Глава 18

   — Олексію, ти тоді імпульсивно відповів, що будеш на мене чекати… Моя новина тебе ошелешила… і ти не зміг сказати нічого інакшого, як тільки це.
   — До чого ти хилиш? — звівши брови, Олексій невдоволено поглянув на неї.
   — До того, що це буде не легко, і якщо за цей час, що ми разом ти зрозумів, що це не для тебе…
   Олексій перебив її безглузду тираду:
   — За цей час який ми разом, я упевнився, що прийняв правильне рішення у житті. Як ти могла подумати, що я передумав? Невже я давав тобі привід для цього? Що я не так зробив? — Олексій розсердився і хотів підвестись, але Дилія схопила його за руку і він упав у її обійми.
   — Вибач мені, вибач. — Заплакала вона, ховаючи обличчя у його шию. — Просто… Просто… У нас нічого ще не було…
   — У нас було більше, аніж може отримати будь хто за такий короткий проміжок часу. Ми отримали кохання. Отримали те, що зветься друга половинка. Можна переспати на першому побаченні і ніколи не покохати, а можна закохатись до нестями і зачекати на те, що стане для обох безцінним даром. — Він трішки підвівся, щоб побачити її обличчя і трішки розвеселити: — Можливо, це ти гадаєш, що не витримаєш без сексу?! Скільки це там з тобою хлопців буде вчитись? — хлопець примружився.
   Дилія засміялась крізь сльози.
   — Я розумію, як для чоловіка це важливо… тому і почала цю розмову. Для мене довіра і бути вірним одне одному – це понад усе.
   — Ти гадаєш, я би міг тебе зрадити? — він знову розізлився і його обличчя видавало лють. — Дякую тобі, Диліє.
   — Ні, ні ти не розумієш. — Поспішила вона. — Я просто не хочу, щоб ти був чогось позбавлений через мене. Ти молодий чоловік, гарний та хороший. Уявляю скільки дівчат хотіли б бути на моєму місці…
   — Диліє, замовкни. — У цю саму мить він накинувся на її губи. Між цілунком, на який вона гаряче відповідала, Олексій говорив: — Ні одна не може дати мені того, що даєш ти. — Знову захопивши її у цілунок, він застогнав. — Мені потрібна лише одна – ти. — Його губи перемістились на шийку і він почув солодке зітхання Пташечки. — Я хочу лише тебе. — Він поцілував западинку за вушком і почув не зітхання, а звабливий поклик Сирени. — Коли ти зможеш мені довірити усю себе… довіритись мені… у нас все буде бездоганно і так, як має бути у закоханих людей. Я впевнений у своїх силах, а знаєш чому?
   — Чому? — вона знала відповідь, але так хотіла почути.
   — Бо кохаю тебе і хтось інший мені не потрібен. Я покохав твою душу і серце, і обов’язково покажу, як кохаю твоє прекрасне тіло, але тоді коли настане правильний час і мить. Я повинен довести тобі, що я саме той – той кому можна довіряти.
   — Я довіряю… просто…
   — Диліє, тобі не треба нічого пояснювати, а головне тобі немає чого хвилюватись. Я чекатиму на тебе. — Нахилившись, він ніжно поцілував її.
   — Я так сильно тебе кохаю. — З її великих, шоколадних очей потекли сльози.
   — Не плач, кохана моя. — Його цілунки зібрали усі солоні краплинки і вона засміялась від лоскоту.
   — Я приїду на новорічні свята. — Тихо сказала дівчина, притискаючись ще сильніше до нього.
   — А я дуже намагатимусь приїхати до тебе. — Замислившись, він згадував, які у них плануються заходи і аукціони. — Гадаю, що до новорічних свят, я все таки зможу приїхати до тебе на кілька днів. — Олексій широко усміхнувся, гадаючи, як буде добре провести час із Дилією у Лондоні.
   — Чесно? — її очі засяяли, і вона схопившись за його шию, радісно притиснула до себе.
   — Чесно, чесно… — засміявся він.
   — Ми будемо спілкуватись кожного дня… є інтернет, смс, телефоні дзвінки, скайп і навіть вайбер. — Дилія заспокоювала не лише його, але й себе.
