлив на себе каву. Вилаявшись собі під ніс, він почав спостерігати за красунею і «чудовиськом». Хоча Олексій розумів, що хлопець, який стояв біля Дилії – просто красунчик і це його бісило. Невже Дилії подобаються такі?
   Дилія усміхнулась Дмитру, який прийшов до її батька взнати скільки м’яса йому потрібно на завтра. Хлопець щиро усміхався Дилії і розпитував про її навчання, а вона запитувала про його справи у бізнесі. Він декілька місяців тому відчинив м’ясний магазин, і усе, що було в ньому – Рустем вихваляв та щиро радів мати такого постачальника.
   Доки Дилія мило розмовляла з хлопцем, який схожий на модель із глянцю, Олексій скаженів. Він геть не чув, про, що вони розмовляють і це його дратувало, ще більше. Блондин з блакитними очима, правильні риси обличчя, у пристойній фізичній формі і у якого усмішка на мільйон – зараз зваблював його красуню. А він у цю мить пас задніх. Олексій так розсердився, коли Дилія пішла з ним у наступний зал і навіть не підійшла до нього, що шквал емоцій накрив його з головою. Він дістав з кишені готівку і поклав під чашку з кавою – декілька купюр. Він був злий на Дилію, але найбільше на себе. Дилія взагалі не винна. Це він бовдур, який і досі ввагається.
   Олексій встав і пішов геть. З таким настроєм, навряд чи можна запрошувати дівчину, на вечерю.
   Провівши Дмитра до кухні, для розмови з батьком, Дилія повернулась до залу в надії підійти до Олексія, але… його вже там не було. Вона підійшла до столика і побачила розлиту каву та гроші. Її це обурило і образило. Що він собі думає? Що він центр всесвіту?! Дурень! І досі вагається. І раптом до Дилії дійшло – він її ревнує до Дмитра! Вау! Дилія заплескала у долоні, чим змусила відвідувачів повернути на неї свої зацікавленні обличчя. Дівчина розчервонілась і миттю пішла до кухні.

   Олексій сів у авто та поїхав до батьків. Доки їхав все гадав, з яких пір він став настільки не рішучим, ревнивим та сором’язливим? Він не такий! Це все Дилія: - її очі, її губи, волосся з ароматом жасмину та кориці, уся вона створена для кохання. Для його кохання. Невже він так швидко закохався у дівчину з якою вони мали лише короткі розмови. Доки його думки бігали із одного кутка в інший, він доїхав до помешкання батьків.
   Постукавши у отчий дім, він знав, що відчинить мама. Так і було.
   Вже з пів години, Олексій був з батьками за столом у кухні, але його думки були біля Дилії.
   — Хто вона? — запитала мама.
   — Що? Вибач мам, я не зрозумів. — Олексій вийшов з «Нірвани» та подивився на вродливу жінку з чорним волоссям до плечей, з блакитними очима, з віями, які наче метелики опускались та підіймались. Мамині вуста майже завжди були усміхненими, але сьогодні це була не просто усмішка. Вона читала його, як розгорнуту книгу. Так, і у його житті була нова глава – Дилія.
   — Як звати ту красуню, яка заполонила твої думки. — Мати простягла руку на столі і ніжно узяла долоню сина у свою.
   Він усміхнувся, дивлячись на мати, а потім на батька.
   — Дилія. — Видихнув її ім’я він. — Вона неймовірно гарна та мила.
   — Коли познайомиш? — запитав батько.
   — Не знаю. — Знизивши плечима, Олексій зробив ковток кави.
   — Як це? — здивувалась мати і додала: — Я хочу з нею познайомитись.
   — І я… — усміхнувся Олексій. — Розумієте, я ніяк не можу запросити її на побачення.
   — Ти і не можеш?! — засміявся батько. — З п’ятнадцяти років ти зустрічаєшся з дівчатами. Здається у тебе ніколи не було проблем у цій сфері. — Він знову засміявся.
   — І я так гадав… але…
   — У чому тоді справа? Ти закохався! — підсумувала мама. — Точно! Це кохання! — її губи розійшлись в широкій усмішці.
   — Гадаю, що так. — Мовив Олексій. — Так! Тверде так! Я закохався! — зізнавшись не лише собі, але і родині – Олексій відчув дивовижне тепло в середині. В грудях наче вогонь запалав. Що ж буде з ним тоді, коли він зізнається у коханні Дилії? Він вибухне від щастя. Але до цього моменту йому, хоча б спочатку запросити її на побачення.
   — У неї гарне ім’я. — Промовила мама і стиснула долоню сина.
   — Вона кримська татарка. — Пояснив він.
   — Вона мусульманка. — Тато подивився на сина.
   — І що? — насупившись, запитав Олексій.
