Глава 16

   Увійшовши до офісу Олексій одразу заспокоїв перелякану Олену, розповівши, що травма не серйозна, за цими словами Дилія одразу була представлена секретарці. Усміхнувшись одна одній, Олена запропонувала молодим людям каву, але вони відмовились, бо чаювали з пирогом на фермі Дена.
   — Олено, будь ласка принеси з мого кабінету папери, які нещодавно давав мені тато. Вони у синій папці. — Всівшись на диван, попрохав він. — А я посиджу, нога ниє. — Він похлопав по сидінню, вказуючи Дилії, щоб вона сіла поруч. Дівчина так і зробила.
   Олена усміхнувшись, попрямувала до кабінету боса.
   Залишившись на одинці, Олексій ніжно торкнувся своїми губами вуст Дилії.
   — Вам ще не набридло? У вас цей обмін… не буду уточнювати чим…на кожному кроці, чи як?
   Голос Меланії викликав лише невдоволене зітхання у обох.
   — Привіт, Мел. — Усміхнувся він і додав: — Ні, нам не набридло. Ми можемо це робити безкінечно. Хочеш покажемо? — зіронізував він.
   Дилія невдоволено стиснула кулачок, коли почула, як він пестливо називає її ім’я. Зрозуміло звичайно, вони ж колись були разом. Цікаво, хто кого покинув і чого?
   — Ні, дякую. — Вона поглянула на Олексія, а потім на Дилію. — Дівчинко, він хотів втекти від тебе, і ти вирішила приглушити чимось важким його координацію? Що сталось?  — запитала вона в обох. 
   — Меланіє, заспокой свою уяву. — Очі Олексія невдоволено блиснули.
   Дилія почувалась не зручно там, де знаходилась ця жінка. Особливо тоді, коли вона називала її «дівчинкою».
   — Ось, пане… — тримаючи синю папку у руках, мовила Олена, увійшовши у хол. — Вітаю, Меланіє.
   — Привіт, Олено. — Вона оцінювала усіх і кожну.
   — Мел, що тебе сюди привело? — поцікавився хлопець, і спускаючи свою руку по плечі Дилії, а за тим і на талію, свердлив очима колишню. Він бачив, як Меланія сердиться на його дії і саме цього він бажав. Він хотів, щоб вона зрозуміла, що Дилія це його майбутнє.
   — Я прийшла забрати папери, які ти мав підписати. Ті, що ти тоді дав – були не в повному обсязі.
   — Мені здалось, я усе віддав. — Він насупився, згадуючи, чи міг щось пропустити. — Я подивлюсь вдома, у кабінеті точно нічого немає.
   — Тоді… я зайду завтра. — Її очі блиснули у бік Дилії. Переможний погляд.
   — Нам треба йти. — Узявши Дилію за руку, він підвівся разом з нею.
   — Пане, документи. — Олена простягла папку.
   — Дякую, Олено. До завтра. — Він усміхнувся.
   — Прошу, пане. — Олена відійшла від поля бою, який розгорався від поглядів Меланії та Дилії.
   — Мені теж треба йти. — Мовила Меланія і додала: — Па-па, Олекса.
   Дилія ковтнула, почувши лагідне «Олекса».
   — Па-па, Меланіє. — Олексій направився до виходу і пропустивши жінок, додав. — Візьмеш завтра документи у Олени, я їх залишу в офісі.
   Меланія невдоволено скривилась у бік його словам.
   — Добре. — Обернувшись на Дилію, вона мовила: — Па-па, дівчинко.
   — До побачення, пані Меланіє. — Дилія усміхнулась, своїй маленькій перемозі.
   Меланія нервово облизала губи, і підійшовши до Олексія, поцілувала його у щічку і всілась у своє авто.
   — Вона просто нестерпна! — закипіла Дилія. — Чому вона так часто з тобою бачиться?
   — Пташечко, це все по роботі. Між нами нічого немає. — Запевнював він, тримаючи її долоні у своїх. — Ти ревнуєш? Мені приємно.
