Глава 19

   Олексій повернувся додому, геть розбитий та втомлений. Ті емоції, які він сьогодні пережив, прощаючись зі своєю Дилією – позбавили його здатності нормально мислити. Тіло почувалось ватним, душа була не на місці, а серце забрала та, якій він належить.
   Підійшовши до канапи, він ліг на неї і емоційне виснаження змусило його відключитись за кілька хвилин.

   Дилія сиділа в літаку і повернувшись до ілюмінатора, тихенько плакала. Чому усе так? Вона зустріла чудового чоловіка і тепер мусила його залишати. Вона тремтіла від порожнечі, яка оселилась у її грудях. Їй було сумно та гірко. Безпорадність – саме це зараз вона відчувала.
   Майже весь політ вона не могла перестати плакати. Вона завжди була сильною і не давала собі дозволу піддаватись емоціям. Проте це було до того, як вона пізнала, що таке кохання. Ці почуття геть змінюють людину – емоції беруть верх над усім. Дилії подобалось, що все змінилось… вона змінилась. Вона перестала бути маленькою дівчинкою, вона закохана жінка. Усміхнувшись крізь сльози, вона подумала, що плаче все ж таки, як мале дитя.
   Дилія очманіла, почувши, що політ майже добіг кінця. Металевий голос у динаміках – «Дякував за те, що обрали саме їхню компанію». Майже три години минуло від тоді, як вона бачила Олексія і батьків, а серце вже за ними сумувало. Витерши швидко своє обличчя від пекучих сліз, вона встала з крісла і усміхнувшись стюардесі, вийшла з літака.
   — Привіт Лондон. — Пошепки сказала вона.

   Львів.

   Олексій гепнувся з канапи, коли не зрозумів де знаходиться. Десь лунав мобільний, який його і розбудив. Хлопець почесав потилицю, яка за ці тижні вже у друге піддавалась травмі. Шукаючи телефон, він намагався привести свій сонний стан у норму і якось сфокусувати зір.
   Нарешті! Нарешті, він знайшов телефон і одразу піднявши слухавку, промовив:
   — Алло, Пташечко. Як ти? Як пройшов політ?
   — Привіт, коханий. Усе добре. Політ теж був хорошим. — Дилія, усміхнулась і запитала: — Як ти знав, що це я?
   — Просто знав і все. — Усміхнувшись їй у слухавку, нібито вона це бачить, промовив Олексій.
   — Я щойно обміняла гроші, купила ось цю карточку… тепер це мій новий номер. — Поспішила пояснити вона і в цю ж саму хвилину побачила таксі.
   — Я запишу номер. — Він її вже майже не чув, шум автівок заважав їхній розмові.
   — Коханий, я зателефоную вже ввечері. Зараз зловила таксі і буду їхати за адресою, яку дали подруги. — Голосно говорила Дилія, щоб він міг її розчути.
   — Добре, добре, Пташечко. — Затуляючи одне вухо руко, а іншою ще ближче притискаючи до вуха телефон, погодився він.
   — Кохаю тебе.
   — І я тебе, моя Пташечко. — Поклавши слухавку, він всівся на канапу.
   Кинувши мобільний поряд, він скуйовдив своє волосся і відкинув голову на спинку дивана. Серце калатало, як навіжене. Почувши її голос серед машин, галасу та метушні – він почав нарешті усвідомлювати, що вона дійсно поїхала.
   Олексій мав себе чимось зайняти до вечірнього дзвінка від Дилії. Було вирішено прийняти душ, пообідати і піти до батьків.

   Лондон.

