Глава 11

Стоячи біля під’їзду Дилії, Олексій не знав, що сказати, так само, як і по дорозі сюди. Вони мовчали майже усю дорогу, лише іноді, перекидаючись фразами про краєвиди, по дорозі додому. Але зараз він мусив щось сказати, він не може відпустити її просто так. Він хоче її поцілувати, обійняти… Ні, не хоче – це його необхідність. Це як повітря.
   Олексій без слів просто підійшов ближче, роблячи усього один крок, і вже через секунду, Дилія була в його обіймах.
   — Вже завтра аукціон. — Тихо сказав він, торкаючись губами її скроні.
   — Я пам’ятаю. — Так само тихо відповіла Дилія.
   — Я приїду по тебе. — Продовжив хлопець.
   — Можливо… — вона не договорила, бо він її перебив.
   — Ні, не можливо! Ти обіцяла піти зі мною. — Рішуче сказав Олексій, і узявши підборіддя Дилія у свої пальці, підняв її обличчя. — Я приїду за тобою о п’ятій. Це не обговорюється.
   — Олексію… — Мовила Дилія, але він знову не дав їй закінчити протест, накривши її вуста своїми.
   Дилія була не в змозі не відповісти на його м’який полон губ. Обійнявши Олексія за шию, вона несамовито віддавалась бажанню. Вона боялась миті, коли це все закінчиться і вони змушенні будуть зупинитись. Тому, Дилія намагалась якомога більше віддати і узяти. Її безпорадні бажання володіти ним, виказували шалені поцілунки.
   Олексій пестив її власно, ніжно, а іноді і занадто хижо. Його руки хотіли запам’ятати її стан, а губи увібрати її смак. Він притиснувся до неї з жадібністю і тугою. Тугою від того, що вона може не захотіти його більше бачити. Треба було запам’ятати усю її, - щоб забрати її з собою.
   Раптом Дилія згадала Меланію… її слова… і те, яка вона гарна. У туж мить, вона відсторонилась, і зустрівшись з Олексієм поглядом, сумно усміхнулась. Він дивився на неї так, ніби намагався запам’ятати її обличчя: губи, шоколадні очі, довгі вії, носик і усмішку. Його груди полонила тривога.
   — Диліє… Прошу…
   — Я ж обіцяла, що піду з тобою. Але… — в її очах був сум.
   — Ніяких але. — Він вхопився за надію обома руками. Її слова, - це був рятувальний жилет у відкритому океані. — Дякую. Повір… я тебе не розчарую.
   — Мені треба йти. — Вона хотіла зачинитись у кімнаті і плакати, довго плакати. Вперше у житті їй так боліло. Незвідані почуття охопили її душу. Вона боялась, боялась втратити… його.
   — Тоді до завтра? — перепитав, боячись відповіді Олексій. Можливо Дилія передумала.
   — Так до завтра. — Усміхнулась вона.
   Він нерішуче нахилився і ніжно торкнувся її вуст і з полегшенням зітхнув, коли відчув на свої дії відповідь.

Глава 11.

   Дилія подивилась у старе дзеркало, яке було одним із лотів на аукціоні. Їй завжди подобались старі речі, особливо дзеркала. Їй здавалось, що вони пам’ятають цікаві історії: перший поцілунок закоханих, як мати плела косу доньці, як батько говорив донці, яка вона красуня. Дилія усміхнулась цим думкам, але не своєму відображенню у дзеркалі, воно говорило про безсонну ніч, і про сльози, які були виплакані у подушку. Цілісіньку ніч, їй не давали спокою спогади про Меланію і її слова про Олексія, а ще те, що вона не розповіла йому про свою поїздку.