   — А мені не приємно це відчувати. Ось тут, — вона вказала на груди, — пече.
   — Вибач, я не хотів, щоб ви так часто зустрічались.
   — Ні, це я не хочу, щоб ви так часто зустрічались. — Дилія сама не очікувала від себе такої реакції.
   — Я постараюся зменшити ці випадкові зустрічі. Проте, я не можу обіцяти, що по роботі ми не будемо зустрічатись. — Олексій подивився їй у вічі, шукаючи розуміння.
   — Добре. — Вона видихнула, але це не означало, що вона з цим змирилась і погодилась. — Мені слід повертатись, Туня одна дома.
   — Спочатку поцілунок, який буде говорити, що ти не ображаєшся. — Він обійняв її, притискаючи все сильніше до свого тіла.
   Дилія була налаштована на те, щоб Олексій поступово викреслив зі свого життя Меланію, тому зараз вона заспокоїть свої ревнощі і поцілує його так пал ко, що він забудеться про усе на світі… окрім неї – звичайно. Їхні губи сплелись, віддаючи одне одному шалену пристрасть. Дилія наче заявляла на нього свої права, а він хотів підкоритись.

   Повернувшись додому, Дилія розповіла Туні, про неймовірну прогулянку з Олексієм і про ту, яку згадувати взагалі не хотіла. Меланія… Меланія… довкола ця дівуля. Дилія дуже хвилювалась, що коли вона поїде у Лондон, його колишня «підніме усю важку артелерію» - тобто свої чари. Її не хвилювало, що Олексій їм піддасться, бо такого не може бути – він кохає її. Проте забрати той факт, що це їй не приємно, вона ревнує і все ж таки трішечки хвилюється – Дилія не могла.
   На при кінці побачення Олексій і Дилія, домовились завтра допомогти Паскуале з сюрпризом для Туні, який мав відбутись через тиждень. Завтра Дилії буде важко брехати подрузі і щось там вигадувати, щоб вона не здогадалась про Паскуале, але це все на краще. Туня уперта, тому їй треба допомогти потрапити у міцні обійми Паскуале, який вже нізащо в світі не відпустить її від себе.

   Ці кілька днів проходили насичено. Повернулись батьки і безперестанку намагались вирвати із Туні, бодай якусь інформацію, чому вона не з Паскуале? Проте, Туня, як міцний горішок – її не розкусиш.
   Дилія та Олексій бачились у Паскуале в галереї, а потім вони їхали у заміський будинок, де вони розпалювали камін і насолоджувалися розмовами і цілунками. Усе було добре, доки Дилія не почала роздивлятись фото на полицях його офісу. Світлини з аукціонів. Дилія не подала вигляду, що її щось стурбувало, але прийшовши додому – вона цілий вечір жалілась мамі та Туні, що на фотокартках присвяченим аукціонам, і досі є фото з колишньою. Та ще й до того ж, є світлини, де він в компанії веселиться і щось святкує, а дівчата його з обох сторін нагороджують цілунком у щоки. Її б це не зачепило, якщо б ці фото були просто у якомусь альбомі, але ж не на «коронних» місцях полиць. Дилія не могла знайти собі місця. Чому? Чому він і досі нічого не забрав? Хіба це вже його життя? У нього є вона!
   Дилія гадала про свої проблеми, доки її мама випитувала у Туні, чому вона пішла від Паскуале і дівчина ледь не піддалась, але все ж таки… промовчала.
   Спати вона лягла зла, сердита і вперше у житті, вона замислилась чи усі хлопці можуть бути вірними… і чи всі їхні почуття такі прозорі, як вони видають?
 
   Наступного дня, Дилія натякала Олексію про те, що їй не подобається бачити фото Меланії. Олексій запевнив її, що все забере і їй немає чого хвилюватись. Це все в минулому. Просто він забувся про таку «дрібничку». Дилія полегшено зітхнула, зрозумівши, що накрутила себе. Вони гарно проводили час на природі разом з Синаєм, грали у м’яч та їли смаколики, які приготувала Дилія. Погода була до них прихильна, світило сонечко, пожовкле листя шурхотіло під ногами і чисте-чисте небо.
