Глава 6.

   Вона мріяла, щоб усі її потаємні бажання, її сни стали дійсністю. І ось перший крок – зроблено! Нарешті вони зійшли з доріжки невизначеності. Вона добре знала, що подобається йому, а він знав, що це навзаєм. З радісними думками вона пішла до кухні, виконувати свою роботу.

   Олексій привіз татові папери. Майже дві години зайняло, щоб усе перевірити, підрахувати, зробити декілька важливих дзвінків і випити три чашки міцної кави. Коли усе було зроблено, Олексій поїхав навідати Паскуале.
   Доїхавши до студії друга, він вийшов з автівки і почимчикував до входу. Увійшовши у середину, він усміхнувся – багато цікавих картин говорили про те, що скоро тут буде грандіозна виставка.
   — Привіт друже! — привітався Олексій.
   Паскуале підняв голову і побачив усміхненого друга.
   — Привіт. — Він запросив його жестом сісти навпроти нього. — Сподіваюсь, я тебе побачу на виставці?
   — Звичайно! Ще питаєш?!
   — Радий це чути. — Паскуале потер чоло і запитав: — Туня знає, що ми друзі?
   — Ні. А що? — здивовано запитав Олексій.
   — Хай поки, що не знає. Добре?
   — Що ти задумав? — його брови зійшлись на переніссі.
   — Потім розповім, але мені буде потрібна твоя допомога. — Він загадково усміхнувся.
   — Це хоч, щось законне? Не треба буде Туню викрадати? — пожартувавши, він розреготався і його сміх підхопив Паскуале.
   — Не хвилюйся. Усе законно. — Хлопець постукав пальцями по столові і запитав: — Коли у вас з батьком буде аукціон?
   — За тиждень.
   — Ми обов’язково з Тунею прийдемо. — Усміхнувся він.
   — Так Ви помирились? Все у вас гаразд? Останнього разу, коли я тебе бачив, ти був… м’яко кажучи, не дуже у гарному стані. — Зауважив Олексій.
   — Так, у нас все добре! Grazie a Dio! — Паскуале дякував Богу за те, що його кохана поруч.
   — У мене запитання Паскуале. — Він нерішуче почав.
   — Слухаю.
   — Туня і ти… Тебе можна привітати?
   Паскуале широко усміхнувся.
   — Так!
   — Тебе можна двічі поздоровити?!
      — Так! — Паскуале засміявся і промовив: — Так, я стану батьком!
   — Це чудово! Я за тебе дуже радий! — Олексій щиро радів за Паскуале.
   — Дякую. Дякую. Сподіваюсь, що ти теж дуже скоро зможеш поділитись такою радісною новиною.
   — Можливо. — Він згадав Дилію і засяяв.
   Ще зарано таке обдумувати, але думки самі прокрались у голову. Він уявив, як ця мила, маленька пташечка буде плекати їхнє гніздечко. Як у них з’являться пташенята, а дім буде сповненим кохання та затишку. Йому ще навіть не вдалося запросити Дилію на побачення, а він, як «дівчинка» замріявся про весілля і смокінг.
   — Ммм… ти щось приховуєш? — Паскуале примружився, нібито намагався читати його думки.
   — Я познайомився з однією дівчиною. Її звати Дилія – вона красуня. — Його очі виказували захват. — До речі нас познайомила Туня. 
   — Ого! Це напевно донька Рустема. — Здогадався він. — І, що там у вас?
   — Поки, що… поки, що… Я не можу запросити її на побачення. — Важко зітхнув Олексій.
   — Ти чого?! Ти ж ніколи не був сором’язливим «хлопчиком». — Паскуале здивовано дивився на друга.
   — Ага… Це було колись. Доки, я не зустрів Дилію. Розумієш – ця Квітка, вона… вона… не схожа на усіх інших. І я боюсь її наполохати.
   Він лукавив. Він не так боїться наполохати її, як просто втрачає біля неї здатність зрозуміло розмовляти.
   — Розумію тебе друже. Розумію. — Усміхнувся Паскуале.
   — Але, треба діяти. Ти ж розумієш?! — він нахилив голову і його брови злетіли до верху.