   Олексій сьогодні був сам не свій. Він дуже хвилювався перед важливим кроком у своєму житті. В його серці є кохання і про це він зобов’язаний сказати Дилії. Вона воскресила те, що він давно загубив – віру у кохання. Останнього разу, коли він дозволив собі кохати, його зрадили. Але тепер він розумів, що то було на краще – це дозволило йому зустріти Дилію у слушний час. Тепер він дорослий, він чоловік, який може багато чого собі дозволити, він розуміє життя – ніяких перепон. Усе тепер повинно бути просто. Кохання повинно бути саме таким. Цілу ніч він хвилювався за інцидент з Меланією, яка зіпсувала своїм приходом ідеальну мить з Дилією. Але… Але він не збирався відступати. Саме сьогодні, він офіційно проситиме Дилію бути його дівчиною.
   — Тобі сподобалось дзеркало? — він усміхнувся помітивши, як Дилія роздивляється і торкається до старовинної речі.
   Дилія наполохавшись, забрала пальчики зі срібних вензелів рамки. Піднявши очі, вона зустрілась у дзеркалі з зеленими очима Олексія. Його усміхнене обличчя говорило так багато. Він був радий, що вона тут, що не порушила обіцянки і зараз знаходиться з ним поруч. Дилія усміхнулась у відповідь. Хіба можна не відповісти йому усмішкою на усмішку?! Її серце калатало немов навіжене, коли він ось так от дивився на неї, сповнений ніжності та тепла. У цю мить дзеркало запам’ятовувало, ще одну щасливу мить. Мить, коли їхні очі говорили так багато про їхні глибокі, чисті почуття. Коли Дилія швидко облизала губи, вони обоє голосно ковтнули, згадуючи сьогоднішній по-дитячому незграбний та зніяковілий цілунок. Після учорашнього побачення, яке починалось так бездоганно, а закінчилось фурією на ім’я Меланія, вони не знали, як поводитись.
   — Так, дуже подобається. — Відповіла вона на запитання, яке і досі літало у повітрі без відповіді.
   — Це дзеркало виготовлено на фабриці «Fraget», тобто «Фраже». Кінець дев’ятнадцятого сторіччя. — Він обійняв талію Дилії однією рукою, а іншою вказав на клеймо, яке вказувало на те, що це дійсно антикваріат. — Ось тут гравірування фабрики.
   — І хто ж? — Дилія засяяла в очікуванні на історію походження дзеркала.
   — У 1824 році два брата за професією ювеліри, приїхали із Франції до Варшави з метою організувати фірму, що спеціалізується на виробництві недорогих виробів зі срібним покриттям. Братів звали Альфонс і Йосип Фраже. Фабрика отримувала найвищі нагороди і медалі на численних виставках. В 1830 році вони отримали першу найвищу нагороду - срібну медаль на виставці в Парижі. Продукція стає настільки популярною, що словом «фраже» починають називати будь-який посріблений виріб. Глави компанії змінювались, але всі вони були з однієї родини: син, донька, внуки. — Олексій так захопився, що не одразу побачив, як до них підійшов батько і мати.
   — Вітаю, сину і Вас прекрасна, пані. — Мовив, усміхаючись батько Олексія.
   — Тату! Привіт. — Хлопець поклав долоню на батьківське плече.
   Дилія почервоніла у мить.
   — Вітаю. — Промовила дівчина.
   — Диліє, знайомся - це мої батьки – Євген та Ірина Пономарьови.
   — Дуже приємно. — Усміхнулась Дилія. Їй здавалось, що серце зараз вилетить із грудей. Як вона могла забутись, що їй доведеться знайомитись з батьками свого кавалера? Вона так хвилювалась за них з Олексієм, що забулась про усе на світі.
   — І нам дуже приємно. — Беручи маленьку долоньку Дилії, пан Євген ввічливо поцілував її руку.
   — Я дуже рада знайомству, Диліє. — Мама Олексія обійняла її і Дилія поспішила зробити теж саме.
   Пан Пономарьов побачив, як необережно поводяться з якоюсь дорогою старовинною річчю, і вибачаючись, поспішив припинити це віроломство. Його мила дружина, усміхаючись і теж вибачаючись, прослідувала за чоловіком, щоб той зумів себе тримати у руках.
   — Я зараз втрачу свідомість. — Тихо сказала Дилія.