   — Я просто хотів сказати… чи захоче її родина… хлопця, який сповідує іншу релігію. От і все. Нам байдуже, хто вона за віросповіданням, чи який колір її шкіри, чи вегетаріанка вона, чи ні – нам аби ти був щасливий. Я буду дуже радий, коли ти приведеш її у наш дім.
   — Дякую. Дякую вам за підтримку. Люблю вас. — Олексій узяв мамину руку і підніс її до губ.
   — І ми тебе любимо, синку. — Встаючи зі стільця, тато похлопав сина по плечу.
   — Люблю тебе, мій синочку. — Мама розчулилась від цих розмов та щирих зізнань. Їхня родина це міцна стіна, яку обвиває трояндовий кущ любові.
  
   Лежачи вже у своєму ліжку, в заміському будинку, він усміхався тим приємним відчуттям, які оселились у його душі. Дилія полонила його. Він має набратись сміливості і запросити її на вечерю.
   Погладжуючи Синая, який влігся у ліжко господаря – вони обоє провалювались у дивні сни. Синай усміхався, бігаючи по галявинці у своїх сновидіннях, а Олексій був у дурмані, від соковитих вуст Дилії.

   Дилія знову не бачила Олексія цілий день, якщо бути точною то півтора. Він учора так і не прийшов. Видно образився за її розмову з Дмитром. Але ж він не повинен приходити кожного дня? Можливо у нього просто справи і він не зміг прийти, але все ж таки вона надіялась, що сьогодні її красень завітає до неї.
   Ноги підкосились і з рук ледь не впали тарілки, які вона несла на кухню, щоб помити, коли вона побачила, що до зали увійшов Олексій. Сьогодні він ще вродливіший аніж завжди. Сьогодні він не так офіційно вдягнений, на ньому: сині джинси з потертостями, снікерси чорно-білі, та чорна парка – вигляд молодіжний та сексуальний. Він якийсь інакший у цьому образі – нібито більш рішучіший. Дилія це побачила у його очах, його ході, коли він не зупинявся ні на крок, щоб дійти до столика і зупинитись біля неї.
   — Привіт, Диліє. — Він усміхнувся своєю фірмовою, найчарівнішою усмішкою і додав: — Як справи? — його голос був не таким рішучим, як хода.
   — Привіт, Олексію. — Її голос теж охрип, але це скоріше відбувалось від збудження – дивлячись на нього, аніж від хвилювання. — Дякую, у мене все чудово. — Усміхнулась вона.
   Олексій, замислився. Чи бува її така шалена життєрадісність, не пов’язана з тим хлопцем? Він в’яло усміхнувся. Олексій – «Я все можу!», поступився Олексію «Що ж робити?».
   — Можна мені кави. Погано виспався сьогодні. — Пояснив він.
   Дилія у ту ж мить перестала усміхатись. Можливо, якась красуня не давала йому спати?
   — Так, звичайно. Я миттю. — Дилія збиралась піти, але голос Олексія її зупинив.
   — У тебе дуже гарна усмішка – посміхайся частіше. — Здавалось з легень видавили усе повітря, лише серце калатало у скронях.
   Дилія зупинилась і широко усміхнулась.
   — Дякую. — Відповівши на його комплімент, вона почервоніла. — Зараз принесу каву.
   Дилія пішла до кухні. Увійшовши, вона поглянула на батька та Туню, ті щось жваво обговорювали, доки не побачили Дилію і її усмішку на тридцять два зуби.
   — Що таке доню? — батько інстинктивно усміхнувся радощам доньки.
   — Нічого, просто все супер! — сказавши це, вона швидко почала робити каву.
   — Ти якась дивна. — Не перестаючи усміхатись, промовив Рустем.
   Дилія усміхнулась ще ширше.
   — Привіт, подружко.
   — Привіт, Диліє. Ми вже бачились. — Засміялась вона.
   Рустем та Туня сиділи і спостерігали за цією маленькою бджілкою.
   Так само, як вона влетіла в кухню, вона так само і вилетіла з нею. Просто вміст у руках змінився – брудний посуд на чашку кави.
   До цього, як Дилія влетіла до кухні, Туня розповідала Рустему останні новини свого життя. Рустем радів, як дитина коли почув, що Паскуале повернувся у життя Туні.
   — На чому ми зупинились? — запитав він.
   — Паскуале повернувся. — Радісно мовила Туня.
   — Я знав, знав, що він повернеться! Ти неймовірна дівчина: добра, розумна, гарна та працьовита! Тільки бовдур би не повернувся. — Рустем тараторив та бігав по кухні, готуючи плов.
   — Дякую, Рустемчику. — Усміхнулась Туня, червоніючи від його слів.
   — Який же я радий! Який радий! — все повторював і повторював чоловік.
   — Рустемчику, я… я… маю дещо тобі сказати… — не рішуче мовила Туня.
