Глава 20

   — Диліє! Диліє! — почувся голос з вулиці.
   Дівчина висунула голову у вікно і побачила усміхненого Леонарда.
   — Виходжу! — крикнула вона, і швидко узявши все необхідне, вибігла з будинку.
   — Привіт. — Як завжди послідкували за привітанням поцілунки у щічки.
   — Привіт. Ну що поїхали?! Не хочу запізнитись. — промовила дівчина і поспішила до автівки друга.
   — Не хвилюйся, не запізнимось. Ми і так місяць прогавили, куди ще більше.
   — Що? Що ти сказав? — Дилії здалось, що вона зараз втратить свідомість.
   — Ну навчання ж починаються з вересня.
   — Невже я сплутала?! Такого не може бути! — Дилія заплакала. — Тато усі гроші на це витратив. Як же так? Як бути?
   — Не хвилюйся все гаразд, навчання увесь рік тому…
   — Проте, я не розумію, як так сталося?
   — Хтось щось наплутав у документах і нам сказали не вірну дату. Цим заправляла Енні, але не напосідай на неї… вона і так почувається виною.
   — Не напосідай?! Ти жартуєш?! — Дилія кричала у перше в житті. — Це моє життя, Леонардо! Я приїхала сюди здобути освіту!
   — Я розумію, розумію…
   — І що тепер? Що робити?
   — Ну, мій дядько все ж таки… ну коротше, наше навчання почнеться з січня того року. За ті ж самі гроші… дядько домовився і пояснив, як все вийшло. Тепер нам слід зачекати, щоб ми разом з іншою групою, почали навчання. — Він розвів руки і усміхнувся.
   — Ти усміхаєшся?! А мені плакати хочеться. Я покинула усе і приїхала вчитись, а заради того, чого я приїхала – нема! — Дилія всілась на тротуар і сховала обличчя у долоні. — Я не можу жити тут. Треба їхати додому.
   — Чому це?! — Леонард додав у мене вже є план.
   — Який це? І взагалі чого ти мені все – це, тільки зараз розповідаєш? — забравши долоні, запитала Дилія.
   — З самого ранку до мене прийшла Енні і все розповіла. Вона дуже хвилюється… і не знає, як подивитись тобі у вічі.
   — Правильно робить. — Фиркнула вона. — Так, що ж у тебе за план?
   — Ми їдемо до Франції! Стажування буде на початку, а потім школа. Три місяці – у шикарному ресторані Парижа! Що може бути краще?! Мій дядько геній! Він і це вже влаштував. — Широка усмішка говорила про те, як він пишається своїм дядьком.
   — У моїй голові все перевернулось… я не знаю, що робити. Мені треба подумати. — Встаючи промовила Дилія. — Леонард, я тобі безмежно вдячна, не знаю щоб я без тебе робила.
   — Ми ж друзі! — сказав Леонард і усміхнувся.
   Прості слова, а як багато значили для Дилії у цю хвилину.
   — Леонард, можна я подумаю до вечора?
   — Звичайно. Я знав, що тобі потрібен буде час, тому я сказав своєму дядечку, що зателефоную йому завтра в ранці і скажу остаточну відповідь.
   — Дякую. — Вдячно усміхнувшись, Дилія почала вставати з тротуару. Леонард одразу схопився допомагати. Поклавши свої долоні до його рук, він допоміг їй встати. — Дякую, знову.
   Він підморгнув їй.
   — Тоді до вечора.
   — До вечора.
   Дилія пішла до будинку. Увійшовши в середину будівлі, вона почимчикувала до себе у кімнату. Як сказати про це все Олексію? Їй потрібен цей шанс, але саме він і може зіпсувати між ними відносини. Що робити? Як бути? Дилія кусала губи і все міркувала, як подати цю новину Олексію. Написати? Подзвонити? Можливо скайп? І взагалі, як зважитись на цю розповідь?

   Львів.