   Олексій засміявся, притиснув її до свого корпусу. Поцілувавши її у скроню, він промовив:
   — Я тебе тримаю. — А потім нерішуче додав: — Я теж хвилювався, коли вас знайомив.
   — Ти гадав, що я їм не сподобаюсь? — з панікою в очах, запитала вона.
   — Ні, ні, ні… я не це мав на увазі. — Поспішив пояснити хлопець. — Я теж не кожен день знайомлю дівчину з батьками. Останній раз це було більше п’яти років назад.
   Дилія розширила очі від подиву.
   — Ого! Хоча… Ти хоч п’ять років тому, а я взагалі ще ні з ким не знайомила своїх батьків.
   — Ми це виправимо. — Усміхнувшись, він дивився у вічі Дилії, які огортали його теплом і радістю.
   — Я буду рада цьому. — Щиро сказала вона і ніжно усміхнулась.
   — Диліє, я тебе посаджу на твоє місце, а сам відійду на хвилинку. Треба з татом побалакати і все зробити до діла. Зал скоро буде дуже жваво наповнюватись людьми, тому треба поспішити усе доробити.
   — Добре. — Погодилась Дилія, але сама була наляканою.
   — Обіцяю, це не надовго. Я завжди буду на твоїх очах. — Запевнив він, і узявши Дилію за руку, повів у зал, де проводитиметься аукціон.
   Тепер, коли Дилія сиділа на своєму місці, Олексій маневрував між залами. Деякий час по тому, він побачив знайомі обличчя – Паскуале та Туню. Він усміхнувся сам до себе, коли згадав, що він нібито не знає Паскуале. Такий ось план у його друга, треба підтримувати сюжет. Він навіть встиг попередити своїх батьків про прохання Паскуале.
   — Привіт. Вибачте, що втрутився. — Поспішив сказати Олексій.
   — Привіт, Олексію. — Усміхнулась Туня.
   Паскуале потиснув руку другу і промовив:
   — Усе дуже на високому рівні.
   — Дякуємо від нас з батьком. — Хлопець усміхнувся і махнув головою у знак вдячності. — Прошу, проходьте до зали.
   — А твій батько вже тут? — поцікавилась дівчина.
   — Так, так звичайно. — Олексій запитав: — Хочеш я проведу тебе до нього?
   — Так, якщо можна. Я дуже хочу з ним привітатись та подякувати.
   — Тоді пішли. — Олексій вказав рукою, запрошуючи до зали.
   Паскуале узяв її за руку і вони увійшли у величезний зал, де було повно людей. Усі були гарно одягнені, але стримано. Добре, що Паскуале підібрав їй саме таку сукню. Він знав, як потрібно одягатись на такі заходи, чого не скажеш про неї. Тому вона була неймовірно вдячна, за його подарунок.
   Її довга сукня, темно-синього кольору – говорила про важливість сьогоднішньої події. Усі кошти підуть на допомогу дітям – це добра, порядна та достойна усіляких похвал справа. Що може бути важливішим, аніж діти і те, що відчувають їхні батьки, коли дізнаються, що їхня дитина здорова та буде щасливо жити.
   — Як ти, mia bellezza? — запитав Паскуале, відчуваючи її тремтіння.
   — Так, все добре. Просто трішки хвилююсь. — Вона з вдячністю подивилась на коханого.
   — А, он і батько. — Олексій підійняв руку, і звернув увагу батька на себе, і своїх друзів.
   Євген швидко пробирався крізь гостей, але іноді мусив зупинятись і вітатись з якимись поважними людьми.
   Нарешті він підійшов до них. Усміхаючись лише одними очима, він узяв руку Туні, та нахилившись, поцілував її.
   — Вітаю, пані Вишневська. Вас можна привітати. — Дивлячись на її животик, сказав він. Його губи усміхнулись, наздоганяючи усмішку в очах.
   — Вітаю, пане Пономарьов. Я так рада, що маю честь бути тут. Дякую за поздоровлення. — Вона усміхнулась найщирішою усмішкою. — Хочу Вам представити мого нареченого.