   Дилія стояла з клаптиком паперу у руці, з валізою і дивилась, який будинок дійсно її. Вони всі схожі між собою. В один ряд вишукувалися Дуплекси25 бежево-білі двоповерхові будинки. Ось, що знайшли її подруги. Придивившись на
номери, вона все ж таки знайшла свій новий дім на час свого навчання.
   Піднявшись трішки у гору, вона захекалась – валіза була не легка, тому її доводилось тягти, а не везти.
   — Привіт! Привіт! — знайома англійська з французьким акцентом, пролунала десь з лівого боку від неї. — Привіт, моя люба!
   Дилія обернулась у пошуках Леонарда.
   — Привіт, Леонард! — Дилія поставила валізу і відповіла на обійми друга. Французькі поцілунки не обминули її щічок. — Як ти тут опинився?
   — Ти не рада мене бачити?! — жартома запитав він.
   — Ти ж знаєш, я завжди рада тебе бачити! — згадуючи, швидко слова на англійській, вона ледь не зварила собі мізки. Знову потрібна практика.
   — Знаю, знаю! — безсоромно відповів хлопець.
   Вони розсміялись.
   — Ти так і не відповів. — Знову почала дівчина.
   — Ось там твоя частина будинку з дівчатами, а це моя. — Вказуючи жестом на частину будинка Дуплекс, він радісно усміхнувся. — Ми сусіди!
   — Гарна новина! — усміхнулась щиро Дилія.
   — Нумо, допоможу. — Узявши її валізу, він почав підніматись у гору.
   — Mercі. — Подякувала вона, на його рідній мові.
   Леонард усміхнувся бездоганно білосніжною усмішкою. Він, як завжди виглядав наче супер модель, якогось французького каталогу. Темні джинси, підвернуті унизу, щоб було видно супер-пупер білосніжні кеди, така ж сама білосніжна сорочка в маленьку, блакитну смужечку і синій стильний піджак. Він знав, що красунчик і уміло це демонстрував, коли були поруч дівчата. Хоча… він був завжди такий. Його зовнішність, була промовистою, як і манери. Блакитні очі обрамляють довгі вії, широка усмішка, чуттєві губи, акуратний прямий ніс, ямочки і ідеальне русяве волосся, яке забране назад – французький мачо.
   — Гарний ми влаштували сюрприз?! Правда ж?! — він йшов та весь час гомонів, розхвалюючи сюрприз. — Я просив дівчат, щоб не пробовкались про те, що я буду жити з вами поруч.
   — Сюрприз вдався на всі сто! — усмішка Дилії вказувала на те, що вона дійсно рада цій новині.
   Леонардо постукав у двері тієї квартири, де буде проживати Дилія з подругами. За декілька секунд на порозі були дівчата, зустрічаючи її щасливим вереском.
   — Привіт! Привіт! — обіймала, що сили її Енні.
   Дилія радісно відповіла на обійми Енні, а потім обійняла Дженніфер.
   — Привіт, дівчатка! — широка усмішка Дилії замаскувала нещодавні сльози, хоча на душі було паскудно. Вона рада була бачити друзів, але… її серце благало повернути Олексія.
   — Я так рада тебе бачити! — Дженніфер заплескала у долоні.
   — І я, і я рада усіх бачити! — вона одразу додала, випередивши подруг, — Сюрприз вдався!
   — Я знала, я знала, що ти зрадієш! Цей Дуплекс чекав на нас! — Енні, як завжди голосно і енергійно жестикулювала. Коли вона це робила, її руді кучеряві локони підплигували з кожним рухом. Зелені очі під рудими віями і такими ж бровами блищали, немов у кицьки – коли її переповнював захват, а яскраво нафарбовані губи і довгуватий носик, доповнювали усю життєрадісність дівчини. Одяг говорив про те ж саме – сонячна хіпі. 
   — Добре, mon préféré24, я залишу вас… побалакайте. Ще побачимось. — Розцілувавши дівчат у щічки, він направився до виходу.
   — Дякую, Леонарде, що допоміг з валізою. — Усміхнулась Дилія.
   — Ne pense rien de cela25. — Він підморгнув і вийшов за двері, зачинивши їх по собі.
   — Розповідай! Як ти провела час? Що у тебе нового? — запитувала Дженніфер, стиснувши руки Дилії до хрусту. Її характер такий же вибуховий, як і зачіска. Чорне, як ніч волосся, з однієї сторони коротке, а з іншої довга гривка, прикрашена червоною банданою. Короткі джинсові шорти поверх чорних панчох, біла майка, чорна куртка-косуха, високі чобітки на шнурівці. Такий собі глам-рок. Не важко здогадатись, що образ був би не завершеним, якщо б не тату на руках і по три сережки у вухах. Цей образ був повністю її. Вона наче народилась так. Зовнішність благала саме такого стилю. Вишневі вуста, чорні вії прикрашали блакить очей, маленький носик і вигнуті брови, наче намальовані. Секс – ось хто вона.
   — Дженніфер… я ледь стою на ногах. — Зітхнувши крізь усмішку, мовила Дилія. — Можна я хоча б увійду до своєї кімнати… до речі, де вона?
   — На другому поверсі зліва. — Повідомила Енні.
   — Дякую. — Відповівши, Дилія узялась за валізу.
   — Ага! Отже, все ж таки є що розповідати?! Ти б так не тікала. — Закусивши грайливо губу, сказала Дженніфер.
   — Все потім… потім… — Дилія вже підіймалась сходами, а за нею бігли дівчата, благаючи розповіді.
   Дилія усміхнувшись, увійшла до своєї кімнати і зачинила перед їхніми носиками двері. Засміявшись, вона почула їхнє невдоволення.
   Дівчина всілась на ліжко, воно виявилось дуже зручним і комфортним. Узго-
лів’я з білого каркаса, біло-жовта постіль і багато помаранчевих подушечок. 
Кімната світло-жовтого кольору, віконце з помаранчевою фіранкою, білі шафа та комод, два бра по обидва буки ліжка і невеличка люстра, яка виглядала, наче квітка. Кімната затишна та світла.
   За декілька хвилин Дилія звикла до нового оточення і почала розкладати до шафи речі. Коли із цим було покінчено, Дилія набрала батьків і сповістила про те, що вона гарно долетіла, що це її новий номер телефона, і що вона вже оселилась.
   Знайшовши у своїй сумці рамочки, зі світлинами дорогих людей, вона поставила їх на комод. Одне фото з батьками, а інше з її коханим Олексієм – серце у цю ж саму мить забилось з шаленою швидкістю. Ввечері вона обов’язково йому зателефонує, а зараз їй треба поговорити з дівчатами і розповісти їм про усі зміни у її особистому житті.