   — Розумію. І я над цим працюю. — Він випрямився на стільці.
   — От і добре!
   — А тепер до справи, як мені поводитись, коли ти з Тунею?
   — Ти не знаєш мене. Ми бачились кілька разів.
   — І, що, навіть тоді, коли ви прийдете на аукціон? — він був ошелешений, проханням Паскуале.
   — І навіть тоді.
   — Що ж ти задумав?
   — Є одна ідея. І ти мені допоможеш. — Усміхаючись, сказав Паскуале.
   — Тоді розповідай, що ти задумав.
   Паскуале нахилився до друга і усміхаючись, як Чеширський кіт, почав розповідати свій план. А план був такий – він замовляє у Туні картини через Олексія, бере усі картини з їхнього будинку, позичає в її друзів картини і робить її персональну виставку. Декілька тижнів і все готово.
   Олексію сподобався задум і він охоче погодився на нього.

   Минув цілий день від тоді, як Олексій бачив Дилію. Учора він мусив бути весь час на роботі і домовлятись про світло, фуршет і усілякі дрібниці, які ніхто не помічає, але вони важливі – таке навіть, як, з якої сторони продемонструвати лот, чи де краще посадити гостя з поганим зором. Усе владнавши, він валився з ніг, тому, як тільки прийшовши у свою двокімнатну квартиру, прийняв душ і одразу ліг спати.
   Сьогоднішній день говорив про те, що він побачить Дилію. Спочатку він скасував усі справи, а потім йому подзвонила Туня, – ділячись гарною новиною, що замовлення вже готово. Домовившись зустрітись у кафе, – Олексій був на сьомому небі від щастя.

   Дилія чекала Олексія увесь вчорашній день, але пізно ввечері зрозуміла, що він не прийде. Невдоволення, та сумні зітхання вона забрала із собою додому. Тато і мама цілий вечір розпитували в чому справа, але Дилія не могла поки що розповісти про Олексія. Вона мала бути впевненою, що у них щось вийде і лише тоді вона все розповість батькам.
   Лише у другій ночі вона змогла заснути.
   Сьогодні ж вона продовжила чекати на свого красеня і кожного разу, як двері відчинялись її серце вилітало з грудей. І ось, знову, двері відчинились. На цей раз її шалене сердечко і її шоколадні очі побачили того єдиного, про кого мріяли. Одразу за ним увійшла Туня.
   Дилія завмирала кожного разу, коли їхні очі з Олексієм зустрічались. У цю мить з хлопцем відбувалось теж саме, що і з його Пташечкою.
   Зустрівши Олексія та Туню усмішкою біля столика, вони привітались одне з одним. Дівчина пішла до кухні принести чаю та кави, а коли повернулась почула чудову новину – Олексій замовив Туні ще три картини.
   — Це все татові друзі. — Мовив хлопець.
   — Я щиро здивована та вдячна. Не можу у це повірити?! — Туня відчула, як жар охопив її щічки. Вона була безмежно щаслива таким поворотом обставин.
   — Чому це тебе дивує?! Ти талант! Цього слід було очікувати! — промовила Дилія, ставлячи на стіл одну чашечку кави та зелений чай.
   — Дилія, не перебільшуй. — Туня зашарілась.
   — Але так і є! — підтримав Дилію Олексій. Їхні очі зустрілись і вони у мить забули про, що говорили.
   — Дякую Вам. — Так само червоніючи, сказала Туня. — Тоді мені пора братись до справи. Я піду.
   — Вже? — Дилія прийшла до тями.
   — Так, люба. Рустему передай па-па і скажи, що скоро навідаюсь. — Усміхнулась Туня до подруги.
   — Добре. — Дилія усміхнулась і помітила, як задивився на неї Олексій.
   Дівчину покликали відвідувачі і та швиденько побігла до іншого столика. Залишившись з Олексієм наодинці, Туня запитала:
   — Чому не запросиш її на побачення?
   — Хто, я?! — подив Олексія був таким наївним. — Що так усе помітно?
   — Поганий з тебе конспіратор. — Засміялась дівчина.