   Олексій підморгнув батьку, нібито, нагадуючи про таємницю.
   На що пан Євген у цю ж мить відреагував і приєднався до гри.
   — Вітаю, Вас чоловіче. Я батько Олексія – Євген Пономарьов. — Даючи руку для привітання, сказав він.
   — Паскуале. — Потискаючи навзаєм руку, представився він. — Радий знайомству.
   — Навзаєм. — Махнув головою чоловік.
   — Пане Пономарьов, я дуже чекала нашої зустрічі, щоб виказати Вам свою подяку.
   — Пані, Анастасіє, Вам не варто мені дякувати – будьте вдячні своєму таланту. — Сказавши це, він додав: — Я дуже радий, що познайомився з такою талановитою художницею. І дуже радий бачити, що Ви сьогодні тут.
   — Дякую, Вам за все. — Усміхнулась Туня.
   — Навзаєм. — Мовив чоловік, поправляючи метелика на шиї. — Вибачте, маю іти, скоро почнеться аукціон. Не прощаюсь – побачимось. — Сказавши це, він подивився на Паскуале і додав: — Радий був знайомству, пане Паскуале. — Підтримавши брехню, яка має бути на благо, він усміхнувся.
   — Навзаєм. — Мовив Паскуале.
   Туня дивилась на свого коханого і щиро раділа, що мала змогу познайомити його з людиною, яка так їй допомогла. Її красень був одягнений у чорний костюм з синьо-темною сорочкою, точнісінько такого ж кольору, як її сукня.
   Олексій усміхнувся Туні і вказав пальцем на сидіння біля сцени, де мають сидіти вони з Паскуале. Туня широко та радісно усміхнулась, побачивши Дилію.
   — Проходьте на свої місця, я теж скоро підійду. — Олексій вклонився і пішов у справах.
   Пара поспішила зайняти свої місця.
   — Привіт моя хороша. — Підійшовши до Дилії, привіталась вона.
   Дилія поспішила встати та обійняти свою ліпшу подругу.
   — Привіт. Як же я рада вас бачити. Тепер я можу хоч трішки розслабитись. Я так хвилювалась, що не побачу вас. — Зізналась Дилія і до її милого личка, знову повернулись рожеві барви.
   — Я теж хвилююсь. Але, як каже Паскуале – «треба звикати». — Нахиливши голову на бік, усміхнулась Туня.
   — Саме так! — вигнувши одну брову, додав Паскуале.
   Доки дівчата теревенили, Паскуале шукав серед гостей свого друга Марчелло. Але поки що, його ніде не було видно.
   — Ти когось шукаєш? — поцікавилась Туня.
   — Так.
   — Кого?
   — Свого друга Марчелло, він приїхав учора до Львова і має лише один день тут. Захотів зустрітись і я сказав, де ми. Але поки що я його не бачу. — Пояснив він.
   — Тут стільки людей, що і не дивно. Можливо він позаду. Якщо усі місця за запрошенням, тоді…
   — Моя ти розумниця! Як я одразу не здогадався?! — він встав і промовив: — Тоді я на хвильку до входу. Можливо його не впускають, бо запрошення у нього немає. Моя розумашка! — він поцілував її у чоло.
   — Повертайся скоріше. — Усміхнулась вона.
   — Я швидко.
   Проходячи повз стільці, і минаючи потік людей, Паскуале знайшов Олесія і запитав:
   — Друже у тебе немає зайвого запрошення?
   — Звичайно. На яке ім’я?
   — Марчелло.
   — Це той твій друг, з яким ти уперше відкривав у Львові виставку?
   — Саме так.
   — Він тут?
   — Так. І думаю, він стоїть біля входу. — Зітхнув Паскуале.
   — Хвилинку. — Олексій зник на кілька хвилин, зоставивши Паскуале чекати на нього. Повернувшись, хлопець віддав йому запрошення. — Ось тримай.
   — Дякую, дякую друже. — Хлопнувши Олексія по плечу, подякував Паскуале.