   Олексій був злий сам на себе. Навіщо він так зі своєю Пташечкою? Навіщо робить із себе холодного і ображеного? Він не сердиться на неї, він ревнує. В цьому винен він сам, а не вона. Дилія про все розповіла, вона з ним чесна… тим паче, вони все обговорили… навіщо ж тоді демонструвати свій характер? З такими темпами він відштовхне її від себе. Доки він роздумував над своєю ганебною поведінкою, прийшло повідомлення.
   Viber
______________________________________________________________________________   
   Кохана.
   22.10.2018
   Привіт коханий. У мене є новина, прошу постався з розумінням. Моя подруга Енні сплутала документи і дату мого навчання. Насправді, я вже мала б вчитись місяць, але… Дядько Леонарда допоміг зберегти гроші і записати нас до школи на січень, щоб ми вчились з усіма. Леонард разом зі своїм дядьком запропонували пройти стажування до школи, а не після. Тобто – це займе лише три місяці, а не ще пів року. І я точно приїду на новорічні свята. Будь ласка, не ображайся, але я маю поїхати до Парижа і пройти практику. Якщо ти не зайнятий, напиши мені. Я хочу знати, що ти не проти.
______________________________________________________________________________   
    Олексій був шокований. Як так? Чому так? Це, що знущання? Вони тільки знайшли одне одного, а вже встигли попрощатись – виходить, що двічі. Олексій кипів від злості – цей французик, скрізь лізе. Робить із себе лицаря на білому коні.
   Хлопець всівся на диван, і узявши себе трохи в руки, почав міркувати. Дилія має рацію, це її шанс. Він не має права забирати йог, чи просити її все покинути. Вони мають все пройти разом. Їй потрібна його підтримка і він її дасть.
   Viber
______________________________________________________________________________   
    Диліє, моя Пташечко, я все розумію і знаю, як тобі зараз важко. Моя підтримка з тобою. Так само, як і моє кохання. Тому погоджуйся на пропозицію. Ми разом, ми кохаємо одне одного – і це єдине, що потрібно для того, щоб пройти цей шлях. Я чекаю на тебе. Чекаю новорічних свят. Чекаю на те, щоб ти була в моїх обіймах. Кохаю тебе*
______________________________________________________________________________   
  Ця смс далась Олексію не легко, але він знав, що все правильно. Як би іноді не було важко впоратись зі своїми ревнощами, але це треба зробити бо може постраждати кохання. «Наступивши» собі декілька разів на горло, він намагався думати позитивно. Вони повинні одне одному довіряти, без довіри немає кохання. Він буде не лише кожного разу говорити їй про свої почуття, але й показувати, що довіряє їй.
   Олексій чекав на відповідь і вона не забарилась.
   Viber
______________________________________________________________________________   
   Дякую мій коханий за підтримку та розуміння. Мені дійсно важко приймати таке рішення, але саме це дасть змогу мені швидше приїхати до тебе. Я дуже чекатиму твого приїзду до мене, але вже у Париж. Кохаю тебе.
______________________________________________________________________________ 
   Він усміхнувся, як завжди від слів «Кохаю тебе». Ці три слова найважливіші, що може сказати і почути людина. Їх треба завжди пропускати крізь себе, і ніколи не говорити на швидку руку. Він завжди говоритиме, як сильно її кохає, він так довго чекав на появу цієї жінки у своєму житті.
   Viber
______________________________________________________________________________   
   Кохаю тебе Пташечко і дуже сильно чекаю. Я ввечері тебе наберу, а зараз буду збиратись до батька, щоб порозмовляти про аукціон. Цілую*
______________________________________________________________________________  
   Він бачив, як на екран сповіщає, що Дилія пише смс. От і воно.
   Viber
______________________________________________________________________________   
   До вечора, мій коханий. Чекатиму дзвіночка. Цілую*
______________________________________________________________________________  
   Олексій не міг не думати, що він дав згоду поїхати своїй коханій дівчині з цим французиком. Він був впевнений, що той «довгоносий», закоханий у його Дилію. Супер! Олексій стиснув телефон у руках. Йому треба буде після аукціону одразу поїхати до Дилії і вказати тому французику його місце. Якщо він за цей час посміє липнути до його коханої – він підписав собі цим самим вирок.
   Голова зовсім не думала ні про, що окрім Дилії і її подорожі, але треба було йти до батька в офіс і розмірковувати над новим заходом.