   — Він просто красень! — схопивши рамочку з комода Дилії, запищала Енні.
   — Так, він дуже гарний. — Усміхнулась Дилія.
   — Хоча, я краще знаюсь на дівчатах, але погоджуюсь – він красунчик! — роздивляючись фото, додала Дженніфер.
   Дилія усміхнулась словам подруги.
   — Красунчик… якого я залишила на поталу Меланії. — Важко зітхнула дівчина.
   — Забуть ти про неї! Знайшла про, що хвилюватись! — насупилась Дженніфер, і додала: — Він кохає тебе. Ти ж щойно нам розповідала, який він до тебе ставиться.
   — Диліє, ти красуня та дуже хороша… він про іншу навіть думати не буде. То його минуле, а ти теперішнє. — Все так само, тримаючи фото у руках, тепло відгукнулась Енні.
   Вона наче сонце,… що ж тут скажеш «діти квітів». 
   — Дякую, дівчата за вашу підтримку. — Обдарувавши подруг усмішкою, вона запитала: — Як ваше навчання, як стажування?
   — У мене все просто супер! — почала Дженніфер. — Бути дизайнером це моє покликання!
   Енні усміхнулась і промовила:
   —  Я щаслива, що мене узяли у ветеринарну клініку. Пройду стажування і можу влаштовуватись на роботу.
   — Дуже, дуже за вас рада! — Дилія заплескала у долоні.
   Їхня розмова про усе, що відбулось за цей час доки вони не бачились, затягнулась до шостої вечора. Потім вони замовили піцу, попоїли і кожен зайнявся своїми справами. Дилія звичайно одразу ж узялась за телефон.
   — Алло. Привіт коханий. — Усміхнено, промовила вона.
   — Привіт, моя Пташечко. Я такий радий тебе чути.
   — А я тебе. Я так сильно скучила… — її очі зволожились.  
   — І я, моя Диліє, дуже скучив. — Зітхнув він. — Чим ти займалась?
   — Розповідала подругам про тебе. — Зашарівшись, зізналась Дилія. — Сказали, що ти красунчик.
   Олексій випрямив поставу, наче його хтось бачив, окрім Синая.
   — Ммм… тільки не бийтеся там за мене, скажи що моє серце вже зайняте однією красунею. — Весело усміхаючись у телефон, відповів Олексій.
   — Запізно це ти сказав… я і Енні вже повидирали одна одній коси за тебе. — Засміявшись, Дилія додла: — лише Дженніфер точно за тебе битись не буде…
   — Чому це? — пролунало це занадто серйозно і Дилія у друге засміялась.
   — Тому, що її серце… у пошуках дівчини.
   — Тепер, це мені варто хвилюватись… Ще доведеться з Дженніфер за твоє серце битись. — Гарний настрій Олексія, підбадьорював Дилію.
   — Моє серце, теж вже не моє… воно належить одному красеню з України.
   — І як звуть цього щасливчика?
   — У нього чудове ім’я… Олексій. — Дилія усміхалась так широко, що аж щелепа заболіла.
   — Дійсно гарне. — Його сміх заполонив слухавку.
   — Чим ти сьогодні займався? — поцікавилась Дилія, і досі усміхаючись.
   — Був у батьків. Говорили з татом про новий аукціон, який буде через два тижні. Будемо до нього готуватись. — Повідомив хлопець і влігся на канапу, Синай тут, як тут заскочив до хазяїна і вмостився поруч.
   — Шкода, що я його пропущу. — Сумно зітхнула Дилія, їй так сподобався минулий досвід аукціону.
   — Нічого, ще їх буде купа і ми обов’язково будемо на них разом. — Підбадьоривши Дилію, він сексуальним голосом промовив: — Я так хочу тебе поцілувати.
   Дилія закусила губу і згадала його солодкі цілунки.
   — Я теж, дуже хочу тебе поцілувати. — Зізналась вона і впала на ліжко, замріявшись про миті з Олексієм.