   — Я не знаю… Духу не вистачає. Боюсь, що відмовить. — Зізнався хлопець.
   Він це промовив у голос?!
   — Хіба ти не бачиш, як вона на тебе дивиться?! — Туня дивувалась цим обом.
   — Гадаєш, у мене є шанс?
   — Є, повір!
   Туня зловила себе на цікавій думці, якраз тоді, коли Дилія проходила повз їхній столик. Туня помахала їй рукою.
   — Щось принести? — запитала дівчина.
   — Ні, ні люба. Просто хотіла запитати…
   — Що саме? — усміхнулась Дилія, знову червоніючи, біля Олексія.
   — Через кілька днів, у галереї Паскуле відбудеться виставка. Я дуже хочу тебе Дилія, і тебе Олексій бачити на цій виставці. Ви можете прийти разом. — Туні бракувало лише пелюстків троянд, якими б вона посипала закоханих, як купідон. — Ну, що згода?
   Олексій оторопів. Його вже запросив Паскуале, але дівчатам зась про це знати.
   — Звичайно! Я тільки за! — він широко усміхнувся. — Підеш зі мною Диліє?
   Це був його шанс. Дякуючи Туні.
   — Ну, я не знаю… — Дилію охопила паніка.
   — Що означає «не знаю»? — Туня насупилась до дівчини.
   — Просто… я працюю… — нерішуче відповіла вона.
   Дилія зрозуміла, що це буде справжнє побачення і її охопили хвилювання. Вона ще ніколи не була на побаченнях. Як себе поводити? Вона так цього хотіла, а тепер у неї ступор.
   — Не хвилюйся. Ми все владнаємо. — Запевнила Туня, і стверджуючи, запитала: — Правда, Диліє?!
   — Так. Добре. Я згодна. — Видихнувши, швидко погодилась Дилія.
   Олексій з полегшенням зітхнув.
   — Я дуже радий. Дякую, Диліє. — Усміхаючись, наче дитя, яке отримало цукерку, сказав Олексій.
   Дилія сором’язливо усміхнулась і хитнула головою, нібито кажучи, «нема за що».
   — Мене чекають. Маю бігти на кухню. — Мовила Дилія.
   — Тоді пізніше домовимось. — Усміхнувся Олексій до дівчини, яка захопила його думки.
   — Так, звичайно. — Дилія усміхнулась і швидко пішла до кухні.
   Коли Дилія зникла за дверима, Олексій мовив до Туні:
   — Дякую.
   — Завжди, будь ласка. — Туня весело підморгнула. — Тепер усе в твоїх руках.  Як то кажуть «вода камінь точить».
   — Я дуже постараюсь, щоб усе вийшло. — Він увесь сяяв.
   — Я передзвоню тобі пізніше і скажу о котрій приходити.
   — Буду чекати. Ще раз дякую. — Усмішка не сходила з його обличчя, роблячи його дуже милим.
   — Будь ласка. Па-па.
   — Па-па.
   Туня поспішила до виходу. Сьогодні ж треба було починати роботу.
   Олексій усміхався не лише всередині себе, але й не приховував це зовні. Розплившись в усмішці, – він відзначав нову важливу подію у своєму житті. Він намагався закусити губу, щоб не видавати надмірного щастя, безмірної радості та шаленого тріумфу, – але нічого не виходило. На ньому була приклеєна дурнувата усмішка… І він помічав, як на нього дивляться відвідувачі закладу, але йому було байдуже! Нарешті! Нарешті, він піде на побачення з тою, від кого шалено б’ється його серце і радіє душа. Тепер усе в його руках!
   Опинившись на кухні, Дилія сперлася спиною об стіну, щоб втриматись на ногах. Її мрія – стає реальністю! Вона та Олексій підуть на побачення. Щира радість змішувалась з таким же щирим, наївним та дитячим хвилюванням. Перше побачення… можливо і перший поцілунок… Дилія підняла оченята до гори і в думках промовила — Дякую Аллах.
