Глава 13

   — Ой! — Дилія засміялась, коли екіпаж захилитало і вона ледь не впала додолу, але міцні руки Олексія втримали її.
   — Ми приїхали. — Усміхнено, сказав хлопець.
   — Куди?
   — До мене додому. — Відповів він.
   — Не зрозуміла… До твоїх батьків? Ні, ні я не піду! — запротестувала вона.
   — Хто сказав, що це дім моїх батьків?
   — Ну ми ж не за містом. — Знизивши плечима, Дилія насупилась.
   — У мене є квартира. Моя власна. — Пояснивши на швидку руку, він відчинив дверцята і запропонував допомогу. Дилія, обережно тримаючись за його руку, вийшла з екіпажу. Провівши Дилію до під’їзду, він сказав: — Зачекай хвилинку. — Він підійшов до водія і тишком-нижком розрахувався з ним. Повернувшись до Дилії, він узяв її пальчики у свою жменю і повів до сходинок.
   — Ти що якийсь будівельний магнат?! — жартуючи і водночас здивовано питала дівчина.
   Олексій розсміявся і відповів:
   — Ні, але було б не погано. Це моя перша квартира, я іноді тут зупиняюсь, коли у місті справи. — Він пропустив її вперед, відкриваючи перед нею двері під’їзду. — Нам на другий поверх.
   Дилія підіймалась сходами і міркувала про те, як розповісти Олексію про від’їзд.
   — Які двері? — дійшовши до другого поверху, запитала дівчина.
   — Ось ці. — Він вказав на міцні броньовані двері. Відчинивши їх, він жестом запросив Дилію увійти у середину.
   Дилія увійшла і не зрозуміла, чому у коридорі темно, а от з кімнати неподалік мерехтить світло.
   — Ти забувся вимкнути світильник, чи ще щось? — обернувшись на Олексія, який зачиняв двері, запитала вона.
   — Проходь. — Не відповівши на її запитання, він підштовхнув Дилію до кімнати.
   — А можна спочатку зняти пальто? — розстібуючи гудзики, запитала Дилія.
   — Вибач, як я міг бути таким неуважним?! — він швидко допоміг зняти Дилії пальто і сам поспішив роздягнутись. — Тепер проходь.
   Дівчина пройшла по коридору і увійшла до великої гостьової – її серце полонив захват. Усе мерехтіло і сяяло від світла свічок. Посеред гарно прибраної кімнати стояв столик, на дві персони. Біла скатертина, а на ній ще одна трикутничком червона прикрашали стіл, гарний посуд, келихи, які відбивали грайливо світло свічок і скрізь троянди, багато троянд. Дилія знову обернулась на Олексія. Вона була здивована, захоплена і вражена.
   — У мене немає слів… це все.. все так прекрасно… чарівно… — в очах Дилії забриніли сльози. Вона про таке навіть не мріяла. Гадала, що таке може бути лише у фільмах. — Дякую, Олексію.
   — Чому ти плачеш? Пташечко… ну не треба. — Він пригорнув її до себе і відчув, як калатає її сердечко.
   — Для мене такого ніколи ніхто не робив. Це так приємно. — Зізналась Дилія і поцілувала його у щічку з вдячністю та теплом.
   Її щирість підкуповує його і робить беззахисним перед милими чарами.
   — І добре. Я буду першим і сподіваюсь останнім. — Олексій ніжно торкнувся її вуст, та вдихнувши аромат жасмину і кориці, заплющив на мить очі.
   — Коли ти встиг? — тихо запитала вона прямісінько у його губи. — Щось так смачно пахне. — Її брова злетіла і утворила дугу.
   — Не хвилюйся, на цей раз я не буду нас труїти. — Засміявся Олексій. — Мені допомагали професіонали.
   З кухні почувся шурхіт, а потім у коридорі з’явились дві жіночки. Вони мило усміхнулись, і поспішили до виходу.
   — Ти що найняв кухарів? — Дилія очманіла.
   — Ага.
   — І це вони прикрасили кімнату?
   — Взагалі то я… Але вони запалили свічки. — Він пишався собою.
   — Навіщо ти так витрачався? — закусивши губу, Дилія розуміла безглуздість свого запитання, але все ж таки.
   — Це запитання ми обминемо, добре?! — риторично сказав Олексій, і усміхнувшись сказав. — Я зараз підійду до милих пані, які чекають у коридорі, проведу їх до дверей і подякую.
   — Добре.