   Доки Дилія і Олексій мило розмовляли, унизу почувся якийсь галас. Дилія встала з ліжка, і відчинивши двері, подивилась униз через невеличку стіну, яка була лише до поясу.
   — Привіт, Диліє! — пролунав голос знизу.
   Дилія помахала хлопцю.
   — Хто це? — Олексій різко встав з канапи і напружено запитав: — Це, що якийсь хлопець?
   — Так, це наш друг… я з ним навчалась, коли вивчала англійську.
   — Як його звати? І чому ти ніколи не розповідала, що у тебе є там друзі чоловіки? — все так само напружено запитував він. Голос Олексія, наче звинувачував її у приховуванні чогось важливого. Це так і було… для нього.
   — Леонард. — Дилія відчула себе виною за те, що забулась розповісти Олексію про своїх друзів. — Вибач, я просто забулась.
   — Благаю, скажи, що він гей, як і твоя подруга. — Стиснувши щелепу, мовив Олексій.
   — Ні, але тобі немає чого хвилюватись. Ми лише друзі, бо інакше чому у нас раніше не зав’язались стосунки?!
   — Дійсно чому? — він пожалів, що запитав таке, але було пізно.
   — Бо він, як чоловік не приваблює мене. Зараз в моїй голові, в моєму серці – є лише один чоловік, і я хочу щоб надалі було саме так. — Буркнула вона у відповідь.
   — Вибач мене. Просто я не звик, що ти спілкуєшся з чоловіками. — Через силу зізнався Олексій.
   — Я розумію. — Тихий голос Дилії пролунав у слухавку.
   — Я кохаю тебе.
   — І я тебе кохаю. — Дилія, усміхнувшись, додала: — Я не знала, що ти ревнивець.
   — Я не ревнивець. Просто… просто, мені не сподобався той факт, що ти нічого мені про нього не розповіла.
   — Тоді, щоб ти був у курсі справ, я повинна зізнатись…
   — Слухаю. — Олексій був ввесь в очікуванні.
   — Саме Леонард і знайшов мені ресторан, у якому я буду стажуватись у Франції через пів року.
   — Що, ще я маю знати? — ледь стримуючи гнів, запитав він.
   — Що він француз і ми будемо вчитись тут разом у Лондоні. — Дилія затремтіла від власних пояснень. Вона добре розуміла почуття Олексія, саме це вона відчуває коли поруч Меланія. Проте її з Леонардо нічого окрім дружби не пов’язує, а от Олексія з Меланією так. У них є минуле… і Дилія про це навіть думати не хоче.
   — Супер! Просто, супер! — заричав Олексій.
   — Заспокойся, ти мене лякаєш. — Дилія навіть не знала, що йому сказати.
   — Ти далеко… поїхала на довго… та ще й вчишся з якимось «Француа». Клас! — він крокував по кімнаті і уявляв, як б’є пику цьому французику.
   Дилія засміялась і одразу пояснила чому:
   — Він не «Француа», він Леонардо. — Дилія ніжно промовила до коханого чоловіка: — Я належу тобі.
   Олексій зітхнув, почувши її слова. Всівшись на канапу, він промовив:
   — Пообіцяй, що якщо він захоче чогось більшого… ти даси мені про це знати. — Серйозність його голосу говорило про те, що він занепокоєний її дружбою з Леонардом.
   — Обіцяю. Проте, він поділяє мою думку… ми лише друзі.
   — Обіцяй.
   — Обіцяю. — Дилія увійшла до своєї кімнати, і зачинивши двері, промовила до нього: — А ти обіцяй, що будеш подалі від Меланії.
   — Обіцяю. Проте, по роботі ми все ж таки іноді будемо зіштовхуватись. — На силу, мовив хлопець.
   — Тоді, ти добре розумієш і мою ситуацію. Мені теж потрібно буде спілкуватись з Леонардом, бо ми разом вчимося. — Видихнувши, вона додала: — Мої симпатії до інших лише на професійній площинні.
   — Так само, як і у мене. — Сказав він і знову встав. Підійшовши до вікна, він вже ніжніше промовив: — Мені тебе так бракує.