   — У нас все вийде! Все буде добре. — Запевнював він не лише її, але й себе.
   — Знаю… Я впевнена у цьому. — Вмостившись на його плечі, вони насолоджувалися миттями, які будуть спогадами зцілювати їхні душі на відстані.

   Ранок наступного дня був насичений Дилія дзвонила до друзів у Лондон і запитувала, чи знайшли вони якусь кімнату неподалік школи. Коли вона взнала, що все гаразд і дівчата все влаштували, треба було ще зателефонувати Леонардо і запитати, чи він записався до школи le cordon bleu. Почувши позитивну відповідь, вона дуже зраділа за друга. Після усіх дзвінків, вона знову узялась складати речі до валізи, які не встигла спакувати вчора через потік нескінченних сліз.
   Дилія обернулась, почувши, як десь під одежею про себе дає знати мобільний. Вона точно знала, що це дзвонить її коханий так, як на дзвінок виставила мелодію «Welcome To The Show22». Підкидуючи речі до гори у пошуку телефона, Дилія наробила у кімнаті безлад.
  — Алло. — Усміхаючись, Дилія підняла слухавку.
  — Привіт, кохана. Як спалося? Скучила за мною? — усміхнено питав Олексій.
  — Привіт, коханий. Ти мені снився – тобто ніч вдалась. — Радісно гомоніла дівчина: — Безмежно, безмежно скучила!
   — І я дуже скучив. — Ніжність його голосу казала про дійсність його слів. — На вечір у нас поїздка до заміського будиночка.
   — Я люблю бувати там. — Не припиняючи усміхатись, мовила Дилія.
   — Радий це чути. До речі, що ти робиш?
   Дилія посумнішала, і зітхнувши, відповіла:
   — Збираю речі до валізи.
   — Навіть не думай плакати. — Попередив він. — По-перше ти ще не поїхала, а по-друге, ми завжди будемо на зв’язку.
   — Добре, добре… Коли ти заїдеш за мною? — повернувши гарний настрій, Дилія усміхнулась.
   — О шостій.
   — Тоді до вечора.
   — Чекаю з нетерпінням.
   — І я.
   — Кохаю тебе, Пташечко. Па-па.
   — Кохаю тебе. Па-па. — Поклавши слухавку, Дилія впала на ліжко і засяяла усмішкою.
   До кімнати увійшла мама з усіма гігієнічними засобами у руках.
   — Ось, візьми це до валізи.
   — Навіщо так багато усього? — Дилія сперлась ліктями об ліжко і подивилась на матір.
   — Це все потрібно. Не хочу навіть слухати, твої зітхання. — Попередила жінка і поклала речі на ліжко.
   — Добре, добре. — Погодившись Дилія усміхнулась. — я сьогодні їду до Олексія у заміський будинок.
   — От і добре. — Її очі заблищали цікавим вогником. — Я сьогодні піду до батька на роботу, треба допомогти з персоналом. Показати, що і до чого.
   — Добре, ana. — Відповіла Дилія, все так само збираючи валізу. — Мамусю, ти не ображаєшся? — з повними очима сліз запитала донька.
   — За, що я маю на тебе ображатись? — здивувалась жінка.
   — Що, я так багато часу проводжу з Олексієм… — подивившись на матусю, вона ще гучніше заплакала.
   Мама сіла на ліжко і узявши Дилію за руку, потягла її до себе. Обійнявши свою крихітку, вона сказала:
   — Кожна мати радіє, коли її донька знаходить своє щастя. Як же я можу на тебе ображатись, я можу за тебе лише радіти. Усі дорослішають, закохуються і настає мить, коли батькам треба прийняти той факт, що у їхнього чада, повинно бути власне життя. Я щаслива бачити, що ти живеш не лише навчанням та роботою. — Вона пригорнула доньку до грудей і вони вже обидві затоплювали кімнату своїми сльозами.
   — Дякую, мамусю. Я дуже люблю тебе і татка. — Дилія наче пташеня все тулилась і тулилась до матусі.
   — І ми тебе дуже сильно любимо, моя донечко, моя рідна, моя хороша Диліє.

