Глава 14

Глава 14.

   Дилія встала, ще рано в ранці і перше, що вона зробила, це подивилась у дзеркало і побачила ту, яку кохає Олексій. Згодом умилась, поснідала і почала проводжати матір та батька – вони їхали до тітки Дилії у Київ навідати її.
   Сидячи за столом, вона пила каву, а ж раптом її мобільний просигналив, повідомивши про смс.
   Олексій.
   +3806333787977
   середа, 7 жовтня 2018 р.
   Повідомлення:
______________________________________________________________________________    
   Як спала моя Пташечка? Твої оченята подивились вже на об’єкт мого кохання у відображені? P.S. Зараз на роботі. Через годинку звільнюсь і заїду по тебе. Кохаю тебе.
______________________________________________________________________________    
   Дилія усміхалась і не знала, як всидіти на місці. Її серце калатало, наче він був поруч. Усе нове - усі відчуття та почуття. Увага Олексія та його ніжність – наче солодка вата, яка огорнула її плечі. Час, приділений ось таким милим дрібничкам, як повідомлення – це і є прояв ніжності.
   Дилія швидко перебирала пальчиками, набираючи повідомлення:
   Повідомлення:
______________________________________________________________________________    
   Спала немов у казці:) У дзеркалі бачила твій погляд. P.S. З нетерпінням чекаю. Кохаю, тебе Олексію.
______________________________________________________________________________    
   Відправивши смс, Дилія закружляла по кухні.
   У її руках знову забринів мобільний. Вона миттю подивилась у повідомлення:
   Повідомлення:
______________________________________________________________________________    
   Тоді, мій погляд сказав тобі, що я бачу красуню, яку мрію поцілувати. ______________________________________________________________________________      
Дилія широко усміхнулась і відповіла:
   Повідомлення:
______________________________________________________________________________    
   Тоді твоя красун, відповіла тобі, що мріє про цілунок, як і ти.
______________________________________________________________________________    
   Відправлення до коханого абонента і знову від нього відповідь.
   Повідомлення:
______________________________________________________________________________   
    Я вже ніби відчуваю твої солодкі вуста. Скоро буду. Цілую.
______________________________________________________________________________   
Дилія усміхнулась у соте за цей ранок і відправила смс.
  Повідомлення:
______________________________________________________________________________   
  Чекаю на тебе. Цілую.
______________________________________________________________________________        
   Ще раз перечитавши повідомлення, і сяючи, як новорічна ялинка, Дилія допила каву, та помила чашку. Вимкнувши воду, вона почула, як хтось стукає у двері. Знизивши плечима до самої себе, Дилія пішла до дверей, відчинивши їх вона побачила на порозі Туню.
   — Туня! Привіт. — Дилія усміхнулась на усі тридцять два. — Проходь.
   — Диліє, у мене є одне прохання… — тремтячим голосом сказала Туня.
   — Що таке? Що з тобою? Ти ще вчора була якась дивна. — Затараторила дівчина, і насупившись запитала: — Чому ти з валізою? Куди ти зібралась?
   — Диліє… нічого не питай… допоможи прошу. — Туня швидко закліпала, щоб прогнати сльози.
   — Як це нічого не питай?! Ти уся в сльозах, стоїш з валізою у руках – а мені нічого не можна дізнатись?! — Дилія зробила крок у бік, звільнивши місце для Туні. — Проходь до хати. Побалакаємо.
   — Дилія, мені треба йти. Прошу тебе… — її голос стих, нові спазми здавили горло, але вона все ж таки продовжила: — Сьогодні о сьомій завітай за цією адресою.
   — Чия це адреса?
   — Паскуале.
   — І що я маю зробити? — схвильовано запитала Дилія.
   — Віддати цей лист. — Діставши із кишені пальта папірець, вона простягнула його подрузі.
   — Зачекай, зачекай… Я маю передати йому листа, бо ти кудись від нього тікаєш?
   — Це на благо. Повір.
   — Яке там благо?! Що сталось?
   — Дилія, я до батьків їду. Тільки не кажи про це Паскуале. Благаю. Я довіряю тобі.
   — Я вдячна за довіру… але… Чому ти так вчиняєш?
   — Так буде краще для Паскуале. Усі його плани пішли шкереберть.
   — Про що ти говориш? — брови Дилії злетіли у подиві.
   — Я подзвоню тобі, коли доберусь. Прошу, не віддавай листа раніше. Його все одно дома немає.
   — Як так... — Дилія важко зітхнула, розуміючи, що не зможе зупинити подругу. — Добре, я все зроблю.
   — Дякую. Дякую. — Туня обійняла Дилію і поцілувала у щічку. — Я подзвоню. Вибачся перед батьком, що я не попрощалась. Такі обставини.
   — Добре. — Дилія обійняла Туню навзаєм. — Бережи себе.
   — І ти себе. До зустрічі.
   — До швидкої зустрічі.
   Розімкнувши обійми, Туня  зробила крок назад, та усміхнувшись, почимчикувала до таксі.
   Дилія дивилась, як її вагітна подруга з валізою спускається сходами – на очах з’явились сльози від цієї картини. Але узявши себе в руки, вона діяла, як підказувало серце. Коханню треба допомагати!
   Відкривши останні повідомлення від Олексія, вона швидко написала йому:
    Олексій.
   +3806333787977
   середа, 7 жовтня 2018 р.
   Повідомлення:
______________________________________________________________________________    
   Олексію, я їду у галерею до Паскуале. Давай через годину зустрінемось там. Я все поясню на місці.
______________________________________________________________________________  
   Доки Дилія одягала пальто, завібрував телефон, повідомляючи про смс Олексія. 
   Повідомлення:
______________________________________________________________________________  
   Добре. Через годину там. Якщо зможу приїду раніше.
______________________________________________________________________________  
   Дилія вибігла з квартири, зачинила двері і поспішила до Паскуале з листом, який їй віддала Туня.
   Зупинивши таксі, вона сіла у нього, і назвавши вулицю, поїхала до галереї.