   Олексій вийшов з кімнати. Дилія немов колесо огляду почала крутитись довкола і роздивлятись. Стильна кімната у білих відтінках, помаранчевий диван, дизайнерські білі крісла, скляний столик, на якому стояла прозора ваза з білими, червоними та рожевими трояндами. Декілька поличок з книгами, телевізор, помаранчева люстра, паркет, а на ньому невеличкий м’який коврик молочного відтінку. Ну і звичайно столик на двох, який напевно тут досі не стояв. Сяйво від свічок дало змогу розгледіти навіть декілька фото на полицях. Олексій з родиною, навіть чорно-білі світлини, напевно з бабусями та дідусями. Дилія усміхнулась, а потім одразу відкрила рота у подиві. Паскуале? Вони знайомі давно?
   Двері у коридорі зачинились і у кімнату увійшов Олексій, оголошуючи свій прихід:
   — Я вже тут! — він потер чоло, зрозумівши, що напартачив.
   — Ви давно знайомі?
   — Дуже.
   — То чому ж…?
   — Тому, що Паскуале готує Туні сюрприз. Я замовляю у Туні картини, вона ні про що не здогадується, а тим часом Паскуале робить для неї виставку. Ось так все просто.
   — Ого! — Дилія приємно здивувалась.
   — Прошу, тільки нічого їй не кажи. Це все ж таки таємниця не моя. — Олексій розвів руки і знизив плечима.
   — Звичайно. Я нічого їй не розповім. — усміхнулась вона.
   — А тепер поговоримо трішки про нас. — Він пройшов кімнату і зупинився біля Дилії, він наче відчув, як зупинилось її дихання, а потім прискорило темп.
   Дилія облизала губи і зніяковіла.
   — Давай… Тим паче мені є що сказати… — сумно сказала вона.
   — Що таке? Я щось зробив не так? — він злякано подивився на те, як вона розминає тремтячі пальчики.
   — Ні, ні… не зважай… я просто трішки хвилююсь. — На половину збрехала Дилія.
   — Ти мене налякала, я вже подумав, що щось зробив не так. — Хлопець з легкістю зітхнув. — Я теж хвилююсь. — Зізнавшись, він узяв руку Дилії у свою і повів до столика. Допомігши їй сісти, він і сам сів навпроти.
   — Тут надзвичайно гарно. — Її очі затримались на свічках, потім на Олексії. — Все, як у кіно. — Вона уловила аромат троянд і водночас смачної вечері.
   — Я радий, що тобі сподобався сюрприз. — Він відкоркував червоне вино і налив у келихи. — За нас! За початок! За кохання!
   — І за надію. — Додала вона.
   Він усміхнувся.
   Їхні келихи злетіли до гори і по кімнаті пролунало тихе дзеленчання.
   — М’ясо готував не я, тому не хвилюйся за перець. — Засміявся він, і поклав шматочок запашної яловичини на її тарілку.
   Дилія підхопила його сміх, забуваючи про те, що її чекає попереду.
   — А мені сподобався той екстрим, який ти тоді влаштував. — Через сміх говорила вона.
   — А мені сподобалось, як ми готували з тобою вечерю. — Милуючись її усміхненим обличчям, сказав Олексій.
   — І мені. — Усміхаючись, вона промовила: — Смачного.
   — Смачного. — Наколюючи на виделку м’ясо, відповів він.
   Вечеря була інакшою, тепер вони були відкриті одне перед одним. Їхні почуття вже не були потаємними, проте тепер і ніяковіння було інакшим. Треба було звикнути до того, що називається відносинами, пізнаванням нової людини у житті. Це було надзвичайно приємно, хвилююче, ці відчуття не порівняти ні з чим.
   Хоча іноді і були паузи в їхній розмові, але це не напружувало їх. Олексій взнавав про дитинство Дилії, а вона про його. Згадували шкільні часи і хто, що колекціонував, і у що грав. Коли дійшло до того, хто де навчався, Дилія голосно ковтнула і набравши повні легені повітря, промовила:
   — Олексію, я ніяк не наважувалася і не знала, як тобі про це сказати…
   Хлопець напружився і його брови зійшлись на переніссі.
   — Ти ніде не навчалась? — запитав він і одразу додав: — Мені байдуже. Все одно диплом нічого не вартий, якщо людина не любить і не розуміє свою професію.
   — Приємно це чути, але… — їй було так важко зізнатись. Дилія узяла келих з водою і зробила декілька великих ковтків. — Я навчаюсь. Зараз.
   — Ти якось дивно говориш, я тебе не розумію. — Він не розумів чого саме нервує. Хоча напевно від того, як Дилія почала розмову.
   — Я навчалась у Лондоні, вивчала англійську. — Потираючи вологі долоні, дівчина продовжила: — Зараз я маю поїхати на навчання, до кулінарної школи, … а потім пройти стажування в ресторані у Франції. — Затамувавши подих, вона дивилась, як міняється вираз обличчя Олексія.