   — Кажи. — Він зупинився і уважно подивився на неї.
   — Я не зможу більше працювати. — Вона опустила очі, а потім нерішуче зі сльозами на очах знову подивилась на Рустема. — Пробач мені.
   — Настуню… Квіточко, моя. Ти мене налякала! Я і не сумнівався, що розумний чоловік не дозволить своїй коханій жінці працювати. — Він підійшов до неї, та узяв її долоні у свої руки. — За, що мені тебе пробачати?! Я люблю тебе, донечко. І я радий, що ти нарешті щаслива. Я б і сам тобі більше не дозволив працювати, а відвіз би до батьків, таку неслухняну дівчину. — Він намагався приховати сльози щирої любові до цієї неймовірної дівчинки.
   — Рустемчику… Мій, Рустемчику. Дякую, дякую, дякую тобі за все. — Вона обійняла його що сили, та поцілувала у щоку.
   — Ну, ну дитинко, не плач. А то я і сам… — він шмигнув носом. Його батьківські обійми були щирими та сповненими любові.
   — Ти завжди, завжди був поряд. У найскрутніші часи, ти допоміг мені. Я завжди буду тобі вдячна. — Крізь сльози мовила Туня.
   — Ну, що ти таке кажеш, ти ж для мене рідна. Ти ж знаєш, моя родина – це твоя родина. Ми завжди раді вам обом. Тобі та Паскуале.
   — Знаю. — Її плечі тремтіли, а голос був ледь чутним.
   — Що тут коїться? — увійшовши до кухні, запитала Дилія.
   — Привіт, подружко. — Відійшовши від Рустема, Туня витирала заплакані оченята.
   — Привіт. Чому ти плачеш? Що сталось? — злякано запитала Дилія.
   — Нічого, все гаразд. — Шмигнула носиком, Туня додала: — Зараз усе розповім.
   Узявши Дилію за руку, вона провела дівчину за столик. Вказавши їй на стілець, Туня сіла навпроти неї і почала розповідати про нові новини свого життя.
  
   Дівчата сиділи і теревенили майже п’ятнадцять хвилин. Сміялись, плакали, то взагалі все робили одночасно, дівчата - це взагалі інша «планета», а коли ще одна з цих «планет» при надії, то довкола неї ще й гормони у два рази більше кружляють.
   Рустем лише міг споглядати і хитати головою, не розуміючи, що коїться з цими дівчатами.
   Дилія тихо нахилилась до Туні і промовила:
   — Олексій знову тут.
   — Я ж казала, що ти йому сподобалась! — Туня радісно усміхнулась.
   — Тихіше, тихіше. Я не хочу, щоб батько почув. — Схвильованість Дилії перейшла на Туню.
   — Ти гадаєш, що Рустем буде проти?
   — Навряд. Ні, не буде… — Дилія важко зітхнула: — але я маю довчитись… я обіцяла татові.
   — Можна поєднати ці дві речі. Навчання, це одне, а кохання… — Туня замріялась про вуста Паскуале.
   — Можна, якщо не навчаєшся за кордоном. — У друге зітхнула вона і засумувала.
   — Я геть забула, що ти навчаєшся не тут. Але… Можливо, Олексій…
   — Що? Захоче мене чекати? Навряд. — Її очі з життєрадісних перетворились на сумні.
   — Не сумуй. Все буде добре. Якщо це буде справжнє кохання, він зачекає. — Туня намагалась її підбадьорити та повернути блиск в очах. — Тим паче, як я знаю, він теж буває за кордоном по роботі.
   — Так? — радісно запитала Дилія і в її оченятах поселилась надія.
   — Так.
   — Дякую, тобі. — Дилія усміхнулась.
   — За, що?
   — За те, що ти моя подруга. — Просто відповіла вона, усміхаючись широкою і непідробною усмішкою.
   — Хіба за таке дякують?! Я рада, що ми подружились. Це доля. — Усмішка Туні була копією Дилії. Туня знала, що вони обоє готові вже розрюмсатись від цих сентиментів, тому запитала: — Чому, ти і досі тут?
   — А що я маю робити? — здивувавшись, вона широко відкрила очі.
   — Іти до залу. Підійти до Олексія і запитати, як справи на роботі.
   — Ні, ти що! — вона похитала головою.
   — Тобі він подобається?
   — Дуже. — Зізнавшись, Дилія почервоніла.
   — Тоді може даси хлопцю шанс?
   — Можливо. — Розреготалась вона, а потім додала: — Я точно хочу дати нам шанс.
   — От і молодець! Тоді уперед. — Вона встала і потягнула подругу за руку. — Підіймайся!
   Дилія підвелась, обійняла подругу і засміявшись, пішла у зал – давати шанс чомусь новому і прекрасному.