   Дилія повернулась додому, помила руки, привіталась з батьками і пішла до кімнати. Відчинивши двері у спальню, вона ледь розгледіла подругу.
   — Чому ти сидиш у темряві? — увійшовши до кімнати, запитала Дилія.
   — Що? — перепитала Туня та важко зітхнула, покидаючи світ, де вони були разом з Паскуале.
   — Питаю, чому сидиш у темряві? — повторила подруга і сіла біля неї.
   — Так, якось спокійніше. — Туня поклала голову на плече Дилії і тихо заплакала. — Вибач.
   — За, що?!
   — Що я рюмсаю. — Схлипуючи, Туня намагалась сховатись в обіймах подруги.
   — Тобі немає за що вибачатись. Я розумію, як тобі боляче. — Дилія погладила її по спині, намагаючись заспокоїти подругу.
   — Я гадала, що роблю правильно… але… тепер нічого не знаю… — її плечі здригались, а схлипи ставали голоснішими.
   — Може, все ж таки розповіси мені, що сталося?
   Туня похитала головою і промовила:
   — Не можу.
   — Добре, добре. Як бажаєш. — Її рука знову провела по спині дівчини.
   — Але, щойно я зрозуміла, що мала рацію.
   — Стосовно чого?
   — Що Паскуале був наче у клітці. Я рада, що звільнила його від кайданок.
   — Що ти таке говориш?! — Дилія хотіла щось додати, але закусивши губу зупинила себе.
   — Я так втомилася. Так втомилася. — Тихо-тихо промовила Туня і подивилась на подругу. — Дякую, що поруч.
   — Взагалі-то я твоя подруга і моє місце поряд з тобою.
   — Ти так схожа на своїх батьків. Така ж сильна, добра та щира.
   — Дякую. — Дилія теж просльозилася.
   — Не плач.
   — І ти не плач.
   Вони крізь сльози розсміялись.
   — Диліє, я через кілька днів поїду до батьків. Я втомилася від брехні. Мені треба розповісти їм правду. Я їх так сильно люблю. — Туня намагалась говорити крізь сльози. — Я ніколи своїм батькам не брехала, а тепер пов’язла у цих тенетах. Більше так не можу і не хочу. Тому я все вирішила. Паскуале, мабуть, поїхав і мені нема чого тут робити.
   — Куди поїхав? — лише одне питання зацікавило Дилію.
   — Ну, як куди?... додому… — виплуталась вона.
   — Ааа… Але, тобі зараз не можна їхати. — Дилія подивилась пильно на неї, забувши, про те, що щойно плакала.
   — Чому це?
   — Ну… тому, що… тому, що… ти нещодавно погано почувалась. Подумай про маля. — Мовила Дилія, знаючи, що цей факт хоч якось може вплинути на Туню.
   — Ось, я і кажу, декілька днів на відпочинок і додому.
   — Тебе не зупинити. Ти така вперта. — Зітхнула дівчина і додала: — Добре. Як то кажуть «ранок покаже, що вечір не скаже».
   — Тоді, лягаємо спати?
   — Ні.
   — Чому?
   — Тому, що батьки чекають нас за столом. Вони на цілий банкет наготували, тому хутчіш їсти.
   — Я тільки за! — знаючи, як смачно готує Рустем та Садіє. Усі ці кримсько-татарські страви – пальчики оближеш. — Малятко теж, лише за!
   — От і добре!
   Витираючи свої заплакані оченята, дівчата усміхнулись, підбадьорюючи одна одну.
   На обличчі слідів болю майже не було видно, але глибоко в середині, де ніхто не міг побачити – серце Туні розривалось на маленьки шматочки. Туга за коханим - це нестерпний біль.

   Пройшов тиждень від тоді, як Олексій зізнався їй у коханні, Туня оселилась у неї вдома, і тиждень, як готувався грандіозний сюрприз Паскуале. Усе було чудово, але Дилія в глибині душі була ображена за те, що Олексій і досі не забрав світлини зі свого стола та полиць. Чому? Чому він так її цим ображає? Вона бачила, як йому не подобались її запитання, а ще більше йому не подобалось те, що вона наполягає зробити так, як хоче вона.