   Під’їхавши до будинку Олексія, вони вийшли з авто і попрямували по знайомій доріжці. Хлопець швидко відчинив вхідні двері і запросив Дилію увійти.
   З усіх сторін пролунало: — Сюрприз! Сюрприз! Сюрприз!
   Дилія огляділа кімнату і одразу ж розчулилась, обернувшись на Олексія, вона тихо промовила:
   — Дякую.
   — Завжди будь ласка. — Усміхнувшись, він пояснив: — Усі хотіли з тобою попрощатись і побажати гарної дороги.
   — Це надзвичайний сюрприз. — Дивлячись на своїх батьків, батьків Олексія, вона широко їм усміхнулась. — От конспіратори!
   Усі засміялась.
   Дилія тішилась, бачачи усіх, хто такий дорогий її серцю: Туня та Паскуале, Шерлок та Поля, Дана та Кирило – усі прийшли виказати свою любов.
   Обійнявши усіх по черзі, вона дякувала за сюрприз, який вони влаштували. Вечір був дивовижним, Олексій влаштував усе на вищому рівні, запросивши шеф кухара, бармена та джаз музикантів.
   Дилія усміхалась цілий вечір, що може бути краще, ніж розділяти моменти свого життя з коханим, сім’єю, та друзями. Саме завдяки їм, в неї і є ці моменти, які називаються життям.
   Танцюючи у перше з Олексієм, Дилія намагалась усе запам’ятати: його руку на своїй талії, її долоню у його міцних пальцях, їхні погляди та тихі зізнання у коханні. Насолоджуючись цим прекрасним поєднанням, вони закарбовували це все у серці.

   Прокинувшись, Дилія обернулась на тумбочку і побачила, що вже пів на десяту, через годину у них побачення з Олексієм. Як? Як вона могла проспати будильник? Вчорашній банкет на честь її «Високості» Дилії, затягнувся до півночі, а доки вони доїхали додому, була вже перша.
   Дівчина швидко встала з ліжка, ще швидше зробила усі «СПА» процедури, ще швидше одяглась і захекана всілась на канапу поряд з батьками. Сьогодні тато зробив собі вихідний і Дилія цьому була дуже рада.
   Батько Дивився на свою красуню і згадував її зовсім крихіткою. Тепер перед ним доросла жінка, хоча він сподівався, що ще не «жінка». Він хотів втриматись і промовчати, але не зміг:
   — Диліє, доню… я хочу тобі дещо сказати.
   — Так, baba. — Дилія уважно подивилась на батька.
   Мати в цю хвилину забулась про те, що вона вишивала і теж подивилась на чоловіка. Його голос набув того забарвлення, яке вона добре знала «супер-татко» повернувся!
   — Диліє, донечко… Олексій дуже хороший хлопець, я це бачу, але…
   — Що? Що, але? — Дилія наполохалась ні на жарт.
   — Я хочу сказати… не поспішай з… ну ти зрозуміла… — видихнувши, він додав: — не поспішайте ні з чим до шлюбу.
   Його дружина усміхнулась, коли побачила, як донька почервоніла і втратила дар мовлення.
   — Доню, тато хоче сказати, що — на допомогу поспішила «мама-все владнає», — приймай рішення, все обдумуючи.
   — Мене здивувало інше. — Червоніючи, сказала Дилія. — Якщо я у наступні роки два-три не захочу виходити заміж, тоді мені з Олексієм просто дивитись одне на одного?! — Дилія почула власне запитання і просто злякалась
   Мама розсміялась, а тато був в шоковому стані.
   — Ніхто про це не говорив. Просто зважуй усе.
   — Я так і роблю. — Вона червоніла, як спілий гранат. — Вам немає за, що хвилюватись, я все така ж Дилія, як була. — Заспокоївши їх, вона миттю встала з канапи і промовила: — Дякую за урок «маточки-тичинки». — Все так само, червоніючи мовила вона. — Проте маю бігти, зараз під’їде Олексій. — Поцілувавши батьків у щічки, Дилія вилетіла з кімнати.
   Мати Дилії покосилась на батька.
   — Що? Що таке?
   — Нічого, Рустеме… нічого. — Засміялась вона і чоловік підтримав її сміх.