   Лондон.
 
   Після того, як вона розповіла все Олексію, і він дав згоду – Дилія з полегшенням зітхнула і просто гепнулась у крісло. Її і досі усю трусило. Вона так хвилювалась і боялась реакції Олексія, але він її здивував, тим, що не розмірковуючи погодився на її стажування у Парижі. Хоча, Дилія добре знала, як важко йому далося це рішення. Він переступив через себе, як і вона, коли залишила його біля вертихвістки Меланії. Вона добре знала, що відчуває Олексій у цю мить і була дуже йому вдячна за підтримку і довіру.
   Не випускаючи телефон з рук, вона набрала матусю і все розповіла. Це теж було не легко. Цілих десять хвилин вони розмовляли про те, як так вийшло та чому? Коли з цими питаннями розібрались, дійшла черга розповіді про Париж і стажування – на цій ноті мама трішки зраділа і сказала, що все сама поясне татові. За, що Дилія була дуже, дуже вдячною. Поклавши слухавку, Дилія зрозуміла, що всі її гроші – були майже витрачені. Треба було поповнити рахунок, купити продукти, а потім насваритись на Енні.
   Через пів години Дилія стояла біля термінала, поповнювала рахунок і знімала готівку. Коли з цим усім було завершено, вона почимчикувала до супермаркету. Хоча великої потреби закуповуватись не було, вона все ж таки скоро їде, проте шеф-кухар, який у ній прокинувся – голосив, що треба приготувати обід та вечерю.
   Доки вона ходила і вибирала продукти, згадувала про те, як вони з Олексієм готували у нього вдома. Це миті, які вона береже, як величезний скарб – це і є величезним скарбом. Спогади, це єдине, що може повертати нас у минуле де було добре. Як же сильно їй бракує Олексія… а це лише перший день без нього. Саме перші дні у розлуці, найважчі… хочеться усе покинути і вирушити в обійми до коханого. Як їй впоратись з цією величезною потребою, повернутись? Як? Проте, впоратись доведеться. Вона добре розуміла, що все покинути і поїхати назад… це не вихід. Вони пообіцяли одне одному чекати, і це їхнє невеличке випробування… а потім… потім вони будуть разом – назавжди!

   Стоячи на кухні і готуючи обід, Дилія почула голоси дівчат, які щойно зайшли до будинку, а потім і до кухні… одна з них… Дженніфер. Енні ж напевно боялась потрапляти на очі Дилії.
   — Привіт, подружко. — Усміхнулась сексі-дівчина у червоному платі.
   — Привіт, привіт Дженні. — Дилія примружившись, нахилила голову до арки, яка розділяла кухню і хол, виглядаючи винуватицю того, що вона зараз не навчається. — Ну, і де ця «відьмочка»? На неї чекає інквізиція і вирок. — Тримаючи гострий ніж, вона на нього наділа томат.
   Дженніфер розсміялась так голосно, що Енні вирішила все ж таки зазирнути у кухню. Проте, як тільки побачила ніж на якому був томат, одразу заголосила:
   — Змилуйтесь… Я не відьма… — голосно ковтнувши, вона подивилась на свої зціплені руки і серйозно додала: — Вибач, Диліє… Я не знаю, як так вийшло. У мене тоді було купа справ і я сплутала документи.
   Дилія голосно зітхнула. За цей час доки вона провела на кухні, її думки зібрались до купи і вона встигла заспокоїтись.
   — З кожним буває, але ти мала розповісти мені. — Насупилась Дилія.
   — Знаю. — Подивившись у вічі подрузі, Енні додала: — Вибач.
   — Вже вибачила, але спробуй зробити так, щоб таке не повторювалось. Будь уважнішою. — Усміхнувшись, Дилія промовила: — Нумо, їсти!
   — Дякую, Диліє… Дякую! — Енні кинулась її обіймати і Дилія відповіла на її дії.
   Дженніфер у ту ж саму мить підійшла до них і теж обійняла.
   — Не можу пропустити таке… люблю обіймати дівчат! — своїм сексуальним голосом і водночас жартівливо зізналась дівчина.
   Усі голосно розсміялись.