   Дилія дивилась, як змінюється обличчя Паскуале, який у друге читав листа. Перший раз він читав його про себе, але в друге у голос, щоб його друзі Дилія та Олексій, знали про, що йдеться:
   Коханий мій Паскуале. Я знаю твою мрію, знаю, що ти дуже хочеш працювати у Мілані. Я чула твою розмову з Марчелло і тепер усе знаю. Не втрачай свою мрію, прошу здійсни її, заради мене і сина. Погоджуйся на роботу своєї мрії, ти так наполегливо до неї йшов. Мої мрії здійснюються завдяки тобі, тому я прошу тебе, не відмовляйся від своїх. Я вчиняю так, бо знаю, що через нас, ти не можеш поїхати, а це не правильно. Колись, ти скажеш, що втратив свій шанс і я цього просто не витримаю, знаючи, що це я у всьому винна. Мрії повинні втілюватись у життя. Твоя може здійснитись, не марнуй шансу. P.S. Паскуале, коханий мій, ти розфарбував мою долю. Я і не гадала, що можна бути настільки щасливою. Я дуже сильно кохаю тебе, тому і відпускаю, щоб твої мрії стали реальністю. Кохання це: ніжність та пристрасть, сміх та сльози, підтримка та вірність, увага та повага, це нове життя, яке ми створили, а ще - це обмін самопожертвою, тому, будь ласка, зроби, щоб моє рішення не було марним – мрій сміливо і іди до мети. Я кохаю тебе, понад усе на світі. Твоя Туня.
   Дилія витирала сльози, а Олексій був геть шокованим.
   — Ну, що друзі допоможете мені повернути цю жінку, яка керується гормонами? — Запитав Паскуале, знаючи позитивну відповідь.
   — Звичайно. Вона зараз повинна бути на вокзалі. У нас небагато часу на те, щоб її зупинити. Гадаю, що дуже скоро буде потяг на Вінницю. — Дилія швидкого говорила, щоб не втрачати, а ні хвилини.
   — Тоді нумо на вокзал?! — додав Олексій.
   — Так, так… Але без мене. Я підготую сюрприз, який ми з тобою Олексій планували… — Паскуале подивився на Дилію.
   — Я знаю, про ваш секрет. Знаю про картини. — Дилія знизила плечима, та усміхнувшись додала: — Я нічого не розповім Туні, не хвилюйся.
   — Добре. — Він перевів погляд на друга: — А от ти не можеш тримати язика за зубами так?
   — Він не винен… Це я побачила вашу фотокартку. От і запитала чи ви давно знайомі. — Дилія почервоніла, виказуючи те, що вони з Олексієм не на такій вже і ранній стадії знайомства.
   — Ну, тоді… вибач друже. — Хлопнувши по плечу Олексія, вибачився Паскуале.
   — Забули. — Усміхнувся Олексій і додав: — Нам слід йти.
   — Добре, тоді план такий – я забираю Туню до себе пожити, а ти у швидких темпах втілюєш свій план у життя. Ти ж знаєш Туня вперта, тому у тебе є кілька днів. Вона не залишиться тут на довше. У ввечері я зроблю вигляд, що йду відносити тобі листа, щоб вона нічого не здогадалась. — Затараторила Дилія.
   — Ти геній, Дилія! — широко усміхнувся Паскуале.
   Олексій спостерігав за цією розумною жінкою і усміхався.