   Весь день Дилія та Олексій намагались не згадувати про її від’їзд: дивлячись фільми, готуючи разом обід, а потім вже і вечерю, розмовляючи про якісь дрібнички, але… але настав момент, коли все ж таки ця тема зависла хмаркою над їхніми головами.
   — Я хвилююсь. — Тихо прошепотіла Дилія, лежачи у Олексія на плечі.
   — Чому? — погладжуючи її довге, прекрасне волосся, запитав хлопець.
   — Усе зміниться. Розмови по телефону чи то по скайпу, це все ж таки не те саме, що ось так, лежачи в обіймах одне одного. Я хвилююсь, що все буде не так легко, як ми на це налаштувались. — Зітхнувши, вона слухала, як б’ється його серце.
   — Я розумію про, що ти, але все буде добре. Звичайно це не одне і те саме, але ж люди якось долають такі обставини. Багато хто за кордоном працює, навчається… багато хто на фронті. — Він почув, як Дилія важко зітхнула.
   — Мені б дуже хотілось показати ті місця, де я народилась.
   — Колись покажеш, ось побачиш. То і досі все наше, і так буде завжди. То і досі твій дім.
   Дилія подивилась на нього з під своїх густих вій і прошепотіла:
   — Так, то і досі мій дім, там було моє дитинство… там жили мої пращури…
   — Якщо можна я запитаю?
   — Ти можеш питати усе, що завгодно.
   — Я просто боюсь зробити тобі боляче своїми запитаннями. — Зізнався він.
   — Ти моя половинка, ти повинен усе про мене знати. Запитуй. — Її очі зволожились.
   — Чому ви поїхали з рідного дому? У вас почались проблеми?
   — На той час, рідний дім… був не схожим на той, що був. Дім залишався домом, але люди, які оточили те, що я так любила… забрали сутність розуміння «дім». Там, де затишно і почуваєшся захищеним. Нам довелось покинути власний ресторан, і дім. У Львові тато спочатку влаштувався працювати шеф-кухарем, а потім за допомогою друга, зміг відкрити наше кафе. Саме його друг і  дав кошти на купівлю кафе «Дилія». Як ти зрозумів… тато не зможе виплатити швидко «кредит», який надав йому друг. — Вона схлипувала, але розповідала далі: — Тому, я і хочу вивчитись і мати змогу допомагати татові.
   Олексій гладив свою Пташечку по тендітній спинці.
   — Мені шкода, що ви мали пережити такі часи… Твій батько молодець. Він справжній чоловік і опора для вас. Дякуючи йому, я зустрів тебе. Я неймовірно тебе кохаю. — Олексій міцніше обійняв її, і нахилившись поцілував. — Не плач, моя Пташечко. Не плач.
   — Я рада, що ти тепер все знаєш. Мені стало легше. — Усміхнувшись через мокрі вії, вона прошепотіла: — Я кохаю тебе більше.
   Олексій усміхнувся їй у губи і почав свою гру. 
   Дилія втратила здатність думати, коли губи Олексія заволоділи її вустами. Світ став чудовим, безтурботним, у кольорових барвах – вона була захищеною. Він міцно її притискав до себе, насолоджуючись вигинами, які розбурхують уяву та бажання. У його руках – кохання. Дилія - подоба Янгола, яка дарує йому Рай. Руки, губи, очі – запам’ятовували усе… усе потрібно закарбувати… усе потрібно влаштувати у серці і зачинити на засув.
   До самої пізньої ночі вони лежали в обіймах одне одного, цілувались, мріяли вже про те, як будуть святкувати новорічні свята. Так було легше обом. Прогорнути вдаваний календар і знову бути разом.

   Стоячи у коридорі, Дилія прощалась з батьками. Вона згадувала, що ще рік тому, було точнісінько таке ж прощання. Її серце розривалось, а очі виказували увесь біль.
   — Не плач. В дорогу не плачуть. — Попередила мама, дивлячись, як очі Дилії наповнились сльозами. Очі матері теж були на мокрому місці, проте вона трималась, як могла. Треба, щоб донька їхала усміхненою, тому вона мала стримуватись. Обіймаючи доньку і міцно цілуючи її щічки, вона усміхнено сказала: — Люблю тебе, моя донечко. Бережи себе і дзвони нам. Нехай Аллах, береже тебе.