   Олексій в цей же час, дійсно, не розумів навіщо він залишив усі ці фото, але забрати їх, завжди бракувало часу. Він давно не бачив у них потреби і вони не дарували приємні спогади, але чомусь і досі пилились у його офісі. Усе треба позабирати, - наче резинкою стерти в зошиті не потрібне речення. Він хотів заспокоїти Дилію, і зовсім не хотів, щоб її погані думки та підозри руйнували те, що чесний із нею. Невже він не хоче, щоб її оченята перестали сумувати? Звісно хоче! Він хоче робити Дилію щасливою. Для нього вже давно немає минулого життя, половину з тих людей, які є на фото він не бачив багато років, а Меланія – це минуле, яке б він не хотів повертати у повсякдення. Йому потрібна лише Дилія, її усміхнені очі і її кохання.
   Узявши рамки з фотокартками до рук, Олексій поклав їх до коробки і попросив Олену їх викинути. Усе минуле – було там, де йому місце. Натомість Олексій поставив своє теперішнє і майбутнє – на фото красувались Дилія та він.

    Саме сьогодні Дилія мала сказати Туні про вигадану вечірку для вагітної. Вона дуже намагалась підготуватись і «правильно» збрехати своїй подрузі.
   Дилія якраз зайшла до кімнати, щоб сказати про дівчачі посиденьки, як Туня заговорила першою:
   — Завтра я поїду. Досить уже відтягувати повернення додому. Я скучила за батьками. І хочу все розповісти. — Складаючи кофтинку у валізу, Туня глянула на Дилію.
   — Добре. Але у мене є одненьке проханнячко. — Усмішка Дилії, осяяла усю кімнату.
   — Яке?
   — Ми з дівчатами хочемо тобі влаштувати «baby shower11».
   — Диліє, мені не до цього. Я дуже вдячна, але… — Туня сумно усміхнулась.
   — Туня, будь ласка. Тим паче усі хочуть тебе побачити перед від’їздом. — Дилія намагалась натиснути на потрібні емоції.
   — Чесно… я не хочу.
   — Будь ласка. — Дилія широко усміхнулась.
   — Добре. Добре. — Погодилась Туня і запитала: — Коли?
   — Сьогодні ввечері.
   — Чому ж ти не попередила раніше? — Туня насупившись, поклала останню сукню до валізи.
   — Ми думали, що не встигнемо замовити місце у кафе, але… — Дилія усміхнулась, радіючи майбутньому сюрпризу. — Але все вдалось.
   — Треба знову усе діставати з валізи. — Туня важко зітхнула. — На самому його дні, моя святкова сукня. — Вона замовчала, згадуючи, що це останній подарунок від Паскуале.
   — Не треба. — Дилія встала з дивана і пішла до шафи. — Це наш тобі з дівчатами подарунок. — Вона дістала з шафи сукню, морської хвилі.
   — Вау! — Туня очманіла від краси нового вбрання. — Навіщо?
   — Дивне запитання! — засміялась Дилія. — Це подарунок. Можна просто вдячно мене обійняти.
   Туня так і зробила.
   Трішки відсторонившись, вона подивилась на подругу:
   — Дякую. Вона неймовірна.
   — Рада, що до вподоби. — Дилія усміхалась так, наче через хвилину отримає мільйон. — Я пішла допоможу трішки татові, а ввечері ми разом підемо у кафе.
   — Добре, люба. — Туня усміхнулась.
   Дилія зникла у дверях, залишивши Туню на самоті. 
   Як би їй хотілось, щоб у такий день були поруч Паскуале, батьки та рідні. Але
вона сама собі ускладнила життя. Тепер все так, як є. Нічого не змінити. По її
щічках потекли пекучі сльози.
   Дилія заченила двері і швидко набрала Олексія, який має сповістити Паскуале, що вона вмовила Туню і вони їдуть на вигадану вечірку.