   Сидячи на дивані після поживного обіду, дівчата дивились якийсь серіал і обговорювали поїздку Дилії до Парижа. Саме у цю мить постукали у двері і Енні побігла відчиняти. Звичайно, це був Леонард.
   — Привіт дівчата. — Увійшовши до вітальні, він заговорив далі: — Ну, що Дилія ти вирішила?
   — Привіт. — Дилія все ж таки відчувала провину перед Олексієм, але треба було відповісти згодою. — Так, вирішила. Я їду.
   — От і добре! Бо у мене вже є квитки на завтра! — він дістав з кишені, своїх ідеально випрасуваних штанів, квитки на літак.
   — Що?! Як так? Коли ти встиг? Ти ж не знав, чи я погоджусь, чи ні?! — Дилія була у шоковому стані.
   — Це все дядько, він одразу замовив квитки. Я мав їх ще зранку, але знав, що тобі потрібен час, щоб погодитись. — Самовпевнено сказав він і усміхнувся на усі тридцять два зуба.
   — А якщо б я не погодилась? — насупилась Дилія.
   — Хто відмовляється від мрії?! — він, сміючись, пирснув.
   — У мене не лише ця мрія… — Дилія додала: — Ви усі навчились гарно прибріхувати.
   — Ми не брешемо, просто ловимо слушну мить, щоб повідомити новину. — Все так само самовпевнено сказав Леонард. — Я пам’ятаю, як ми готували на кухні моєї тітки, як тобі подобаються французькі спеції, мова та атмосфера – тому… ти б погодилась, а я просто вирішив тебе не підганяти.
   Дилія лише зітхнула і похитала головою. Все так заплутано.
   — Добре, добре… у який годині літак?
   — О шостій ранку.
   — Тоді я пішла збирати речі. — Встаючи, Дилія додала: — Стривай! А де ж я буду жити? Я про це не думала!
   — У мене, чи у моєї кузини. — Усміхнувся він.
   — Ні. Так не гарно… я знайду собі житло.
   — Що, за дурниці! — фиркнув Леонард. — Що значить не гарно?! Якщо не зручно жити зі мною… тоді будеш жити з моєю кузиною. Вона живе поруч і вже чекає на твоє товариство.
   — Ти вже і про це подумав. — Дилія дивувалась усьому, що робить цей хлопець.
   — Так – я ідеальний. — Його обличчя засяяло від власних слів.
   — Шкода, що такий ідеал не дівчина! — засміялась Дженні і усі підтримали її сексі-сміх.

Львів.

   Олексій сидів у батька в офісі і доки той щось йому розповідав, він блукав у хмарах.
   — Олексію? Олексію?!
   — Що? — наполохався хлопець і подивився на батька.
   — Ти взагалі мене чуєш? — невдоволено запитав чоловік, а потім здогадавшись про, що думає його син усміхнувся. — Про Дилію думаєш?
   — Про неї і її друга. — Зізнався він і закипів від злості.
   — Про якого, ще друга? — батько уважно подивився на стривоженого сина.
   — Не зважай… хоча ні… сам не знаю… — він зітхнув. — Тату я заплутався. Ревную, немов юнак.
   — Хіба це залежить від віку. Якщо б не кохав не було б і ревнощів. — Засміявся він. — Знаєш, як я твоїй мамі нерви псував… я був дуже ревнивим. Не знаю, як вона мене витерпіла і не вигнала. Хоча зараз я розумію, що вона ніколи не давала підстав, я сам вигадував і сам ревнував. — Засміявся він у друге, згадуючи минуле. — Гадаю, що ти теж себе накрутив. Не напосідай на Дилію, їй так само не легко. Вона дуже хороша дівчина і ти це добре знаєш.
   — Дякую, тато. — Олексій видихнув і вдячно усміхнувся. — Дилія надзвичайна дівчина і я боюсь не за те, що вона «оченятами кліпає» - тут не може бути й мови…
   — Що саме тебе мучить?
   — Що знайдеться той, хто буде кращий за мене. Той хто зможе їй більше дати. — Такі зізнання були не легкими.
   — Ніхто для неї не зможе дати більше, ніж ти, бо ти її кохаєш. А для неї немає нічого важливішого, аніж твоє кохання. Для неї усіх інших не існує, так само, як і для тебе. Ви одне ціле і ніхто з вас не буде шукати кращого, бо воно вже в вас є. — Батько встаючи з крісла, підійшов до сина і поплескав його по плечі. — Перестань думати про дурниці і краще подумай, як дарувати їй щастя.
   — Ти найкращий батько, друг і як виявилось «таємний» психолог. — Олексій з вдячністю в очах і з усмішкою на вустах встав і обійняв батька, той пригорнув його навзаєм.
   — А тепер до роботи. — Шмигнувши носом, промовив батько.
   — Так, так. До роботи! — закліпавши, Олексій проганяв сльози, які крадькома зволожили очі.