   — Амінь. — Усміхнулась вона. — І я люблю тебе матусю, дуже-дуже сильно люблю. Буду часто дзвонити, обіцяю. — Дилія обійняла матір і поцілувала у ніжну щічку.
   Настала черга батька. Дилія підійшла до чоловіка, який заради її щастя гори зверне і перепливе океани, міцно обійнявши тата за талію, донька промовила:
   — Таточку, я тебе дуже люблю. Я вдячна тобі за те, що я маю змогу побачити світ і навчатись у Лондоні. — Поцілувавши його у щічку, вона усміхнулась, дивлячись йому у вічі.
   — Моя, крихітко. — Стримуючи свої сльози, він усміхнувся крізь вуса. — Ти мій світ, я дуже тебе люблю. Бережи себе і ніколи не забувай, що ти вже зробила нас щасливими. Я і твоя мати, тобою пишаємось. — Поцілувавши її у чоло, а потім і у щічку, він гордо усміхнувся своєму найвищому здобутку у житті – своїй Дилії. — Бережи тебе Аллах.
   — Амінь. — Дівчина усміхнувшись, додала: — Дякую, дякую таточку. Дякую, матусю. Люблю вас. — У друге усміхнувшись, Дилія вийшла за двері і помахала їм.
   Батьки купу разів мовили, як сильно її люблять і, як чекають її повернення. На цьому, усміхненому крізь сльози прощанні, Дилія спустилась униз і одразу обійняла Олексія, який вже встиг скласти її валізу до автівки і чекав на неї.
   — Не плач. Ти не зчуєшся, як скоро знову будеш обіймати батьків. — Заспокоював він, а в самого серце стискалось.
   — Знаю… знаю… — хриплуватий голос видавав її емоції.
   — Нам треба їхати. Ти ж не хочеш запізнитись на літак?! — поцілувавши її швидко, але міцно, він усміхнувся.
   — Поїхали.
   Відчинивши перед Дилією дверцята, він стримувався, щоб не викрасти її і повести додому.
   Дівчина підняла очі на свої вікна і помахавши батькам, сіла у авто. Олексій легким кивком голови попрощався з її батьками, і теж сів у авто.
   Мотор тихо дав знати, що вона полишає домівку та відправляється у далеку путь. Зараз її серце стискається, наче його поклали під прес. Дихати не дають сльози… Очі фотографують у альбом пам’яті, батьків у вікні рідного гніздечка, Олексія, який узяв її за руку та це безмежне щастя від того, що ти ще з усіма поруч. Авто рушило і Дилія в останнє подивилась на своє вікно там, де стояли тато і мама, у друге помахавши їм, вона зітхнула.
   Безцінні двадцять хвилин до аеропорту, так багато хочеться сказати та почути, дати та узяти, запам’ятати та залишити у серці. Так мало часу… Хочеться сказати так багато, але цей ком у горлі зупиняє важливі слова.
   — Олексію… — вона стиснула його пальці у своїх. — Я так не хочу від тебе їхати… це неймовірно важко. — Її носик почервонів, а з великих очей покотились сльози, які вона так намагалась стримати.
   — Я знаю, кохана… знаю. — Він узяв долоньку Дилії та поцілував її. — І я не хочу тебе відпускати, але тобі треба втілити свою мрію. Я дуже цього хочу. Моє кохання завжди з тобою, так само, як твоє зі мною. — Усміхнувшись він додав: — Дуже скоро ми побачимось, я приїду обіцяю. Скоро у нас аукціон, а потім я зможу тебе навідати.
   Дилія пожвавішала від його слів і витираючи сльози, трішки усміхнулась.
   — Я вже цього хочу.
   — І я… тому, це дуже скоро здійсниться.
   Дилія стиснула його руку, а потім піднесла її до свого обличчя. Вдихаючи рідний аромат – бризу і мужності, вона заплющила на мить очі. Запам’ятати усе-усе – це була її мантра.
   Авто зупинилось і Дилія важко зітхнула. Побачивши аеропорт, її серце знову опинилось між пресом, так само, як і Олексія.