   Треба було йти назад. Дихання майже у нормі. Ноги майже ідуть. Хоча ні… не зовсім. Дилія усміхнулась, відчуваючи тремтіння і легке збудження від нової зустрічі з зеленими очима. Як себе поводити? Що казати? Як поводитиметься Олексій? Зараз вона дізнається… треба лише вийти у зал. Але як себе втримати на ногах і вийти туди?
   — Ти чого тут ховаєшся? — запитав зненацька тато і наполохав цим доньку.
   — Я? Я… не… ховаюсь. Чого це, я ховаюсь! Ні… не ховаюсь… — Дилія перелякано лепетала, нібито її застукали за першим поцілунком.
   — Доню, з тобою все гаразд? Ти якась дивна. — Рустеп примружився.
   — Так, все добре. — Щоб не було потреби відповідати на запитання батька, Дилія вибігла до залу, краще вже перед Олексієм червоніти, аніж біля тата.
   Олексій усміхнувся ще ширше, коли побачив свою Пташечку.
   Дилія вагалась і дуже ніяковіла, щоб підійти до нього, але побачивши, як він їй посміхається – її рішучість здобула друге життя.
   — Привіт у друге. — Засміявся він.
   — Привіт. — Дилія насолоджувалась його сміхом.
   — Сподіваюсь ти не передумала? — примружившись, він шукав відповідь у її очах.
   — Ні, не передумала. — Усміхнувшись, Дилія розвіяла усі страхи Олексія. — Але я трішки хвилююсь. — Зізналась дівчина.
   — І в чому ж справа? — його уважні очі побачили, як Дилія кусає губи.
   — Я ще ніколи не була на таких заходах. Головне не втратити свідомість. — Її сміх набув стривожених ноток.
   — Я буду завжди поруч і триматиму тебе за руку. — Він чув, як його серце вибиває шалений ритм. Руки вмить стали вологими. — Якщо ти, звичайно дозволиш. — Додав він.
   — Підтримка мені не завадить. — Дилія почервоніла і знову вкусила нижню губу.
   Коли вона це робила, Олексій втрачав здатність тверезо думати.
   — Тоді, моя долоня буде завжди відкрита. — Його очі засяяли.
   — Це добре… я маю на увазі…
   — Я розумію…
   Їхні очі зустрілись, і почалась розмова без слів. Декілька довгих секунд – були вічністю для них обох.
   Дилія облизала губи і цим змусила прийти до тями Олексія. Він голосно ковтнув.
   — Мені треба працювати. — Прошепотіла вона пересохлими губами.
   — Так, так, я розумію… Але…
   — Що? — її голос тремтів.
   — Ми так і не домовились. І я досі не маю твого номера… Куди саме під’їхати, щоб забрати тебе… Я нічого не знаю. — Скоромовкою мовив він.
   — Вибач… Дійсно… я нічого не сказала. — Її сміх розлетівся, наче річечка.
   Обмін номерами телефонів був швидким, але дозволив їм хоч на трішки, ще побути разом. Після того, як Дилія пояснила, де саме вона проживає, Олексій радісно усміхнувся, добре знаючи цей район. Домовившись, що як тільки Олексій взнає точну дату та час, він подзвонить їй і вони домовляться остаточно про зустріч.

   Прийшовши додому, Дилія лише зараз усвідомила дійсність того, що відбувається у її житті. Завдяки Туні, Олексій і вона – підуть на побачення. Вперше у житті, Дилія відчує себе нормальною дівчиною. Хвилювання, яке поглинало і не давало привести свої тремтячі руки та ноги до ладу, все одно було приємним. Дивно – страх може бути приємним, та таким на який чекаєш з нетерпінням. Цікаво – яким буде хвилювання перед поцілунком. Ой! Поцілунок! Точно! Чи зможе вона зробити усе правильно? Хоча… може до поцілунку і не дійде. З тими темпами, з якими він запрошував її на побачення, поки що не варто забігати так далеко і думати про поцілунки. Дилія завела саму себе ні на жарт. Хвилювання стали ще сильнішими. Але якими б не були ці хвилювання, сьогодні треба розповісти батькам про Олексія.