   — Завжди радий. Добре, я побіг. Побачимось за кілька хвилин. — Олексій швидко зник у натовпі.
   Паскуале дійсно знайшов свого друга біля будівлі, у яку його не впускали без квитка. Радісна зустріч відбулась, але розмова мала дочекатись слушної миті, тому вони поспішили у зал на початок аукціону.
   Повернувшись до Туні і Дилії, Паскуале всівся поруч з коханою.
   Олексій тим часом завершив усі справи і теж повернувся до Дилії та друзів.
   — Усім привіт. — Усміхнувся Олексій і сів біля Дилії, яка у туж саму мить розчервонілась.
   На сцену вийшов батько Олексія, і серед гостей запанувала тиша.
   Олексій узяв руку Дилії у свою, і зустрівшись з нею поглядом усміхнувся.
   Почався аукціон.
   Дилія була вражена усім, що відбувалось і з якою щирістю люди розлучались зі своїми коштами на благе діло. Дівчині було дуже цікаво хто буде щасливим володарем дзеркала і була дуже здивована, коли зрозуміла, що це мати Олексія. Коли Дилія повернулась на хлопця зі знаком запитання у очах, він просто знизив плечима.
   Аукціон добіг кінця не помітно для усіх присутніх. У туж мить, Паскупле пішов зустрітись з другом із Італії, а Олексій знову мав зустрітись з батьком. Дві красуні мали час поспілкуватись сам-на-сам. Декілька хвилин дівчата без зупинну теревенили про аукціон, але побачивши, що Паскуале стоїть сам, Туня вирішила підійти до коханого, який стояв вдалечині біля колони. Якраз повернувся Олексій і вона могла залишити Дилію у хороших руках. Вона рушила у кінець зала. Її коханий стояв до неї спиною. Дівчина завмерла, коли зрозуміла, що не вчасно прийшла, він і досі говорив із другом. Вона зупинилась неподалік, вирішивши зачекати на Паскуале. Тим паче, там де вона сиділа, було занадто жарко, а тут приємна прохолода.
   Те, що Туня почула між хлопцями її шокувало. Марчелло привіз гарну новину у якій йшлося про мрію Паскуале, а саме про роботу в галереї у Мілані. Але її коханий відмовився заради неї від своєї мрії. Туня тихо стояла, а по її щоках текли сльози. Вона забирає у свого коханого мрію. Через неї він відмовився від неймовірного шансу. Так не можна. Так не буде. Він має погодитись на це місце. Їй треба щось робити. Якось допомогти йому прийняти рішення – і погодитись на роботу у Мілані. Вона не буде тією, хто встав на заваді його мріям.
   Туня тихо повернулась і пішла на своє місце, поспіхом витираючи сльози. Він не повинен зрозуміти, що вона чула їхню розмову. Їй потрібно подумати, як вчинити, та що далі робити. А зараз, потрібно усміхатись і вдавати, що все гаразд. Вона зможе. А якщо їй забракує сили духу?! Що тоді? Ні. Він повинен отримати те, до чого так прагнув і довго йшов.
   Тим часом Дилія мала змогу вимовити захват, що до аукціону.
   — Олексію, це дивовижно. Я тобі дуже вдячна за ці емоції.
   — Ти не уявляєш, як мені приємно чути, що тобі сподобалось. — Олексій усміхнувся і додав: — Я ще на хвилинку відійду, треба підписати документи покупцям і нам з татом, а потім у мене є один сюрприз.
   — Якщо запитаю, ти ж все одно не скажеш? — запитала Дилія.
   — Звичайно, що ні. Тоді це вже не буде сюрприз. — Він поцілував Дилію у щічку, хоча так кортіло відчути на смак її вуста. — Я скоро повернуся.
   — Добре.
   Олексій зник у натовпі.
   — Привіт, крихітко.
   Дилія одразу зрозуміла хто до неї звертається. Це, як грім серед ясного неба. Де вона взялася? Чому тут? Дилія тільки змогла відсторонитись від думок про Меланію і тут звідки не візьмись, знову вона нагадала про себе.