   Туня насупилась, нібито згадуючи, що вона важливого забула. Аж раптом, відкривши рота літерою «о», вона згадала, що забулась про картину, яку мала намалювати для знайомого пана Євгена.
   Попрощавшись з Рустемом, і мовивши, що буде часто заходити, та ще купу разів подякувавши за все, вона вибігла до залу. Оглядівшись, Туня шукала Дилію та Олексія.
   Де ця парочка?
   Нарешті побачивши їх, вона миттю опинилась біля них.
   — Привіт, Олексію. Картина буде за кілька днів. — Затараторила вона.
   — Добре, добре. — Він усміхався та червонів – з ним це завжди, коли поруч Дилія. — Як там… — він хотів запитати про Паскуале, але Туня перебила.
   — Вибач, маю бігти. Виконувати замовлення. Усім гарного дня. — Цмокнувши Дилію у щічку, та помахавши рукою Олексію, вона вилетіла у двері, та вийшла на вулицю.
   Дилія, усміхнувшись, згадала про слова Туні «запитай, як справи на роботі».
   — Допізна працював? — нерішуче запитала дівчина, узявши всю свою волю у маленький кулачок.
   — Що? — не очікуючи будь яких дій чи слів Дилії, він розгубився.
   — Ти казав, що не спав майже… от, я і запитала… допізна працював? — переминаючись з ноги на ногу, вона червоніла своїй рішучості.
   — Так, з батьком готуємо аукціон – роботи дуже багато. — Хрипко відповів він, дивлячись, як її язичок облизнув нижню губу. Коли ж вже він це зможе зробити? Він голосно ковтнув.
   — Аукціон?! — зацікавлено запитала Дилія.
   — Так. — Йому сподобалась її реакція на те, чим він займається. — Зараз ми дізнаємось про усі лоти – тобто, де і звідки узялась та чи інакша річ.
   — Як цікаво! — із захватом, сказала дівчина і додала: — Вивчаючи речі, дізнаєшся багато цікавого про людей, про світ, який їх оточував… історія… як цікаво… — замріяно гомоніла вона і лише зараз помітила, як дивився на неї Олексій. Це був захват.
   Він милувався не лише її вродою, але й жвавим розумом. Йому сподобалось з якою цікавістю Дилія говорила про старовині речі. Треба буде якось показати їй дивовижний світ антикваріату.
   — Якщо хочеш… — почав Олексій, але його перебили.
   — Дівчино, можна Вас? — запитала дівчина за сусіднім столиком.
   — Так, так – вже іду. — Дилія усміхнулась Олексію і додала: — Я обов’язково ще підійду. — Наче метелик, вона залітала по залі і опинилась там, звідки її гукала дівчина.
   Олексій невдоволено та розчаровано зітхнув. Чому коли він наважився, то знову щось мусить завадити її запросити на побачення?!
   У його роздуми увірвався телефонний дзвінок. Відповівши, він дізнався, що батькові потрібні документи, які були у нього. Олексій мусив піти. Знову невдача! Він був злим та пригніченим. Усе шкереберть.
   Він встав зі столу і підійшов до Дилії.
   — Вибач, будь ласка,… маю йти. Батько телефонував і просив завести йому документи. — Він дивився прямісінько їй у вічі. — До скорої зустрічі, Диліє.
   — До скорої зустрічі, Олексію. — З надією в очах, відповіла дівчина.
   — Геть забувся, — він дістав з кишені гаманець.
   — Будь ласка, не ображай мене… я пригощаю. — Торкнувшись його руки, щоб зупинити, вона зашарілась, а він голосно ковтнув.
   Її тепла долонька зігріла не лише його руку, але і душу.
   Серця калатали навипередки, дихання завмерло, а тепло розливалось по венах.
   Дилія швидко забрала руку і закусила губу, чим змусила Олексія облизати свої пересохлі губи.
   — Тоді з мене… дуже багато запрошень на каву. — Ніяково усміхнувшись, він додав: — Сподіваюсь, що це буде дуже скоро.
   — Люблю каву. — Даючи зелене світло, Дилія була, як червона троянда.
   — І я. — Він здивувався своїй безглуздій фразі. Звичайно він любить каву, якщо запрошує її саме на ню. Що він варнякає?! — До зустрічі. — Повторив він.
   — До зустрічі.
   Усміхнувшись одне одному, він пішов до виходу, а вона повернулась до праці.
   Дилія почувалась на сьомому небі від щастя. Її переповнювали незвідані раніше почуття – це була повна ейфорія! Коли вона торкнулась Олексія, час нібито зупинився. Вони були лише двоє. Вона б могла вічність дивитись у його зелені очі. Ці дивоглядки їй до смаку. Цей чоловік заполонив її думки, сни та забрав із собою її спокій.