   — А мені тебе бракує, дуже-дуже сильно. — Її голос був м’яким та лагідним.
   Декілька безцінних хвилин вони розмовляли про завтрашній день і у кого, які плани. Дилія побажала теплої ночі і мільйон разів поцілувала його у слухавку. Олексій засміявся, коли почув її цмоки собі у вухо. Побажавши Дилії гарного початку навчання, і мовивши найпрекрасніші слова про кохання, вони з коханою попрощались до завтра.
   Дилія відчинила двері і спустилась на перший поверх, щоб запитати, що хотів її друг.
   — Диліє! Ти де пропала? — засміявся Леонард і цмокнув її у щічки.
   — Мала деякі справи. — Привітавшись по французьки, мовила Дилія.
   — Я прийшов тобі сказати, що завтра ми поїдемо разом. — Його усмішка говорила про вселенську радість. — На моїй машині. — Додав хлопець.
   — Не треба… не турбуйся… — зам’ялась вона.
   — Не зрозумів? Ми ж завжди разом добирались на курси англійської, що зараз змінилось? — його брови злетіли.
   — Нічого… просто…
   — Якщо нічого, тоді я чекаю на тебе завтра біля дому. — Він цмокнув її і пішов до виходу, а потім розвернувся і додав: — Ти стала інакшою… — його очі запалали вогником.
   Дилія розгубилась, але все ж таки промовила:
   — Я така, яка і була.
   — Ні, ні… — він підморгнув, і узявшись за ручку дверей, відчинив їх. — Ти інакша і це мені подобається. — Сказавши це, він вийшов за двері.
   Коли двері зачинились Дилія не розуміла, що щойно відбулось. Якийсь дивний її друг.
   Дилія втомилась, день був насиченим. Голосно побажавши дівчатам гарної ночі, Дилія почимчикувала до себе у кімнату. Переодягнувшись у халат, вона пішла прийняти душ, почистити зуби, вмити обличчя і вже потім лягти до ліжка.
   Переробивши усі справи, дівчина лягла у своє нове ліжко. Яким би зручним воно не було, але сон ніяк не запрошував її до себе. Вона все думала та гадала про ревнощі Олексія, а якщо він правий… якщо Леонард і справді почне демонструвати щось нове у їхніх дружніх стосунках. Що тоді? Вона не хотіла ламати їхньої дружби, проте, якщо він дійсно захоче чогось більшого… доведеться розставити крапки над і. Вона дуже сподівалась на те, що цього не доведеться робити.
   Дилія заплющила очі і усміхнулась, згадуючи тепло губ Олексія. Саме ці думки і зробили своє діло, вона повільно віддалась у обійми сну.

   Львів.

  Олексій зі всієї люті вдарив по підвіконню і цим самим налякав Синая.
   — Вибач друже, вибач… — мовив він до Синая. — Ти уявляєш, у неї там друг «Француа», а якщо бути точним то Ле-о-на-рд. — Розтягнувши його ім’я, він хмикнув. — А я тут маю божеволіти від ревнощів. Проте, я більше не покажу їй, що я такий ревнивий. Хай не думає, що я в собі не впевнений. Такого не буде! — тирада розлюченого ревнивця, говорила сама за себе.
   Майже друга ночі, а Олексій все ходив по кімнаті і як він каже «не ревнував».
   Влігшись у ліжко, і накрившись ковдрою до самого підборіддя, Олексій почав влаштовувати подушку, а коли не вийшло – він просто жбурнув нею у шафу. Він не міг пригадати жодного випадку, коли ревнував. Проте зараз, він просто скаженіє. Цікаво чи довго вони спілкувались з тим французиком? Чи допізна він був у їхній квартирі? Олексій мучив себе запитаннями, на яких відповіді у нього не було.
   Стеля… вікно… стіни… знову, стеля і так очі Олексія блукали по кімнаті до третьої години ночі, доки важкі повіки не забажали від втоми сну.