   — Вітаю.
   Меланія безцеремонно всілась на місце Туні і мовила:
   — Дивно, що ти тут. Гадала ти після вчорашнього усе зрозуміла. — Нахабно роздивляючись Дилію, її ідеальні брови утворили таку ж ідеальну дугу.
   — Я зрозуміла лише одне, що Ви Меланіє безцеремонна, зухвала ревнивиця, якій не дістався Олексій. Тому Ваші слова, на мене ніяк не можуть вплинути і зробити так, щоб я відмовилась від Олексія. — Цими словами Дилія запевняла не лише Меланію, але і себе.
   Меланія побачила Олексія і його погляд, який говорив про те, що він дуже злий. Вона не хотіла з ним сваритись, тому усміхнувшись до Дилії і встаючи, додала:
   — Я твої кігтики обов’язково підпиляю. Ти не знаєш хто я, крихітко. — Вона тихо засміялась. — Олексій знає, як у моєму ліжку… і повір, він захоче у нього знову. — Ідеальна усмішка з’явилась на її обличчі, яка говорила про вдавану приязнь.
   — Якщо б там було так ідеально, він би його не покидав. — Дилія жбурляла блискавки очима.
   — Забуть про нього. — Попередила вона.
   — Можу сказати, Вам теж саме. — Дилія не поступалась зухвалості Меланії.
   — Тільки не плач, коли програєш.
   — Вам краще знати, як воно. Олексій же не з Вами.
   Меланія знову побачила погляд Олексія, який був наче у розгніваного бика.
   — Ми обов’язково продовжимо нашу бесіду, крихітко… але зараз маю йти. У мене більш важливіші справи, аніж ти.
   — Розумію, мною Ви не наїстеся… десь очікує більша здобич. — Дилія подивилась їй у вічі і помітила, як Меланія кипить від гніву.
   — Па-па, крихітко. Ще побачимось. Не святкуй тріумф, ти не перемогла і не переможеш. — Не бажаючи слухати відповідь Дилії, вона розвернулась і пішла.
   Тільки но Меланія зникла, Дилія видихнула. Попри те, що вона демонструвала Меланії свій бойовий характер, - насправді її всю трусило. Це був суцільний шквал оголених нервів.
   Дилія сиділа і повільно дихала, відходячи від словесної баталії, як тут помітила Туню, яка поспішала до свого місця. Всівшись біля Дилії, вона вдавано-радісно усміхнулась їй.
   — Ти де була? — запитала Дилія.
   — Ходила у жіночу кімнату. — Збрехала вона.
   — Ааа…
   — Куди пішов Олексій?
   — Допомагати татові. Зараз будуть оформлювати, як я зрозуміла, усе, що було куплено на аукціоні.
   — Зрозуміло. — Туня усміхнулась щиро, та на цей раз непідробно. — То, як у вас справи з Олексієм?
   — Ми поки що просто друзі. — Почервонівши, відповіла Дилія.
   Зараз у цю мить, після слів Меланії, Дилія не хотіла розповідати, що у них з Олексієм не просто дружба. А ще вона не знала, що чекати після їхньої розмови з Олексієм, яку вона запланувала на сьогодні. Так, їй дуже хотілось розповісти все Туні, але зараз зарано. Їй самій зараз нічого не зрозуміло. Очевидним було лише те, що вона закохалась, а що буде далі це знає лише доля.
   — Твій рум’янець говорить протилежне. — Підморгнувши, Туня усміхнулась у друге.
   — Я тобі чесно кажу… нічого такого.
   — Поки що. — Запевнила Туня.
   — Ти ж знаєш, що навряд чи щось із цього вийде. Я поїду на навчання… А він… він залишиться тут. А такий красень довго без уваги не залишиться. — Важко зітхнувши, Дилія сумно подивилась на подругу.