   Дилія та Олексій побачили Туню, яка сиділа на лавці і чекала на потяг. Вони рушили до неї, Дилія швидко йшла вперед, а за нею Олексій. Дівчина загукала до подруги:
   — Туня! Туня!
   — Чого ви тут?! Паскуале теж з вами? — Туня перелякано запитувала у них обох.
   — Ні, ні не хвилюйся. Його тут нема. Ти ж сама сказала віддати лист, лише у ввечері. — Поспішила заспокоїти її Дилія. Сідаючи поряд з нею, дівчина промовила: — вибач.
   — За що? — здивувалась Туня.
   — Коли Олексій прийшов і побачив, що я сумна – мені довелось усе розповісти.
   — Я так розумію тебе Олексій катував. — Засміялась Туня і знову скривилась від незручностей.
   — Що таке? — перелякано запитала Дилія.
   — Щось болить живіт. — Туня провела рукою по животику.
   — Що ти навигадувала Туня? — не витримав Олексій.
   — Олексію, будь ласка,… мені і так погано і без ваших дорікань. — Промовила Туня і подивилась на хлопця, шукаючи розуміння.
   — Добре. Але ми тебе не відпустимо одну однісіньку їхати у потягу. Про, що ти думала, коли хотіла піддати такому ризику себе та дитину?! — невдоволено запитав він.
    — Я лише зараз зрозуміла, яка я необережна, але мені потрібно зникнути… Мені потрібно, щоб Паскуале не знав де я.
   — Тоді поживи у мене. — Мовила Дилія. — А потім ми разом поїдемо до твоїх батьків.
   — Я не знаю… — Туня знизила плечима та важко зітхнула. — Я так заплуталась.
   — Я знаю. Але зараз подумай про дитину. — Дилія стиснула у своїх долонях її руки і додала: — Пішли.
   — Обіцяйте, що не скажете Паскуале, де я.
   — Обіцяю. — Сказала Дилія.
   Туня подивилась на Олексія, чекаючи на відповідь.
   — Добре, добре, обіцяю. — Олексій важко зітхнув, поборовши обурення.
   — Дякую. — Ледь чутно, промовила Туня.
   — Все, годі тут сидіти. Пішли. — Дилія допомогла встати подрузі і вони рушили до виходу.
  
   У ввечері так, як вони домовлялись з Паскуале і щоб запевнити Туню, Дилія рушила віддати листа - нібито. Хоча насправді, дівчина була з Олексієм у його квартирі.
   — Цілий день я не міг здійснити свою мрію і поцілувати свою дівчину. — Проводячи по волоссю Дилії, Олексій зітхнув.
   Дилія усміхнулась, та щиро раділа його словам «свою дівчину». Облизнувши губи, дівчина і без того змусила зосередити погляд Олексія на своїх губах. Олексій не довго думаючи, підхопив її і поніс на канапу, дарувати ніжність та отримувати її. Його руки в такт поцілунку пестили її талію та стегна. Дилія зітхала та насолоджувалася кожним доказом його кохання. Вона відчувала та розуміла, що більше не відчуває такої скутості, чи сором’язливості. Усе було так, як повинно бути. Вони відчували одне до одного кохання, а їхні цілунки були доказом цього. Вона відкинула острахи, що її зрозуміють не так, що її розглядатимуть, як доступну дівчину. Вона лише для Олексія і з ним вона має право насолоджуватися коханням і її проявом.
   Їхні язики сплітались у шаленій ніжності, а руки жадібно вбирали усе, що належить їм за правом.
   Навіть через декілька хвилин, їхнє дихання було важким і переривчастим.
   — Нарешті… — засміявся він, дивлячись на Дилію, — нарешті я тебе поцілував.
   Дилія усміхнулась і промовила:
   — Нарешті, я змогла відповісти.
   — Шкода, що наш час на сьогодні майже вичерпався. — Відкинувшись на спинку дивана, і пригорнувши до себе Дилію, він зітхнув.
   — Так, мені треба повертатись до Туні. — Дилія трішки відсторонилась і сказала: — Дякую тобі за дзеркало і за ті слова, які ти написав.
   — Я написав правду – за це не дякують. А за подарунок, будь ласка. Я радий, що тобі сподобалось. — Поцілувавши Дилію у скроню, Олексій вдихнув аромат її волосся.
   — Дуже, дуже сподобалось.
   — Диліє, я боявся запитати… бо зовсім не хочу про це думати і чути, але… — він важко зітхнув, — коли ти їдеш?
   У Дилії на очах забриніли сльози.
   — Через два тижні. — Біль заполонив її груди і з великих очей закапали сльози.
   — Так, швидко?! У нас дійсно мало часу і не лише сьогодні. — Він обійняв її і притиснув сильніше до своїх грудей. — Не плач… Будь ласка, не плач. Ми все витримаємо. Ми будемо багато спілкуватись смс, по скайпу, будемо розмовляти по телефону. — Заспокоював він. — Я іноді зможу приїжджати до тебе.
   — Чесно? — Дилія аж підстрибнула і сіла, дивлячись у його вічі.
   Він засміявся з її реакції.
   — Чесно, Пташечко… чесно… Іди у мої обійми, ще хоч на кілька хвилин.
   Двічі їй повторювати було не треба.
   Вуста та серця – злились у поцілунку.