   — Нічого собі… — ошелешено зітхнувши, хлопець узяв келих з вином і осушив його за мить. — І як надовго?
   — Приблизно на рік, а можливо на півтора. — Дилія винувато дивилась на нього. — Ти жалкуєш, що зізнався мені у коханні? — її налякані очі заблищали від сліз.
   — О, Господи! Звичайно ні, про що ти говориш?! — Олексій спочатку розсердився, що вона запитала це, але потім збагнув, що вона налякана. — Диліє, хіба твій від’їзд зможе змінити мої почуття? Хіба я хочу, повернути свої слова назад? Ні! Ні! І ще раз ні! Я покохав тебе і хочу щоб це було назавжди. — Він зітхнув: — Але якщо я скажу, що не засмутився, - тоді збрешу. Мені дуже хотілося, щоб ці відносини були легкими і їх не затьмарювали проблеми. Я вже дозрів до тих відносин, коли хочу спокою та тихої гавані поруч з коханою людиною. Мені б дуже хотілось в майбутньому сім’ю. Але твоя новина… говорить про те, що поки нам не світить причалити у тихій гавані.
   — І що це означає? — з великих очей Дилії закапали сльози. — Ти не хочеш зі мною зустрічатись? — вона сумно усміхнулась. — Я тебе розумію. Ти не повинен чекати дівчину, яку знаєш деякий час.
   — Ну якщо я зумів закохатись у дівчину, яку знаю деякий час, тоді і зможу зачекати на неї. — Олексій встав, і підійшовши до Дилії узяв її руки у свої і змусив підвестись. Перед ним стояла красуня, яка видно сама в це не вірила. — Я сказав, що нам треба зачекати на тиху гавань, але не зупиняти плисти до неї. Диліє, у нас буде та тиха гавань, про яку я мрію і сподіваюсь мрієш і ти.
   Вона міцно притиснулась до нього і заплакала від полегшення. Він її чекатиме. Чекатиме.
   — Олексію… — сльози Дилії намочили сорочку Олексія.
   — Мені вже прохолодно. — Усміхнувся він, дивлячись у її очі, які виказували подив.
   — Чому?
   — Від твоїх сліз. — Пожартував він, але через мить забувся, як дихати. Тепло її пальчиків на його грудях знайшло мокрий слід.
   — Так краще? — крізь сльози, усміхнулась Дилія.
   — Набагато. Але може бути ще краще, якщо поцілуєш мене. — Він провів кісточками пальців по її щічці.
   Дилія завагалась, вона все так само ніяковіла першою виказувати своє бажання, але все ж таки, вставши навшпиньки, торкнулась його губ своїми. Її ніжність зводила його з розуму. М’які, такі жаданні вуста дарували йому рай. Він підхопив Дилію на руки і поніс до дивана. Дівчина солодко зітхнула, опинившись в його руках. Поклавши її на канапу, він навис над нею і відчув, як усе її тіло тремтить. Олексій обережно відсторонився і провів по її розпаленій щічці пальцями. Він обережно та ніжно поцілував її повіки, відчуваючи солоні сльози. Заради нього не плакала жодна жінка. А вона розплакалась, бо боялась, що він відмовиться від неї… від них… від їхнього кохання. Як він міг не захотіти бути з нею? Це ж нереально. Він дивився прямісінько їй у вічі і гадав, як йому пощастило її зустріти. Він зневірився і не геть не вірив, у те, що до нього прийде це дивовижне почуття. Але воно прийшло у подобі Дилії. Олексій добре розумів, що будуть випробування, буде складно, проте відмовлятись від справжніх почуттів, він не збирався.
   — Олексію…
   — Що? — торкаючись її обличчя долонею запитав він.
   — Я кохаю тебе. — Дивлячись йому у вічі, усміхнулась вона.
   Він широко усміхнувся. Щастя. Він відчував суцільне щастя.
   — І я тебе кохаю, моя Диліє. — Він припав до її губ, ненаситно та жадібно, вириваючи її солодкий стогін з грудей.
   Цілунок був довгим, - він наче розповідав, що було на душі і на серці. Їхнє дихання приходило у норму, доки вони лежали в обіймах одне одного у повній тиші. Лише серцебиття і потріскування свічок, говорили про те, що це все реально.
   — Я не хотіла, щоб все так вийшло. — Почала вона. — Я тільки нещодавно погодилась на стажування і це після того, як ти пропав на декілька днів. Саме тоді, я і вирішила поїхати. Гадала, що ти більше не прийдеш. Дивно доля розкладає свої карти. — Важко зітхнула вона.
   — Напевно я тоді був у Каїрі. — Він скривився, згадавши, що Меланія наговорила Дилії. — Я дійсно їздив туди з Меланією, але тільки по роботі. Ти мені віриш?