   Туня подумала про себе. Дилія страждає бо їде, а її Паскуале буде страждати і шкодувати згодом бо не поїхав. Життя цікава річ. Щойно вона бачила своє майбутнє в усіх барвах райдуги, а тепер… її майбутнє знову не визначене. Але вона точно знає, що вона не хоче, щоб Паскуале шкодував про своє необдумане рішення.
   — Знаю. Вам варто поговорити. Якщо ти не думаєш з ним щось починати, треба про це сказати. Він поїдає тебе очима і ти йому дуже подобаєшся. Це саме я бачу і в твоїх очах.
   — Дійсно так помітно, що я йому до вподоби? — Дилія розцвіла.
   — Дійсно. Неозброєним оком. — Відповівши, Туня узяла подругу за руку. — А ти чого хочеш?
   — Хочу спробувати. Дати нам обом шанс. Але, я така не досвідчена у цих справах.
   — Диліє, усе буде гаразд. Він знає з якої ти родини. І точно знає, яка ти чиста дівчина. Як бачиш, він не полишає спроб зблизитись з тобою.
   — Але, якщо нічого не вийде? — схвильовано запитала вона.
   Дилія подумала про те, що вже давала собі декілька разів шанс спробувати скласти «пазл» долі з Олексієм, але ця Меланія, все зіпсувала.
   — Звідки тобі знати, якщо ти вагаєшся навіть спробувати. — Туня стиснула долоню подруги, підтримуючи її у цю мить, вона сама шукала підтримки.
   — Туня, Диліє – хочу представити вам мого хорошого друга. — Мовив Паскуале і увага дівчат у мить була прикована до чоловіків. — Марчелло. Мій друг, давній друг.
   — Вітаю, пані. Вибачте за мою не ідеальну українську. — Усміхнувся він.
   — Не варто вибачатись, Ви показали повагу до іншої країни, вивчаючи нашу мову. — Туня щиро усміхнулась.
   — Ось ця розумна жінка, і є моя наречена, — Паскуале подивився на Туню з неймовірною ніжністю. — Анастасія.
   — Можна просто Туня. — Додала вона.
   — А це Дилія, подруга Туні. — Усміхнувшись, мовив Паскуале.
   — Вітаю. — Дилія, як завжди почервоніла.
   — Дуже радий знайомству. — Сказав Марчелло і махнув головою.
   — Навзаєм. — Відповіла Туня.
   — Дужа рада. — Додала Дилія.
   — Мені дуже шкода, тільки познайомились, а я маю вже полишати ваше товариство. Але у мене завтра вранці літак. Маю, ще деякі питання вирішити. — Пояснив Марчелло.
   — Як, вже ідеш? — Паскуале засмутила ця новина.
   — Так, друже. — Знизивши плечима, сказав він.
   — Тоді давай, я тебе проведу. — Паскуале поклав руку на плече друга.
   — Буду радий. — Усміхнувшись усім, він додав: — Сподіваюсь, на скору зустріч. До побачення.
   — Гарної дороги. І до скорої зустрічі. — Мовила Туня.
   — Дякую. — Він нахилився і узявши її руку, ледь торкнувся губами.
   Потім поцілував руку Дилії і попрощався з нею, на що вона мило усміхнулась і побажала легкого польоту.
   Хлопці пішли до виходу, залишивши дівчат на одинці.
   Туня важко зітхнула, видавши себе. Її схвильований та сумний вираз обличчя, не залишив без уваги Дилії.
   — Тебе щось турбує?
   — Є одна річ. Але… Я все владнаю.
   — Що саме, ти владнаєш?
   — Не важливо. — Вдавано усміхнувшись, Туня зробила вигляд, що все гаразд.
   — Я тебе добре знаю і бачу, що щось не так. І це не дрібниці. Тебе щось хвилює. Що ти задумала?
   — Нічого. Все гаразд. — Туня геть заплуталась, але вже прокручувала план дій.
   — Ти б мені сказала, якщо щось би було не так?
   — Звичайно. — Заспокоїла її Туня.
   — Добре.
   Дилія замислилась, що до Туні і її таємниць, і про свої не забулась подумати.