   Руки почали тремтіти, а серце вибивати шалений ритм у скронях. Жалість до них обох, страх за них обох – наче хурделиця крутились довкола неї. Вона боялась, що їхнє тендітне кохання, яке тільки почало набувати міць – хтось зруйнує. Проте, якщо кохання таке сильне, як вона бачить в очах Олексія – їм нічого не загрожує… і ніхто не загрожує. Дилія не могла не думати про Меланію і її хитру натуру. Дилія знала, що ця дівуля схоче свої слова перетворити у дії, тому її серце було не на місці. Проте і тут вона безсила – вона їде, далеко їде. Доступ вільний, у Меланії розв’язані руки з її хижими кігтиками. Серце Дилії здавалось не витримає. Їй зовсім стало зле від цих думок. Як про свої страхи сказати коханому? Чи взагалі треба розповідати про свої побоювання? Він вирішить, що вона не вірить у себе… і йому не вірить.
   Олексій тим часом гадав, як він буде без цих очей, голосу, сміху та цілунків. Якщо там буде хтось кращий за нього? Якщо їй хтось сподобається? Невже це правильні думки? Ні, ні і ще раз ні! Він кохає її, а вона його. Їхнє кохання міцне – навіть попри те, що воно ще дуже молоде. Проте саме ця ситуація, саме цей виклик і зробить його зрілим та мудрим. Він не має права сумніватись у Дилії. Якщо він буде гадати над тим, що Дилії хтось може там сподобатись – тоді він ображає цими думками не лише себе, але в першу чергу її. Дилія кохає його, вона буде вірна їхньому коханню так само, як і він. Йому не потрібен ніхто окрім неї, а їй потрібен лише він. Поборовши паніку та страхи, він обернувся на свою Пташечку.
   Дилія зловила його погляд і усміхнулась крізь біль. Не плакати… не плакати…
   — Ми приїхали… — видихнула вона і її голос видав паніку.
   — Так. — Його голос теж підвів. — Треба йти.
   — Так.
   Перед тим, як вийти з авто, Олексій накинувся на її вуста. Його поцілунок був хижим та ніжним, палким та спокійним, у цьому цілунку було усе, чого бажала душа Дилії та його власна. Цей поцілунок був глибоким та первісним, їхні язики переплелися, так само, як і руки довкола їхніх тіл – наче приклеєні, наче в кайданках, вони відстрочували мить, яка змінить їхнє життя. Дилія задихалась під його гарячими губами, такими м’якими і водночас власними. Вона бажала віддати усе кохання, яке вона відчувала до цього неймовірного чоловіка… її чоловіка. Дилія обережно провела пальчиками по його потилиці, чим викликала задоволений стогін. Дилія усміхнулась йому у губи, але він у туж мить узяв реванш. Потягнувши її за нижню губу, а потім заспокійливо провівши по ній гарячим язиком, змусив Дилію вигнутись від насолоди. Його рука міцно стискала її волосся на потилиці, не даючи змоги, ні на мить покинути полон його кохання. Хоча він добре знав, що вона була добровільною полонянкою і не збиралась полишати його обіймів. Його губи попрямували до шийки, а потім знову знайшли її солодкі вуста. Цілунок за цілунком… Зітхання за зітханнями… шкода, що час не міг зупинитись так, як ця солодка мить.
   Намагаючись привести до тями дихання, вони притулились чолами одне до одного. Заплющивши очі, вони віддавали усе кохання та тепло одне одному.
   — Я кохаю тебе, моя Пташечко. — Дивлячись у її очі, тремтячим голосом сказав він.
   — І я тебе кохаю, мій Олексію. — Її розпашілі щічки і усмішка, дарували Олексію увесь всесвіт.
   Вийшовши з автівки, він взяв валізу Дилії, та тримаючись за руки вони пішли у середину будівлі. Залишалось не так багато часу, тому вони поспішали, як могли.