   — Вірю. — Тихо промовила Дилія, і поцілувала його у щичку.
   Її ніжність – це дар. Він насолоджувався кожною миттю цієї тиші і водночас розмови.
   — А якщо б я тоді прийшов… ти б не погодилась на стажування?
   — Ні, не погодилась. — Чесно сказала Дилія.
   — Тоді, я сам винуватий. — Сумно засміявся хлопець і поцілував її у скроню, вдихаючи аром її тіла, який пахнув жасмином та корицею.
   — Ніхто ні в чому не винен. Така доля.
   — Так, ти маєш рацію. — Він узяв її пальчики та поклав їх на свої груди, і почав повільно перебирати один за одним. — Можливо доля хоче випробувати нас.
   — Так, воно і є. — Вона обперлась об його груди і трішки підвівшись, подивилась у його очі. — Але ж ми витримаємо?
   — Авжеж. — Олексій притиснув її знову до себе. — Все буде добре.

   Дилія повернулась додому, і встаючи навшпиньки хотіла піти до кімнати, щоб нікого не розбудити, але помітила у коридорі великий пакунок.
   — Це приніс кур’єр, ще години три назад. — Почувся мамин голос з кухні.
   Дилія увійшла до кімнати де сиділа мама.
   — Чому ти не лягаєш? — нахилившись до мами, та поцілувавши її запитала донька.
   — Тебе чекала. Хотіла знати, що все добре. — Поцілувавши доньку у відповідь, промовила жінка.
   — Все дуже, дуже добре. — Дилія радісно всміхнулась.
   У кухню увійшов тато і позіхнувши запитав:
   — Як пройшов аукціон? — тато підійшов до доньки, провів рукою по волоссю і пішов налити склянку води.
   — Неймовірно! Це було неперевершено! — Дилія із захватом почала розповідати про аукціон, потім про два сюрпризи: карету та вечерю. А найсолодше зоставила на кінець. — Він зізнався мені у коханні і сказав, що буде чекати.
   Батьки подивились одне на одного, розуміючи скільки у цеї пари буде випробувань, і як їм буде важко. Але це вибір їхньої доньки – від них не буде повчань, тільки підтримка. Вона доросла і закохана. Ніхто немає права вмішуватись у стосунки двох закоханих людей – навіть батьки. Вони про це спілкувались цілий вечір і погодились з тим, щоб їм донька не розповіла про Олексія – вони усе підтримають. Саме зараз – вони так і зробили.
   — Я рада за вас, доню. Хай Аллах, береже ваше кохання і дасть сил. — Мовила мати.
   — Амінь. — Сказала Дилія.
   — Амінь. — Промовив тато і додав: — Робіть одне одного щасливими і пам’ятай, що сварки це найбільший ворог відносин.
   — Пам’ятатиму, baba… пам’ятатиму. — Вона усміхнулась вдячно та любляче. — Я люблю вас і вдячна за підтримку. — Вона обійняла маму і батька.
   — І ми любимо тебе, донечко. — Усміхнувся тато. Він так бажав їй щастя і щирого кохання. І молився за те, щоб Олексій був хорошим до неї і кохав її по-справжньому.
   — Люблю тебе, моя крихітко. — Мама поцілувала її і додала: — Ми спати, а ти іди… подивись, що тобі прислав твій коханий. — Підморгнула жінка.
   — Звідки ти знаєш, що це від Олексія? — здивувалась донька.
   — Звичайно, що від нього. А від кого ще. — Мама підштовхнула чоловіка до виходу і почимчикувала за ним.
   Дилія усміхнена побігла у коридор, забравши важкий пакунок до спальні, вона роздягнулась і почала розгортати сюрприз, вже здогадуючись, що там може бути. Це те, що їй сподобалось сьогодні на аукціоні. Вона уся засвітилась від радощів, коли її оченята побачили старовинне дзеркало. Її пальчики пробіглись по вензелях рамки, затамувавши подих. Вона підняла подарунок і поставила його на комод, де було його місце. Ця антикварна річ, саме для цього і призначалася.
   Відійшовши на крок, вона подивилась у дзеркало, у якому їхні погляди з Олексіє зустрілись на аукціоні. Її усмішка була така широка, що здавалось щелепу заїло. Дилія роздивлялась подарунок, і помітивши у рамці лист, якого одразу не побачила узяла його до рук. Розгорнувши невеличкий папірець, вона усміхнено прочитала найпрекрасніші слова: «Ти будеш бачити кожного дня у дзеркалі ту красуню, яку я покохав. P.S. Твій Олексій».
   Дилія не переставала усміхатись. Піднявши до дзеркала очі, вона знову поглянула у нього, і згадавши слова у листі, промовила:
   — Я кохаю тебе Олексію.