   Минуло дві години від тоді, як вона пішла. Стоячи біля власних дверей, Дилія намагалась зосередитись на тому, що буде казати Туні. Відчинивши двері, вона оголосила:
   — Я повернулась.
   Туня миттю опинилась у коридорі.
   — Як він? — лише одне запитання, але її серце у цю мить розривалось на друзки. Він ніколи, ніколи їй не пробачить цей вчинок. Що вона накоїла?!
   — Він геть розбитий.
   — Паскуале читав листа?
   — При мені, ні. Але, я йому сказала, що ти поїхала до батьків. А все інше він дізнається з листа. — Дилія зітхнула і додала: — Йому дуже погано. Він не розуміє, що сталось. Як і кожен з нас.
   — Якщо я розповім, ти схочеш мене переконати у неправильності моїх дій.
   — Можливо. — Не збрехала дівчина.
   — Зараз я і сама не знаю чи правильно вчиняю. А якщо і ти почнеш мене переконувати, я почну сумніватись у власних переконаннях. Я просто знаю, що Паскуале…
   — Що?
   — Ні, нічого. — Туня позіхнула.
   — Ти втомлена. Я зараз тобі постелю і ляжемо спати.
   — Дякую, Диліє.
   — Тобі пощастило, що батько та мати зараз у тітки.
   — Та, що у Києві?
   — Саме так. — Вона насупилась, як Рустем. — Уявляєш, який би він був злий за твої витівки?!
   — О, так. — Зітхнула Туня.
   — Я швидко помию руки, постелю ліжко і можна буде відпочивати. — Дилія пильно роздивлялась подругу. Лише за цей день у неї з’явились синці під очима. Її рожеві щічки були такими блідими. Дилія важко зітхнула, і нічого не кажучи, пішла до ванної.
   Залишившись на одинці сама з собою, Туня карталась та звинувачувала себе та свій вчинок. Її Паскуале. Її бідний Паскуале. Він зараз напевно читає її листа. Йому боляче і він дуже гнівається. Чи в силах він буде пробачити її?
   Її дії навпаки повинні зробити так, щоб він був злий на неї, щоб йому було легше поїхати звідси і кинути все і всіх.
   Вибір, - це важка річ. Як знати, чи правильно вчиняєш. Час покаже. А зараз треба пережити цю ніч і усі дні, які вона буде без нього.
   Дилія теж не могла не думати про те, чи правильно вона вчиняє, зобов’язуючи Олексія на чекання? Вона егоїстка… Закохана егоїстка.

   Олексій все думав, як воно буде – коли Дилія поїде. Як вони зможуть ладнати, спілкуватись та пізнавати одне одного через пів світу? Як? Звичайно він буде чекати на неї – але це буде не легко. Нелегко те, що коли захочеться обійняти, поцілувати та подивитись у рідні очі – цього не можна буде зробити. А цього буде хтітись, кожну секунду його життя. Але якщо доля підкинула таке випробування – це означало лише одне, що треба довести справжність своїх почуттів. Це вони і зроблять. Все буде гаразд. Саме з такими думками, Олексій заснув.