   Сидячи біля каміну у заміському будинку, Олексій пив трояндовий чай, гладив Синая і згадував чудові миті з Дилією. Він усміхнувся, згадуючи, як вони вперше готували на цій кухні, як він цілував її на цьому дивані і як Синай кожного разу забирав у неї їжу. Це лише другий вечір без Дилії, а йому вже так паскудно, а таких вечорів буде ще багато.
   Узявши телефон до рук, він набрав номер своєї коханої.
   — Привіт, моя Пташечко. — Ніжно промовив він.
   — Привіт, мій коханий. Як же я рада тебе чути! — Дилія щебетала та усміхалась.
   — Як ти серденько? — чуючи її голос, Олексій ожив.
   — Все добре. — Її голос став тихим та нерішучим і Олексій це зловив.
   — Що сталось? — стривожено запитав він.
   — Я вже завтра маю летіти до Парижа.
   — Завтра? Так швидко… — Олексій знову відчув гострий біль, наче він знову прощається з нею.
   — Так… Знаю, коханий… Проте, чим швидше я поїду, тим швидше приїду і ми знову будемо разом. — Заспокоювала вона себе і його.
   — Я відправлю тобі кошти на квиток. — Серйозно мовив він. — Скажи номер своєї картки.
   — Не треба, коханий.
   — Що значить не треба?! Кажи?
   — Не треба бо… Дядько Леонарда, вже купив нам квитки. — Дилія тремтіла, як осиновий листок. Голос майже пропав від хвилювання.
   — Якийсь «Робін Гуд»! Мене він вже дістав! Хто про тебе має піклуватись я, чи він? Цей «Француа» скрізь. Скрізь він пхає свого носа. — Розгнівано та сердито бурмотів Олексій.
   — Звичайно ти. І до чого тут Леонард? Це все його дядько. — Захищалась Дилія. — Я навіть про це не знала.
   — Звичайно, він робить усе, щоб ти була ближче. — Він стримувався, щоб не жбурнути щось у стіну. — Думає, якщо він тобі допоможе, ти будеш перед ним в боргу. Цікаво, яку плату за це він захоче? — Олексій тільки зараз зрозумів, що бовкнув. — Вибач, вибач Пташечко.
   — Ти щойно мене образив. — Її голос затремтів від сліз. — Давай поговоримо пізніше… Я тобі подзвоню.
   — Ні, ні, ні! Дилія тільки не кидай слухавку. Пробач… ти ж знаєш, я не те мав на увазі. — Поспішив він, зупиняючи її.
   — Я і не збиралась кидати слухавку… просто я зараз не в настрої говорити, і щоб не змінювати свій тон, я хотіла подзвонити пізніше… коли охолону. — Пояснила вона.
   — Диліє… я… я бовдур. Пробач. — Він боявся, що все зіпсував.
   — Я пробачила. Просто іншого разу думай, про що говориш. — Змінивши образу на ніжність, Дилія мовила: — Я належу тобі душею і серцем і буду належати тільки тобі і тілом. Сподіваюсь, ти так цього бажаєш, як і я.
   Ці слова захопили його душу і серце. Він усміхнувся у телефон і Дилія це навіть почула.
   — О, моя Диліє… моя кохана. Я марю тим, щоб ти стала моєю у всіх розуміннях цього слова. — Він на мить заплющив очі, згадуючи тепло її цілунків.
   — Так і буде. Проте, нам потрібно набратись терпіння… і тоді все у нас буде.
   — Знаю, знаю Пташечко. — Охолонувши після спалаху ревнощів, він промовив: — Я кохаю тебе, Диліє.
   — А я кохаю тебе більше. — Усміхнулась вона. — Як ти гадаєш, ти зможеш мене навідати після аукціону?
   — Звичайно! Не сумнівайся, зроблю усе можливе і неможливе. — Запевнив Олексій і запитав: — А де ти будеш в Парижі проживати?
   Дилія зітхнула і промовила:
   — Тільки не нервуй… — попередила вона.
   — Не кажи, що у його квартирі?! — голос знову зазнав змін.
   — Ні. Буду жити у його кузини. Мені не треба буде платити за квартиру.
   — Добре… тримаю себе в руках. — Це дійсно було так, він не хотів, щоб Дилія взагалі мала справу з цим… цим… «Француа». Проте… треба набратись терпіння, як казала Дилія.
   — Дякую за розуміння. — Тихо сказала дівчина. — Готуєшся до аукціону?
   — Так, сьогодні зустрічався з татом, а на завтра заплановані ще дві зустрічі з деякими колекціонерами.
   — Це чудово! Чекаю, щоб твої справи, як найшвидше вирішились і ти приїхав до мене.
   Радісні нотки її голосу змінили його стан. Все, як завжди. Він щасливий чути її сміх, теплий ласкавий голос і слова кохання.
   Розмова перейшла у тепле обговорення родин, аукціону і звичайно кохання.