   Здавши багаж, вони дійшли до пункту призначення. Вони дивились одне на одного усміхаючись, але зі сльозами в очах. Кожен хвилювався і задавав собі запитання – «Що ж їх чекає? Що буде далі? І як вистояти?». Одночасно обійнявши одне одного, вони наче зрослись. Серця калатали в унісон, швидко та шалено. Душа… душа плакала і стискалась від неминучого прощання. Хіба можуть слова передати, як важко на душі… ні… цей біль вони лише могли відчувати. І він, і вона знали, що їм однаково болить, їм сумно і вони вірять в одне і теж саме - у їхнє кохання.
   — Не забувай про мене ні на хвилину. Кохай мене так само, як я тебе… Бажай мене так само, як я тебе. — Слова Олексія луною увірвались у серце Дилії.
   Дилія розуміла, як він хвилюється і розуміла усі його страхи. Якщо чоловік говорить такі слова – він і є кохання.
   — Я твоя половина – відчуваю те, що відчуваєш ти. Думаю про тебе стільки, скільки думаєш про мене ти. Я твоя, а ти мій. Ми одне ціле. Залишаю тобі моє серце, а твоє забираю з собою. — Вона дивилась у його очі, у яких бачила кохання і віру у те, що вони скоро будуть знову разом.
   — Поцілуй мене. — Попросив він.
   Дилія встала навшпиньки і притиснулась до його вуст, поглиблюючи поцілунок. Олексій з усім жаданням відповідав на її дії. Згодом вже не було зрозуміло, хто відповідав на цілунок. Вони віддавались своїм почуттям однаково з пристрастю і ніжністю. Чим більше віддавали, тим більше отримували.
   — Ми скоро побачимось. Я зателефоную одразу, як долечу. — Промовляла Дилія у гарячі губи коханого. Її руки наче ліани оплели його шию.
   — Одразу, як тільки опинишся в Лондоні. — Додав він.
   — Одразу. Обіцяю.
   Він ще сильніше стиснув її в обіймах, а вона його. Цих дві хвилини, які у них залишились, вони дарували одне одному обійми, цілунки та слова кохання. Вони не хотіли чути, що час так швидко минув і Дилії треба спішити на літак.
   Останній поцілунок тривав вічність попри те, що час був невблаганний.
   — Я кохаю тебе. Кохаю, моя Диліє. — У його очах бриніли сльози, але він все одно усміхався їй.
   — Я кохаю тебе більше, мій Олексію. — Ці слова хотілось повторювати і чути. Це їхнє повітря.
   Обійнявшись і палко поцілувавшись, вони мали відпустити одне одного. Усміхнувшись на прощання, Дилія побігла з документами і білетом до реєстрації. Доки білокура дівчина, з блакитними очима робила свою справу, Дилія відправила повітряний цілунок Олексію. Він його схопив і підморгнувши, відправив свій поцілунок навзаєм. Дилія зробила теж саме і притиснула цілунок до серця. Лише одними губами вони зізнались у коханні одне одному і вона попрямувала до літака.
   Останні погляди. Зараз їх розділяв аеропорт, а потім будуть розділяти пів світової мапи.
   Доки Дилія йшла до літака, її серце стискалось декілька мільйонів разів. Це треба витримати… треба… говорив їй розум, а серце кричало від болю. Його погляд був перед її очима, його цілунок залишився на її губах – вона забрала усе. Забрала його серце з собою.
   Олексій знайшов крісло і просто впав у нього. Ноги тремтіли, серце дзвеніло у вухах, а душа не знаходила місця. Його Пташечка полетіла і забрала його серце з собою. Йому треба було встати і подивитись на літак, який підійметься у небо за кілька хвилин, але ноги не слухали. Зробивши зусилля, він все ж таки встав з крісла і пішов до величезного вікна.
   Літак ось-ось злетить, і його Серце буде на пів дорозі до Лондону.
   — До зустрічі, моя Пташечко. — Мовив він, коли літак почав злітати.
   Сидячи у літаку, Дилія дивилась на величезне вікно. Саме там, у тому приміщенні вона залишила свій світ.
   — До зустрічі, мій коханий. — Прошепотіла вона.
__________________________
22«Welcome to the Show» - це пісня, записана американським співаком Адамом Ламбертом за участю персько-шведської співчки Laleh. Він був випущений Warner Bros. Records 17 березня 2016 року незалежно від альбому Ламберта 2015 року The Original High.