   Коли батьки сіли дивитись телевізор, Дилія сіла навпроти і заговорила:
   — Baba, ana – мені дещо потрібно вам розповісти. — Дилія набрала повні легені повітря, і одразу видихнувши, почала розповідь про те, як вона познайомилась з хлопцем на ім’я Олексій.
   Батьки уважно слухали і не перебивали розповідь доньки, і лише наприкінці її історії заговорила мама:
   — Він гарненький?
   Жінка ошелешила не лише чоловіка, але й доньку.
   — Дуже. — Тихо відповіла Дилія, червоніючи, як полуничка.
   — Мене цікавить інше. — Мовив тато. — Які у нього наміри? Він, як я розумію не мусульманин.
   — Яка різниця! — насупилась мама.
   — Є різниця. Він може обдурити нашу дівчинку і скористатись її наївністю. Навіщо тобі узагалі зараз хтось потрібен?! Я ж тобі якось розповідав, що у мого друга є син. — Встаючи з дивана, він повернувся спиною до жінок, а обличчям до вікна.
   — Я не хочу ніякого сина твого друга. Мені дуже сподобався Олексій. Він милий і хороший. — Очі Дилії наповнились сльозами. — вибач тату за те, що я підвищую голос, але… ти знаєш мене. Я дурна і знаю, які є люди… але він, Олексій не такий. Навчаючись закордоном, я і там спілкуюсь з людьми і могла закохатись у американця, англійця чи француза і будь якої релігії…
   — Я не проте, того, хто якої релігії… просто… просто…
   — Просто таточку, я виросла. Я теж хочу бути щасливою. І сама хочу обрати з ким. — Дилія заговорила тихіше, але з очей так і бігли сльози по щічках.
   — Доню… я ніколи не казатиму тобі хто для тебе пара чи ні, але ти повинна сама розуміти, що цей хлопець може не розуміти тебе. Якщо у вас буде сім’я, діти – за яким віросповіданням ви будете її ростити?
   — Тату, це перше побачення. І я поїду. Можна я хоча б раз – зроблю щось для себе.
   Батьки Дилії завмерли. Їхня донька мала рацію. Дилія робила усе, що говорили їй батьки. Вона була завжди слухняною та гарною донькою, якою вони пишаються. Тому… дивлячись одне одному у вічі, вони прочитали у погляді, – треба відступити і дати Дилії свободу, і право вибору.
   Рустем підійшов до доньки, і міцно обійнявши, її сказав:
   — Ти найдорожче, що є у мене… я просто тато, який не може повірити у те, що його донька вже не маленька. Я завжди буду хвилюватись з ким ти? Чи добре тобі? Чи ти щаслива? Ти для мене все. — В його очах з’явились сльози, які він так ретельно від усіх намагався приховати. — Я б хвилювався навіть, якщо б сам обрав тобі хлопця. — Засміявся він. — я дуже хочу, щоб він виявився достойним тебе. Він навіть не уявляє, який скарб віддає йому своє серце.
   Дилія міцно-міцно притиснулась до батька і заплакала.
   — Baba, ти найкраща людина у світі. Я знаю якою безмежною є твоя любов. Я усе зроблю, щоб не розчарувати тебе. Люблю тебе таточку. — Дилія цілувала його у щічку і тішилась фіналом розмови.
   — Мої милі. — Заплакала мама. — Я так сильно люблю вас.
   Дилія та батько відкрили свої обійми для джерела їхньої любові.
   — Кохаю тебе, моя кохана дружино. 
   — Люблю тебе, ana. Люблю усіє душею. Матусю.. моя люба, матусю. — Дилія міцно обійняла батьків. Її щастя було безмежним.

   Олексій стояв під краплинами гарячої води і усміхався, як дитя. У нього буде побачення з Дилією. З маленькою Пташечкою. З його пташечкою.
   Зачекати кілька днів. Лише кілька днів. Проте, це неабиякі зусилля. Титанічні прояви терпіння.
   Вимкнувши воду, обтершись рушником, він подивився у дзеркало і усміхнувся відображенню:
   — Усе в твоїх руках! — підморгнувши собі, Олексій пішов до спальні. Хоча він точно знав, що ніч буде безсонною.