   Париж.

   Минуло три дні, Дилія нарешті звикла до думки, що це все не сон і вона дійсно в Парижі.
   Viber
______________________________________________________________________________   
   Привіт, коханий. Я вже на роботі. Коли буде час, одразу відповім. Думками і серцем з тобою. Кохаю тебе.
______________________________________________________________________________ 
   Дилія усміхнулась, отримавши смс, рівно через декілька секунд.
   Viber
______________________________________________________________________________   
   Привіт, Пташечко. Успіхів тобі, ти у мене найкраща! Кохаю тебе* P.S. Не їж багато равликів)))
______________________________________________________________________________ 
   Дилія засміялась чим привернула увагу Леонарда.
   — І що ж там такого цікавого?
   — Та, так… просто гарний настрій. — Відповіла Дилія і поклала в кишеню телефон.
   — З ким ти завжди листуєшся? — він примружився і запитав: — Диліє у тебе є bien-aimé26?
   Дилія усміхнено подивилась на запитуючого і радісно промовила:
   — Так, у мене є кохана людина.
   — Як? Коли? Я мав на увазі… коли ти з ним познайомилась? Звідки він? Як звати? — шквал запитань злітав з його вуст зі швидкістю світла.
   — Він з України, нас познайомила моя подруга, коли я була на канікулах. Звати Олексій. — Все так само усміхнено відповіла вона.
   Леонард змінив свою веселу усмішку на кислу, наче він проковтнув лимон.
   — Зрозуміло. — Сухо відповів Леонард і додав: — І як же він тебе відпустив зі мною у Париж? Не ревнує?
   Дилія насупилась, не розуміючи цих питань.
   — А чому він має ревнувати? Він мені довіряє і тим паче, Олексій знає, що ми давно товаришуємо, тому… не ревнує. — Дилія намагалась усміхатись, але ця розмова їй не подобалась. Невже Олексій мав рацію, що до почуттів Леонарда?
   — Чому має ревнувати?! Бо ти гарна дівчина, Диліє! Ось чому! — його очі заблищали.
   — Дякую за комплімент. — Дилія не знала, як почуватись, що казати і що відчувати. — Добре… я до праці. — Усміхнувшись, вона пішла до кухні.
__________________________  
26bien-aimé – пере. З франц. – кохана людина.